Було, э i буде (на украинском языке)

Тема

Козинец Людмила

Людмила Козинець

БУЛО, Є I БУДЕ...

Оповiдання

Що нам - таємниць не вистачає?

А. та Б. Стругацькi

...Казала менi бабуся, перебираючи м'якими смаглявими пальцями зеленi трави:

- Стережись, дитино, нежитi, лихої людини, а бiльш за все оковитої та ока лихого...

Я сидiв на печi, грiючи захололi вiд вечiрньої роси долонi i крiзь дрiмоту слухав бабусю. Менi подобалось дивитися, як вона, подерши на стрiчки всiляке дрантя, накручувала на веретено тужавi клубки, якi весело катало по свiтлицi розбишакувате кошеня. Потiм бабуся збирала клубки у фартух, сiдала бiля вiкна, брала великий дерев'яний крючок в руки. Цей крючок я сам їй вирiзував i полiрував уламком скла. Починався нескiнченний бiг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за рядком - з'являлася нова, нарядна постiлка.

У хатi стiйко тримався гiркий запах череди та полину, бабуся в'язала рiзнотрав'я лукiв, верткi пальцi розправляли квiти й стебла. Шелестiла її скоромовка про цiлющу силу диких трав.

- Ти чаклунка, бабо?

- Та нi, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самi збирали, блекоту й нiмицю обминули, та й, правду кажучи, - нiякого чаклунства в блекотi та нiмицi нема, просто отруйне зiлля. На такий випадок книжка є - от, мастак художник i нетямуща людина будь-яку траву розпiзнає. А час для збирання вiдомий - вiд Ондрiя Наливи до Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетiв? Тiльки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвiтом, та бузиною, кропивою, пiдбiлом...

Але менi хочеться чогось незвичайного, i я чiпляюся до бабусi:

- Бабо, бувають чаклунки?

- Не бачила, дитино. У кiно хiба. Було таке про вiдьму одну. Ой, баска дiвка...

- А в бога ти вiриш?

- Овва, бовкнув. А нащо менi? Я ж замiж несватаною пiшла, шiстнадцяти рокiв, а потiм з дiдом твоїм - хiба до бога було? Тут тобi громадянська. Дiд твiй парубкiв зiбрав, мисливцiв, здебiльшого з тих, що бiлцi в око влучають, i в тайгу. А що менi було робити? Пiшла з ними. Довелося травами повоювати - застуджувалися хлопцi, ранили їх ворожi кулi. А ще цинга... Чи ж до бога було?

- "Оковитої та ока лихого..." Що це, ба?

- Про оковиту, прийде час, i сам дiзнаєшся - чого доброго, а цього... А про око лихе розповiм. Цур, умова, не смiятися над старою.

Понад рiчкою хату з голубником бачив? Так от... уже годов так iз сорок... перед самою вiйною, жив там один чоловiк. Прийшлий. Федором звали. Був вiн людиною заздрiсною. Не полюбили його нашi. Чiпать не чiпали, а не любили. I посварився вiн iз сусiдкою...

Бабуся таємниче притишує голос, боязко зиркаючи оком на темнi вже вiкна, i, пiдсунувшись ближче до печi, продовжує:

- Рiк минув. У сусiдки син народився. Чоловiк її з больнички привiз, ну, i влаштували, як водиться, гулянку. Батько немовляти, хоч i напiдпитку, веселий, привiтний, а Федора все ж не покликав. А тiльки той сам прийшов. Постояв на порозi, вклонився, та й до столу. I тут от молода мати вiзьми i згадай йому образу. Федiр - нiчого, всмiхнувся тiльки. А чарки не випив, дитя попросив подивитись. Ну, винесли дитину, не побоялися. Як глянув вiн на немовля, як уп'явся очима... Мати обiмлiла, ворухнутися не може. А дитинча... Падуча його бити почала. За мiсяць i померло.

Бабуся скорботно зiтхнула, похитала головою, сховавши руки пiд фартухом.

Менi теж стало трохи лячно, але виду не подаю - усмiхаюсь:

- Та ну, бабо. Я цю iсторiю чув уже. I не тут це було, i не так.

- То ти iншу iсторiю чув. А коли так, виходить, моя правда. Є люди з лихим оком. Гляне на тебе, а з тобою бiда i трапиться.

- Це вiд одного погляду? Не може цього бути.

- Ет! Хома ти невiрний. У свiтi ще й не таке бува.

Таки так. У мене в лабораторiї сидить хлопчина. Сергiйком звати. Шiстнадцять рокiв. Хоче стати кiбернетиком.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке