Голубий Птах, названий син ірокезів

Тема

Анна Юрген

Георг прокинувся від оскаженілого уривчастого гавкання. Сонний, підвівся, пильно вдивляючись у півтемряву кімнати. В каміні догоряли дрова, і слабке світло від вогню вимальовувало на підлозі перед самим столом жовтувату тремтливу пляму. Там щось ворушилося. Хлопець враз пробудився. Та то ж Шнап, шпіц! Собака стояв з настовбурченою шерстю і гавкав на двері так, ніби за ними засів хтось чужий.

На якусь мить Шнап замовк. Георг почув, як у ліжку під стіною зашелестіла солома. Блиснув мерехтливий вогник: мати запалила свічку, приліпила її до черепка й поставила на кам'яному карнизі каміна. Хлопець навпомацки шукав свої штани і збирався було щось запитати, але слова застряли у нього в горлі, бо від громового удару в двері затряслась уся хатина. Здавалося, хтось намагався вдрізки розтрощити дошки.

Зо страху хлопець кинувся в ліжко; напівоглушений, він почув, як поруч заплакав маленький Петер, і опам'ятався. Так само починалось у Фольків і Шнайдерів! Георг швидко притис братіка до соломи:

— Індійці! Тихо!

Він ще помітив, як охоплений жахом братік широко розкрив оченята і міцно стис губи. Потім почув голос матері:

— Георг, де батьків пістолет?

«На каміні!» хотів крикнути він, але подих перехопило, бо хата вдруге і втретє здригнулася від лютих ударів.

Хлопець метнувся до каміна, схопив з полички зброю, подав матері. Вона спокійно перевірила запал і попрямувала в суміжну кімнату. До неї примикав хлів, і звідти через люк можна було обстріляти хатні двері.

Спотикаючись, Георг пішов слідом за матір'ю.

— Стій тут із світлом! — Наказала мати, виходячи.

Георг слухняно взяв свічку. Вона дрібно тремтіла в його руці. У двері все частіше й частіше били сокирою, і грім ударів змішувався з вигуками обох сестер: «Мамо, мамо!»

Хоч би вже швидше мати стріляла!

Гучний постріл з пістолета раптом перекрив увесь галас. Наче водоспад, прогримів той вибух у вухах хлопця. Приголомшений, він кинувся до матері, а вона швидко повернулася в хату і намагалася тепер підперти двері столом. Георг збагнув цей намір. Він теж схопився за стіл, піднімав і підштовхував його, аж поки важка, може з центнер

[1]

, дошка не навалилася на двері. Зверху, на ніжки стола, що стирчали в кімнату, кинули ще й дві лави.

Мати знов узяла пістолет, зарядила його і звела курок. Так, тримаючи зброю в руці і весь час дивлячись на двері, вона завмерла біля каміна.

На стіні й на стелі вимальовувалися велетенські тіні від постатей, що застигли в напруженому чеканні.

Важка гнітюча мовчанка запанувала в дерев'яній хаті. Сестри перестали кричати, і знадвору не чути було ні звуку. Ця тиша здавалася смертельною загрозою, вона мучила страшніше, ніж галаслива небезпека, яка щойно гатила в двері. Свічка ледве блимала в задушливому повітрі. Хвилини здавалися вічністю.

Різкий, короткий удар, що долинув з горища, примусив усіх здригнутися. Ніхто не встиг сказати й слова, як ударило вдруге.

— Швидше на горище! Глянь, що там таке!

Хлопець подався до драбини, яка стояла в кутку, і спритно, мов кіт, видерся по ній. Під дахом було нестерпно жарко. В темряві нічого не можна було розглядіти. Пригнувшись, Георг обійшов низеньке горище. Через тоненьку щілинку між дранками в даху пробивалося світло. Щось тихенько потріскувало. Хлопця охопив невимовний жах. Він кинувся до драбини, не звертаючи уваги на балки, на які натикався головою, і закричав пронизливим голосом:

— Вогняна стріла! Дах горить!

За хвилину мати вже стояла під люком, простягаючи синові сокиру.

— Рубай дранки! Я подам тобі відра з водою.

З сокирою в руках Георг метнувся до того місця, де виднілася моторошна смужка світла, і з усієї сили почав гатити в покрівлю. Дощечки з гікорі

[2]

, слабко прикріплені до планок, відлітали, мов паперові смужки. Він добре влучив: лише кілька дранок, охоплених вогнем, залишилося на даху. Та й вони засичали від води, вилитої Георгом на покрівлю.

— Вогонь погас, — сказав хлопець у люк, через який, піднявшись до половини драбини, мати саме подавала друге відро.

— Глянь, тобі щось видно? Але будь обережний.

Через краєчок отвору Георг визирнув у червневу досвітню імлу. Від легенького подиху вітру шепотів маїс. По той бік поля стояв мовчазний і грізний ліс. Хлопець окинув поглядом усе довкола, але нічого підозрілого не помітив. «Невже індійці зникли? Мабуть, світатиме, бо на сході над верхівками дерев пожовтіло небо».

Ось на узліссі щось заворушилось і ніби покотилося на хату. Георг витріщив очі: вершники, цілий загін! Він розпізнав довгі стволи рушниць. То поверталися батько й Андрес, старший брат Георга — вони вчора звечора поїхали на збір міліції. Чутно було вже й голоси: «Агов! Агов!»

Георг кинувся до драбини.

— Батько й Андрес їдуть, а з ними ще кілька чоловік!

Вмить прибрали барикаду, відсунули засув. Коли батько переступив поріг, мати знесилено опустилася на табурет.

— Добре, що ти повернувся, Джон! Ще кілька хвилин, і було б уже пізно.

І, на превеликий подив Георга, батько схилився й поцілував матір. Хлопець не пригадував, щоб йому хоч коли-небудь доводилося бачити таку ніжність між батьками. Трохи згодом жвавий гомін заповнив блокгауз. Чоловіки поставили стіл і лави на місце; сестрички по черзі вилазили батькові на коліна, а від печі пахло смаженим салом.

— Глянь, що я знайшов! Лежала біля самісіньких дверей, — звернувся Георг до старшого брата і поклав на стіл дивну сокиру з довгою рукояткою. Андрес узяв зброю і почав розглядати її з усіх боків. Залізний клинок був прикріплений оленячими жилами до рукоятки, на якій виблискувало зображення черепахи, зроблене червоною фарбою: овал і навколо — шість кружечків, що мали означати ноги, голову та хвіст.

— Томагавк належав комусь із роду Черепахи, — замислено промовив Андрес.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке