Казка про водяників

Тема

Карел Чапек

Ви, мабуть, думаєте, діти, що водяників немає, а я скажу вам, що є, та ще й які! У нас, наприклад, коли я був дитиною, жив один у ріці Упі під греблею, другий — під отим дерев'яним мостом у Гавловицях, а третій ховавсь у Радецькому потоці. Прийшов він якось до нашої хати, щоб мій татко вирвав йому зуба, й приніс за те кошик срібних та рожевих форелей, гарненько перекладених кропивою, аби не задихнулися. А що він був водяник, то це видно з того, що по ньому на стільці залишилася калюжа. Ще один водяник сидів під млином у мого дідуся в Гронові й тримав у воді під лотоками шістнадцятеро коней. Ось чому інженери казали, що річка Метуя має на тому місці шістнадцять кінських сил. Оці шістнадцятеро білих коней щодня тягли й тягли, а млинові камені вертілися й мололи. А коли одної ночі наш дідусь помер, то водяник випріг нишком усіх коней, і млин три дні не молов. На великих ріках водяники мають ще більше коней, навіть по п'ятдесят або й по сто. Але є й такі бідолахи, що не мають навіть дерев'яної кози.

Такий велиководяник, скажімо, на ріці Влтаві в Празі дуже багатий і великий пан. Є в нього, мабуть, навіть моторовий човен, на якому він їздить собі влітку на море. Та в Празі й звичайний підводяник має іноді грошей, як маку, й шугає собі в автомашині, аж болото з-під коліс летить. А є й такі злиденні маловодяники, які мають тільки калюжку, як долоню, а в тій калюжці — одну жабу, три комарі та два жуки-плавунці. Інший бідолаха сидить у такому струмочку, в якому й миша черевця собі не замочить. Такий маловодяник може впіймати собі за цілий рік лише кілька паперових човників та втоплену прачкою дитячу пелюшку. Є такі, є. А ось, приміром, рожемберзький водяник має собі двісті двадцять тисяч коропів, а крім того, лини, карасі, усачі й навіть зубаті щуки. Так, нема рівноправ'я в світі.

Водяники живуть самотою, але раз або двічі на рік під час великої поводі вони збираються звідусіль на окружну, так би мовити, конференцію. В наших околицях вони завжди збиралися на левадах під Краловими Градцями, де була чудова долина з гарними заводями, плесами та затонами, вистеленими м'якеньким багном найвищої якості. Багно те має бути жовтаве або трохи коричнювате, а червоне та сіре не таке вже приємне й ніжне. На такому чудовому багновищі вони засідали й розповідали собі різні новини: що в Суховршичах люди роблять уже меліорацію й тамтешній водяник, старий Іречек, мусить іти геть звідти; що все страшенно подорожчало, й коли хочеш прийняти гостей, то плати тридцять крон за невід і по три крони за кухлик. Хто таке бачив? Краще вже кинути це ремесло й узятися до чогось іншого. Інші розповіли, що рудий яромержський водяник Фалтис улаштувався вже продавцем мінеральної води, а кривий Слепанек став слюсарем і лагодить водопроводи, та й інші вже замінюють свій фах.

Але ж годиться нам, дітоньки, знати, що водяник може взятися лише до такого фаху, в якому є хоч трохи води. Він може бути під-

— Бувало, кажуть, і зозуля кувала, — мовив задумано Кройцман. — Вода тоді була дуже гарна та геть-чисто німа.

— Як то німа? — здивувався Зелінка, який був трохи молодший за інших водяників.

— А так, німа та й годі, — відповів Лішка. — Не мала голосу. І говорити не вміла. Така була тиха й німа, як тоді, коли замерзне. Або тоді, коли вночі падає сніг, а навколо так тихо, так тихесенько, що аж моторошно. Виставивши опівночі з води голову, наслухуєш, а глуха тиша аж за серце хапає. Отак було тихо тоді, коли вода ще не мала голосу.

Водяник Зелінка, якому було тільки сім тисяч років, спитав:

— А чого ж вона тепер уже не німа?

— Е, ось послухайте, як воно сталося, — відповів Лішка. — Розповідав мені прадід, що це почалося давним-давно, якихось мільйон років тому. Жив собі тоді водяник, як же він звався? Ракосник не Ракосник, Мінаржик не Мінаржик, Гампл не Гампл, і не Павласик, ну, як же він звався у біса?. .

— Аріон! — підказав Кройцман.

— Еге, Аріон, — притакував Лішка. — Отож мав цей Аріон талант гарно говорити й співати. І так він чудово співав, що серце тобі заходилося. Отакий це був музикант.

— Поет, — поправив Кулда.

— Музикант, а чи поет, але був він мастак, хлопці! — сказав Лішка. — Мій прадід казав, що всі плакали, коли Аріон співав. Носив цей Аріон великий біль у серці, та ніхто не збагнув який. Ніхто також не знав причини цього болю. Та був той біль дуже тяжкий, коли вже Аріон співав так чудово й так сумно. Він співав, ніби скаржився під водою, й кожна краплина води тремтіла сльозою. Пісня його лунала водою, кожна краплина води проймалася його співом, у кожній краплині залишалася часточка його голосу. Таким ось чином вода й позбулася своєї німоти. Вона вже дзвенить, дзюрчить, шепоче, шумить, гуде, рокоче, плаче й квилить, реве й гримить, грає, мов арфа, сурмить, як ріг, співає, стогне й сміється, як і людина з радощів, а чи журби. З отієї пори вода заговорила всіма мовами в світі та розповідає такі дивні й чудові речі, що й людям годі їх збагнути. А до появи Аріона, який навчив воду співати, вона була німа, як і небо.

Тут старий Кройцман докинув і свого:

— Але не Аріон приніс небо у воду. Це сталося згодом, уже за життя мого батька, царство йому небесне. І зробив це Крікекекеквок, і то з кохання.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке