Вбивство на 31-му поверсі

Тема

1

Тривога почалася рівно о 13.02. Начальник поліції особисто зателефонував до шістнадцятої дільниці, а через одну хвилину тридцять секунд залунали дзвінки у вартівні й службових приміщеннях нижнього поверху. Вони ще не стихли, коли Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці, вийшов зі свого кабінету. То був чоловік середнього віку, середнього зросту, з буденним, невиразним обличчям. На останній приступці кручених сходів він спинився й перебіг очима по вартівні. Тоді поправив краватку й подався до машини.

Машини заливали вулиці, поблискуючи шибками, і з їхнього потоку міські будинки здавалися рядами колон зі скла й бетону. Тут, у світі рівних площин, люди на тротуарах справляли враження якихось неприкаяних і нещасних. Вони були гарно вбрані, але дивовижно скидалися одне на одного, і всі кудись поспішали. Вони сунули нервовим плавом, збивалися купою перед червоним світлом і блискучими хромованими автоматами, ненастанно озиралися довкола і м'яли в руках течки й торбинки.

Поліційні машини, ввімкнувши сирени, пробивалися крізь тісняву.

Комісар Єнсен сидів у передній. То була звичайна поліційна машина, синя з жовтою смужкою. За нею їхав сірий автобус із заґратованим віконцем у задніх дверях і прожектором на даху, що під час руху обертався навколо осі.

Начальник поліції озвався по радіотелефону:

— Єнсене!

— Слухаю.

— Де вже ви?

— Посеред майдану Профспілок.

— Сирени ввімкнуті?

— Так.

— Вимкніть їх, коли минете майдан.

— Дуже великий рух.

— Що вдієш. Вам не можна привертати увагу.

— Однаково нас підслухують репортери.

— За це ви не відповідаєте. Я маю на думці людей. Тих, що на вулицях.

— Розумію.

— Ви у формі?

— Ні.

— Добре. Скільки вас там?

— Я і четверо патрульних у цивільному. А в пікеті десять поліцаїв. Уже у формі.

— Заходити до будинку чи бути близько коло нього можна тільки тим, хто в цивільному. А пікет нехай висадить половину людей за триста метрів перед будинком, тоді помине його й зупиниться на чималій відстані.

— Буде виконано.

— Перекрийте головну вулицю й бічні, що ведуть до неї.

— Буде виконано.

— Якби хто спитав, навіщо, скажіть, що через нагальну дорожню роботу. Наприклад…

Начальник замовк.

— Тріснула труба тепломагістралі?

— От-от.

Якусь хвилю в апараті полускувало. Тоді знов:

— Єнсене!

— Слухаю.

— Ви ж не забудьте, як до них звертатися.

— Тобто?

— Я гадав, що це всім відомо. Там їх не називають директорами.

— Ясно.

— Вони дуже вразливі в цьому питанні.

— Розумію.

— Думаю, вам не треба ще раз нагадувати, що… що це справа делікатна?

— Ні.

Механічний шум. Ніби зітхання, глибоке, металеве.

— Де ви тепер?

— З південного боку майдану. Якраз перед монументом Робітника.

— Вимкніть сирени.

— Вимкнуто.

— Збільшіть відстань між машинами.

— Збільшено.

— Я викличу по радіо додатковий радіопатруль. Він чекатиме вас на стоянці машин. Тримайте його в резерві.

— Ясно.

— Де ви тепер?

— На виїзді з північного боку майдану. Я вже бачу Дім.

Вулиця була рівна й широка, на шість рядів машин і з вузькою білою вісьовою лінією. За високою крицевою огорожею ліворуч починався узвіз, а внизу видніла гавань для суден далекого плавання з товарною пристанню, сотнями складів біля вантажних причалів. Поміж них сновигали люди, здебільшого вантажники й шофери в білих комбінезонах і червоних кашкетах.

Дорога пролягала узбіччям пагорба і йшла вгору. Зі східного боку її захищав мур із гранітових брил, скріплених цементом. Мур той був сірий, з прямовисними іржавими патьоками від арматурного заліза. Далі стриміли верхівки негустих дерев з голим віттям. Знизу, з дороги, не видно було будівлі за деревами, але Єнсен знав, що вона там є, і знав, яка вона на вигляд. Там містилася психіатрична лікарня.

На вершині нагорба дорога ледь повертала праворуч. Саме там й стояв Дім, одна з найвищих будівель у країні, та ще й винесена на таку верховину — тож її видно було з усіх кінців міста. Він завжди стримів перед очима, і хоч би звідки їхати, здавалося, що Дім стоїть у кінці шляху.

Дім мав квадратову основу і тридцять поверхів. На кожній стіні було чотириста п'ятдесят вікон і білі дзиґарі з червоними стрілками. Обличкований він був поливаними плитками, синіми від основи, а що вище, то яснішими.

Єнсенові крізь вітрову шибку Дім видався велетенською колоною, що виростає з землі просто в холодне, по-весняному безхмарне небо. Він і далі тримав коло вуха трубку радіотелефону. А Дім розростався, затуляючи обрій.

— Єнсене!

— Слухаю.

— Я покладаюся на вас. Тепер вам самому треба з'ясувати обставини.

Запала коротка мовчанка: в апараті потріскувало. Потім начальник непевно мовив:

— У мене все.

2

На вісімнадцятому поверсі підлоги були встелені блакитними килимами. Єнсен побачив дві великі моделі кораблів у вітрині й вестибюль з кріслами та довгастим низеньким столиком.

У кімнаті зі скляними стінами сиділо, нічого не роблячи, троє молодих жінок. Одна з них зиркнула на відвідувача й запитала:

— Вам чого?

— Моє прізвище Єнсен. Маю нагальну справу.

— Нагальну?

Жінка підвелася й повільно, з добре засвоєною байдужістю рушила по килимові до дверей. А відчинивши їх, сказала:

— Прийшов якийсь Єнсен.

Вона мала гарні ноги й тонкий стан, але вбрана була без смаку.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке