Марія

Тема

                 Шевченко Т. Г.

                       Поема

                  Радуйся, ты бо об­но­ви­ла

                  еси за­ча­тыя студ­но.

Акафіст прис­вятій Бо­го­ро­диці.

Ікос 10

Все упо­ваніє моє

На те­бе, мій пресвітлий раю,

На ми­ло­сердіє твоє,

Все упо­ваніє моє

На те­бе, ма­ти, воз­ла­гаю.

Святая си­ло всіх свя­тих,

Пренепорочная, бла­гая!

Молюся, пла­чу і ри­даю:

Воззри, пре­чис­тая, на їх,

Отих ок­ра­де­них, сліпих

Невольників. По­дай їм си­лу

Твойого му­че­ни­ка си­на,

Щоб хрест-кай­да­ни до­нес­ли

До са­мо­го, са­мо­го краю.

Достойнопітая! бла­гаю!

Царице не­ба і землі!

Вонми їх сто­ну і пош­ли

Благий ко­нець, о всеб­ла­гая!

А я, нез­лоб­ний, вос­пою,

Як процвітуть убогі се­ла,

Псалмом і ти­хим, і ве­се­лим

Святую до­леньку твою.

А нині плач, і скорб, і сльози

Душі убо­гої - убогій

Остатню леп­ту по­даю.

* * *

У Йо­си­па, у тес­ля­ра

Чи бон­да­ря то­го свя­то­го,

Марія в най­мич­ках рос­ла.

Рідня бу­ла. Отож не­бо­га

Уже чи­ма­ла підня­лась,

Росла собі та ви­рос­та­ла

І на порі Марія ста­ла…

Рожевим квітом розцвіла

В убогій і чужій ха­тині,

В свя­то­му ти­хо­му раю.

Тесляр на най­мич­ку свою,

Неначе на свою ди­ти­ну,

Теслу, бу­ло, і струг по­ки­не

Та й ди­виться; і час ми­не,

А він і оком не миг­не,

І ду­має: «Ані ро­ди­ни!

Ані ха­ти­ноч­ки не­ма,

Одна-однісінька!.. Хіба…

Ще ж смерть моя не за пле­чи­ма?..»

А та стоїть собі під ти­ном

Та вов­ну білую пря­де

На той бур­нус йо­му свя­теш­ний

Або на бе­рег по­ве­де

Козу з ко­зя­точ­ком сер­деш­ним

І по­пас­ти, і на­поїть.

Хоч і да­ле­ко. Так лю­би­ла ж

Вона той ти­хий бо­жий став,

Широкую Тіверіаду,

І ра­да, аж сміється, ра­да,

Що Йо­сип си­дя­чи мов­чав,

Не бо­ро­нив їй, не спи­няв

На став іти; іде, сміється,

А він си­дить та все си­дить,

За струг сер­де­га не бе­реться…

Коза нап'ється та й па­сеться.

А дівчи­на собі стоїть,

Неначе вко­па­на, під гаєм

І смут­но, сум­но по­зи­рає

На той ши­ро­кий бо­жий став.

І мо­ви­ла: «Тіверіадо!

Широкий ца­рю озе­рам!

Скажи мені, моя по­ра­до!

Якая до­ля вий­де нам

З ста­рим Іоси­фом? О, до­ле! -

І по­хи­ли­лась, мов то­по­ля

Од вітру хи­литься в яру.

Йому я ста­ну за ди­ти­ну.

Плечми моїми мо­ло­ди­ми

Його старії підоп­ру!»

І ки­ну­ла кру­гом очи­ма,

Аж іскри сип­ну­ли з очей.

А з доб­рих мо­ло­дих пле­чей

Хітон по­ла­та­ний до­до­лу

Тихенько зсу­нув­ся. Ніко­ли

Такої бо­жої кра­си

Ніхто не уз­рить! Злая ж до­ля

Колючим тер­ном про­ве­ла,

Знущалася над кра­со­тою!

О, до­ленько! - По­над во­дою

Ходою ти­хою пішла.

Лопух край бе­ре­га най­шла,

Лопух зор­ва­ла і нак­ри­ла,

Неначе бри­ли­ком, свою,

Свою го­ло­воньку смут­ную,

Свою го­ло­воньку свя­тую!

І зник­ла в тем­но­му гаю.

О, світе наш не­за­хо­ди­мий!

О, ти, пре­чис­тая в же­нах!

Благоуханний сельний кри­не!

В яких га­ях? В яких ярах,

В яких нез­нає­мих вер­те­пах

Ти за­хо­ваєш­ся од спе­ки

Огнепалимої тії,

Що сер­це без ог­ню роз­то­пить

І без во­ди прор­ве, по­то­пить

Святії ду­моньки твої?

Де ти схо­ваєшся? Нігде!

Огонь зак­лю­нув­ся вже, годі!

Уже роз­жеврівся. І шко­да,

Даремне си­ла про­па­де.

До крові дійде, до кості

Огонь той лю­тий, не­га­си­мий,

І, не­до­би­тая, за си­ном

Повинна бу­деш пе­рей­ти

Огонь пе­кельний! Вже про­ро­чить,

Тобі вже за­зи­рає в очі

Твоє гря­ду­щеє. Не зри!

Сльозу про­ро­чую ут­ри!

Заквітчай го­ло­ву діво­чу

Лілеями та тим ряс­ним

Червоним ма­ком. Та зас­ни

Під яво­ром у хо­ло­доч­ку,

Поки що бу­де.

Увечері, мов зо­ря тая,

Марія з гаю ви­ход­жає

Заквітчана. Фа­вор-го­ра,

Неначе з зла­та-се­реб­ра,

Далеко, ви­со­ко сіяє,

Аж сліпить очі. Підня­ла

На той Фа­вор свої свя­тиє

Очиці кроткіє Марія

Та й усміхну­лась. Зай­ня­ла

Козу з ко­зя­точ­ком з-під гаю

І заспіва­ла:

«Раю! раю!

Темний гаю!

Чи я, мо­ло­дая,

Милий бо­же, в твоїм раї

Чи я по­гу­ляю,

Нагуляюсь?»

Та й за­мовк­ла.

Круг се­бе сум­но озир­ну­лась,

На ру­ки ко­зе­ня взя­ла

І ве­се­ленькая пішла

На хутір бон­дарів убо­гий.

А йду­чи, ко­зе­ня, не­бо­га,

Ніби ди­ти­ну, на ру­ках

Хитала, ба­ви­ла, гой­да­ла,

До ло­на ти­хо при­гор­та­ла

І цілу­ва­ла. Ко­зе­ня,

Неначе теє ко­ше­ня,

І не пру­ча­лось, не кри­ча­ло,

На лоні пес­ти­ло­ся, гра­лось.

Миль зо дві лю­бо з ко­зе­ням

Трохи, тро­хи не тан­цю­ва­ла

І не вто­ми­лась. Виг­ля­да

Старий, су­му­ючи під ти­ном,

Давненько вже свою ди­ти­ну.

Зустрів її, і привітав,

І ти­хо мо­вив: «Де ти в бо­га

Загаялась, моя не­бо­го?

Ходімо в ку­щу, опо­чий,

Та по­ве­че­ряємо вкупі

З ве­се­лим гос­тем мо­ло­дим;

Ходімо, до­ненько».- «Який?

Який се гость?» - «Із На­за­ре­та

Зайшов у нас підно­чу­вать.

І ка­же: «Бо­жа бла­го­дать

На вет­хую Єли­са­ве­ту

Учора ра­но про­ли­лась:

Учора,- ка­же,- при­ве­ла

Дитину-сина. А За­харій

Старий на­рек йо­го Іва­ном».

«Так ба­чиш що!» А гость роз­зу­тий,

Умитий з кущі ви­ход­жав

В од­но­му біло­му хітоні,

Мов на­мальова­ний, сіяв,

І став ве­лич­но на по­розі,

І, ук­ло­нив­ши­ся, вітав

Марію ти­хо. Їй, не­бозі,

Аж див­но, чуд­но. Гость сто­яв

І ніби справді засіяв.

Марія на йо­го зир­ну­ла

І стре­пе­ну­лась. При­гор­ну­лась,

Неначе зля­ка­не ди­тя,

До Йо­си­па сво­го ста­ро­го,

А потім гос­тя мо­ло­до­го

Просила, ніби по­ве­ла

Очима в ку­щу. При­нес­ла

Води по­го­жої з кри­ниці,

І мо­ло­ко, і сир коз­лиці

Їм на ве­че­рю по­да­ла.

Сама ж не їла й не пи­ла.

В ку­точ­ку мовч­ки при­хи­ли­лась

Та ди­ву­ва­ла­ся, ди­ви­лась

І слу­ха­ла, як мо­ло­дий

Дивочний гость той го­во­рив.

І сло­ве­са йо­го свя­тиє

На сер­це па­да­ли Марії,

І сер­це мерз­ло і пек­лось!

«Во Іудеї не бу­ло,

Промовив гость,- то­го ніко­ли,

Що нині уз­риться. Равві!

Равві ве­ли­ко­го гла­го­ли

На ниві сіються новій!

І ви­рос­туть, і пож­не­мо,

І в жит­ни­цю со­бе­ре­мо

Зерно свя­теє. Я месію

Іду на­ро­ду возвістить».

І по­мо­ли­ла­ся Марія

Перед апос­то­лом.

Горить

Огонь ти­хенько на ка­биці,

А Йо­сип пра­вед­ний си­дить

Та ду­має. Уже зірни­ця

На небі яс­но зай­ня­лась.

Марія вста­ла та й пішла

З гле­ком по во­ду до кри­ниці.

І гость за нею, і в яроч­ку

Догнав Марію…

Холодочком

До схо­ду сон­ця про­ве­ли

До са­мої Тіверіади

Благовістителя. І раді,

Радісінькі собі прий­шли

Додому.

Жде йо­го Марія

І жду­чи пла­че, мо­лодії

Ланіти, очі і ус­та

Марніють зри­мо. «Ти не та,

Не та те­пер, Маріє, ста­ла!

Цвіт зельний, на­ша кра­со­та! -

Промовив Йо­сип.- Ди­во ста­лось

З то­бою, до­ненько моя!

Ходім, Маріє, повінчай­мось,

А то… - Й не ви­мо­вив: уб'ють

На улиці. - І за­хо­вай­мось

В своїм оазисі». І в путь

Марія наш­вид­ку зби­ра­лась

Та тяж­ко пла­ка­ла, ри­да­ла.

Отож во­ни собі ідуть,

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора