Суддя та його кат

Тема

Вранці третього листопада тисяча дев'ятсот сорок восьмого року Альфонс Кленін, поліцейський із Тванна, побачив на узбіччі дороги, яка веде із Ламбуенна (одне із сіл у Тессенберзі), поряд із порослою лісом ущелиною Тваннбах, синій «мерседес». Надворі був густий туман, як це часто траплялося цієї пізньої осені, і Кленін уже майже пройшов повз машину, а потім раптом різко повернувся. Він кинув неуважний погляд на переднє скло із каламутними дощовими патьоками, і йому здалося, ніби водій схилився на кермо. Спочатку він припустив, що чоловік п'яний, і це перше, що спало б на думку кожній порядній людині. Потім вирішив поговорити із незнайомим як особа цивільна, а не як поліцейський. І він підійшов до автомобіля із наміром розбудити заснулого, відвезти його до Тванна, а потім протверезити за допомогою гарячої борошняної зупи та чорної кави в готелі «Берен», бо хоча їздити п'яним за кермом і заборонялося, зате не заборонялося в нетверезому стані сидіти на водійському місці припаркованого на узбіччі автомобіля. Кленін відчинив двері автомобіля і по-батьківськи поклав заснулому руку на плече. І тієї самої миті зауважив, що чоловік мертвий. Його скроні були прострелені. Тепер Кленін також зауважив, що праві дверцята автомобіля відчинені. Крові було небагато, навіть темно-сірий плащ жертви не поплямився. Із кишені плаща поблискував кутик жовтого портмоне. Кленін витягнув портмоне і прочитав, що вбитого звали Ульріх Шмід, лейтенант поліції міста Берна.

Кленін не знав, що йому робити. На своїй посаді сільського поліцейського він ще ніколи не стикався із такою кривавою справою. Він нервово пройшовся вздовж краю тротуару сюди-туди. Коли сонце піднялося над туманом і освітило вбитого, Кленіну стало не по собі. Він повернувся до автомобіля, підняв сірий фетровий капелюх, який лежав під ногами жертви, і глибоко насунув убитому капелюха на голову, щоб не бачити рани на скронях. Після цього відчув себе краще.

Поліцейський перейшов на протилежний бік вулиці, що вела до Тванна, витер піт із чола і нарешті прийняв рішення. Він пересунув убитого на сусіднє із водійським крісло, дбайливо випростав його і припнув тіло шкіряним ременем, що його знайшов у машині, а сам сів за кермо.

Мотор не заводився, але Кленін без особливих зусиль до-штовхав-таки машину стрімкою вулицею вниз, до готелю. Там він заправився, і ніхто не запідозрив у респектабельній і нерухомій постаті мертвого. Це влаштовувало Кленіна, який ненавидів скандали.

Поки він їхав уздовж озера в напрямку Біля, туман знову насунувся щільніше і поглинув сонце. Ранок став темним, як останній день перед кінцем світу. Кленін потрапив у довгу чергу автомобілів, яка з незрозумілих причин просувалася повільніше, ніж це буває в такому тумані. Він мимохіть подумав, що цей темп нагадує похоронну процесію. Вбитий непорушно сидів поруч і тільки час від часу, коли на дорозі траплялися нерівності, кивав головою, мов старий мудрий китаєць, тому Кленін намагався не обганяти інші автомобілі. До Біля вони доїхали з великим запізненням.

У Білі почали розслідування цієї справи, а сумну знахідку передали у Берн, до комісара Берлаха, який раніше був безпосереднім начальником убитого.

Берлах багато років прожив за кордоном і став досить відомим криміналістом спершу в Константинополі, а згодом у Німеччині. Спершу він очолював кримінальну поліцію Франкфурта-на-Майні, але ще у тридцять третьому році повернувся до рідного міста. Причиною цього повернення стала не стільки любов Берлаха до Берна, який він часто називав своєю золотою труною, як ляпас, що його він дав одному високому посадовцю тодішнього нового німецького уряду. У Франкфурті тоді багато говорили про цей випадок, а в Берні до цього ставилися залежно від актуального стану європейської політики. Спочатку як до жахливої зухвалості. Згодом як до вартого осуду вчинку, який, щоправда, можна до певної міри зрозуміти. І, нарешті, як до справжньої, єдино правильної позиції швейцарця. Але до цього дійшло аж у сорок п'ятому.

Першим, що зробив Берлах у справі Шміда, був наказ протягом кількох днів тримати все в таємниці. Змусити підлеглих до виконання цього наказу він зміг, лише залучивши увесь свій авторитет.

— Нам відомо занадто мало, а газети — це взагалі одна із найбільш непотрібних речей, винайдених протягом останніх двох тисяч років, — сказав він.

Здається, він багато очікував від цього тримання справи в таємниці, на відміну від свого «шефа», доктора Люціуса Лютца, викладача курсу криміналістики в університеті. На бернське відгалуження родинного дерева цього службовця благотворно вплинув у сенсі спадщини багатий дядечко із Базеля. Лютц нещодавно повернувся до Берна після відвідин нью-йоркської та чиказької поліції і тепер був вражений тим, «на якому печерному рівні ведеться розслідування злочинів у столиці Швейцарської федерації». Саме так він сформулював свою думку директорові поліції Фрайбергерові під час спільної поїздки додому трамваєм.

Ще того самого ранку Берлах вдруге зателефонував до Біля, а потім пішов у родину Шьонлерів, де на Бантігерштрасе мешкав Шмід. Берлах крокував пішки донизу вулицями старого міста, через Нюдекбрюкке, як робив це завжди, бо, на його думку, Берн був занадто маленьким містом для «трамваїв і всякого такого».

Сходи далися важко, йому було вже за шістдесят, і в такі хвилини це гостро давалося взнаки; але вже за мить він стояв перед будинком Шьонлерів і дзвонив у двері.

Відчинила йому сама пані Шьонлер, невеличка, товстенька і досить приємна жіночка, вона відразу ж пустила Берлаха досередини, бо знала його.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора