Острив Смерти

Тема

Аннотация: Лейтмотивом багатопланового психологічного роману сучасного японського письменника є хіросімська трагедія, наслідки якої відчутні і до сьогодні.

У центрі розповіді — драматична історія кохання молодого літератора-початківця Канае Соми до двох дівчат — молодої художниці Мотоко Моегі та її подруги Аяко Аймі.

Такехіко Фукунага

Психологічний роман

Переклад з японської ІВАН ДЗЮБ

TAKEHIKO FUKUNAGA, Shi no shima,

Tokyo, Shinchosha, 1976

© Т. Фукунага, 1976.

© Український переклад, післямова, художнє оформлення. Видавництво „Дніпро”, 1983.

Ч А С Т И Н А П Е Р Ш А

Пролог. СОН

Канае Сома бачив сон. Той сон був дуже схожий на правду. Та оскільки Канае відразу збагнув, що все це йому тільки сниться, видиво здавалося йому яскравішим за дійсність. І хоч скільки разів він повторював собі, що це всього-на-всього сон, однаково не міг подолати жаху перед моторошним видовищем.

Канае поволі опам’ятовувався. Цупкі щупальці темряви слабшали, а в глибину заплющених очей просочувалося тьмяне світло. Пам'ять вернулася до нього раніше, ніж зір, а ще раніше слух, але Канае нічого не чув, бо навколо, мабуть, панувала тиша. Та ось перед його очима в густій, майже липкій пітьмі замріли невиразні обриси навколишнього світу. Це, однак, не означало, що настав світанок і розвіявся морок. Просто його свідомість трохи проясніла і її раптом заполонив небачений досі краєвид.

Так, це був краєвид. Безмежна площина тяглася до сірої нитки приємно вигнутого виднокола. Небо заволокли хмари, а над землею висіло мляве червоно-коричневе сяйво. Та незабаром, коли очі Канае звикли до нової обстановки, подекуди на цьому безмежжі почали виступати дивні нерухомі предмети. Власне, це не були самі предмети, спотворені, понівечені, а лише їхні душі. Недалеко від Канае височіло голе дерево. Колись воно, напевно, шуміло зеленим листям, а тепер його стовбур був зламаний навпіл, і потрощені гілки стирчали в обидва боки. Кора на ньому так обгоріла, що дерево скидалося на брилу якоїсь руди. За тим деревом видніла купа залізобетону — покручене залізне пруття, вивернутий фундамент. А далі, куди око сягало, простягалася така ж сама руїна — рештки до невпізнання обгорілих дерев і розвалених будівель. Усе це, заповнюючи земний простір, здавалось, не обстоювало свого права на існування, а наче соромилося його і, прагнучи повного знищення, шкодувало, що його не обернуто на порох. Ні, слово „шкодувати” сюди не підходить. Мабуть, речі споконвіку були такими — безвольними, беззмістовними. Вони звикли мовчати, нічого не прагнути і лежати купами. І тільки відчуття, пробуджена свідомість Канае намагались знайти у них якийсь сенс.

Канае відчув, що дихає і, отже, існує. Таке відчуття з'явилося, певно, тому, що над уявним мертвим краєвидом панувала неймовірна тиша, а повітря, яким Канае дихав, їдке, майже липке, було наповнене нестерпним смородом, як у сільському крематорії. Той сморід, здавалося, проникав у тіло й отруював його. „Як же це я тут опинився? — запитував себе Канае. — Це ж країна смерті. Треба звідси тікати. Інакше я тут згнию”. Канае бачив перед собою моторошні хороводи обпалених дерев, пощерблені стіни з дірами, схожими на очні орбіти черепа, бачив розкидане залізо, каміння і голу, без жодної стеблини чи прутика, землю. Та земля пролягала аж до виднокола, над нею зависло червонясте сяйво, навіть годі сказати, яке — денне чи нічне: небо — без сонця, місяця, зірок — висіло зверху велетенським шатром, а над темно-коричневою межею неба й землі тяглася вузькою довгою смужкою, як після тайфуну, дивовижно жовта, наче полум’я хмара. Ніде не було ані душі.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора