Собача казка

Тема

Карел Чапек

Поки фургон мого дідуся-мірошника возив по селах хліб, а назад до млина гарне зерно, знали тоді Бровка геть усі. Кожен вам сказав би, що Бровко — це той песик, який сидить на козлах обік старого Шулітки з таким виглядом, ніби він ото й править возом. А коли віз іде під гору поволі, то Бровко загавкає, й колеса обертаються швидше, Шулітка цьвохне батогом, Ферда й Жанка — обидва коня нашого дідуся — наляжуть як слід, і віз весело покотиться до села, залишаючи за собою пахощі свіжого хліба. І ось так, діти, їздив Бровко по всій околиці.

Але ж треба сказати, що тої пори не було ще квапливих автомашин; їздили тоді поволеньки, повагом, пишно. Жоден вам водій на автомашині не вміє так гарно цьвохкати баготом, як небіжчик Шулітка, царство йому небесне, або й так цмокати на коней, як він. Не сидить біля жодного водія мудрий Бровко та не править, не гавкає, не наганяє страху — нічогісінько. Така автомашина лише прошмигне, засмердить, і навіть не видно, де вона пропала в пилюці. Он воно як. А Бровко їздив куди поважніше: люди вже за півгодини наставляли вуха й казали: «Ага!» їде, значить, хліб у село, отож усі ставали на порозі й чекали. Аж тут і справді котиться в село дідусів віз: Шулітка цмокає, Бровко гавкає на козлах і раптом гоп — стрибне Жанці на круп (але ж це був круп — матінко рідна! — широкий, як стіл, четверо могли б пообідати на ньому) і танцює в коняки на хребті, бігає від хвоста до хомута, а від хомута до хвоста, мало не захлинається з радощів:

— Гав, гав, а погляньте-но, хлопці, як ми їдемо — я, Жанка та Ферда! Гей! — А хлопці тільки очима кліпають: щодня возять хліб, і завжди було так бучно, ніби це сам цар їде! Ну, одним словом, давно вже так гарно не їздять, як за Бровкових часів.

А гавкати Бровко вмів так, ніби з пістолета стріляв. «Гав!» — праворуч. І сполохані гуси зупиняються аж у Поліці на базарі, та ще й дивуються — чого це вони тут опинилися? «Гав!» — ліворуч. І всі голуби в селі шугають у повітря, кружляють і летять геть-геть, аж на Жалтману, а то й за прусський кордон. Отак умів гавкати Бровко, отой щенюк непоказний. Аж дивно було, як це йому хвіст не відірветься, коли Бровко крутить ним, радіючи, що встругнув отаке. Але ж і справді Бровкові було чим пишатися: такого могутнього голосу не мав і генерал, ба навіть і депутат який.

А був же такий час, коли Бровко зовсім не вмів гавкати, хоч був уже підліток і мав такі зуби, що пошматував дідусеві святкові штани. Але ж треба вам розповісти, як здибався дідусь із Бровком, а чи то Бровко з дідусем. Отож ішов раз дідусь із корчми додому, а що була вже пізня ніч і дідусеві було весело, і може й для того, щоб одігнати нечисту силу, то він співав собі дорогою пісеньку. Раптом дідусь загубив у пітьмі мелодію пісеньки й мусив би зупинитися, щоб відшукати її. Шукаючи отак мелодію, він почув раптом просто біля своїх ніг якесь тихе скавуління, сапання та якийсь писк жалібний. Дідусь перехрестився й почав мацати по землі руками, що то воно таке? І намацав теплий, волохатий клубочок, м'який, немов з оксамиту. Дідусь узяв його в жменю, а клубочок тут же заходився смоктати дідусів палець, ніби той палець був з медом. «Треба подивитися, що це», — подумав дідусь і приніс ту знахідку до млина. Бабуся, бідолашна, чекала на діда, щоб вилаяти його «на добраніч», але не встигла вона рота роззявити, як хитрий дідусь сказав:

— А глянь-но, стара, що я приніс тобі. — Бабуся присвітила — аж там манюсіньке щеня, ой батечки, ще сліпе, та жовтеньке, мов горішок без шкаралупи!

— Диви! — зчудувався дідусь. — Звідки ж ти, песику, взявся?

Песик, звісно, не відповів нічого, а тільки жалісно пищав і так трусився на столі, аж мишачий хвостик йому підскакував. І тут раптом — лишенько! — розлилася з-під песика калюжка і попливла по столі. . .

— Карле, Карле, — скрушно похитала головою бабуся, — де ж твій розум? Таж оце щеня без матері здохне!

— Ай справді! —- злякався дідусь, а далі сказав: — Ану, жінко, грій хутчіш молоко та принеси шматочок калача.

Бабуся приготувала все, а дідусь замочив м'якуш хліба в молочко, загорнув у ріжок хусточки, зробив жвачик, і щеня так нассалося з того жвачика, що черевце в нього стало мов бубон.

— Карле, Карле, де ж твій розум? — знов захитала головою бабуся. — А хто ж цеє щенятко грітиме, щоб щоб воно не задубіло з холоду?

Та хіба дідусеві можна перечити! Він узяв щеня й поніс до стайні. А там, людоньки, було тепло — так надихали Ферда й Жанка! Коні вже спали, та, коли прийшов господар, підняли голови й подивилися на нього розумними лагідними очима.

— Жанко, Фєрдо, — сказав їм дідусь, — ви не скривдите цього малого Бровка, га? Даю вам його на піклування.

З тим він поклав малого Бровка перед ними в солому. Жанка понюхала цю дивну істоту, відчула в неї запах добрих рук господаревих і зашепотіла Фердові:

— Це наш!

Ото й усе.

Ріс отак Бровко в стайні та ссав жвачик, поки розплющилися в нього очі й він міг уже пити з мисочки сам. Тепло було йому, як у мами, й хутко він виріс на малого пустуна з дурною головою, тобто — на цуцика: він навіть не знає, на що можна сідати, й сідає на власну голову та дивується, чому це йому так незручно. Не знає також, що робити з хвостом, а що вміє рахувати лише до двох, то весь час плутає усі свої чотири ноги, кінець кінцем падає з подиву, висолопивши свій рожевий язичок, такий, мов шматок шинки. Ну, таж усі щенята такі — одним словом — діти. Жанка й Ферда могли б вам більше розповісти про це; вони сказали б, який це клопіт для старого коня глядіти отаке дурне песеня та пильнувати, щоб не наступити, на біду, копитом, щоб не скавучало воно від болю. Еге, великий клопіт із дітьми — сказали б вам Жанка й Ферда.

І ось став уже Бровко справжній собака, веселий і зубатий, як і всякий інший пес. А проте була в нього велика вада — не гавкав він і не гарчав. Сказала собі якось бабуся: «Чому ж наш Бровко не гавкає?» Три дні вона тільки про те й думала, а на четвертий спитала в діда:

— Чому це наш Бровко ніколи не гавкає?

Задумався дідусь, три дні ходив та вертів головою, а на четвертий день сказав Шулітці-візникові:

— Чому це наш Бровко ніколи не гавкає?

Шулітка взяв це собі до серця, пішов до корчми та й думав там три дні й три ночі. На четвертий день захотілося Шулітці спати, бо в голові йому якось паморочилося, й, вийнявши з гаманця п'ятаки, став він рахувати їх, щоб розплатитися з шинкарем. Лічив, лічив, але біс так заплутав оті гроші, що Шулітка ніяк не міг порахувати до пуття.

— Шулітко, — каже йому шинкар, — невже матуся не навчила тебе рахувати?

Тут Шулітка кинув рахувати, стукнув себе пальцем у лоба й побіг до дідуся.

— Господарю! — гукнув він з порога. — Я вже знаю! Бровко не гавкає через те, що його мама цього не навчила.

— Ай справді, — погодився дідусь, — матері своєї Бровко не знає, Ферда й Жанка не вчили його гавкати, жодної собаки по сусідству немає, тому він і не знає, як то вона гавкати. Знаєш що, Шулітко, — сказав він, — а навчи його гавкати сам.

Шулітка пішов до стайні, сів біля Бровка й заходився навчати його гавкати.

— «Гав, гав», — товкмачив він йому, — ти ж дивись, як це робиться. Спершу отак у горлянці — «гррр», а а тоді одразу ж пащею: «Гав, гав!

Гррр, гррр, гав, гав, гав!»

Бровко щулив вуха — така музика була йому до вподоби, хоч він і не знав чому. Аж раптом він і сам загавкав з радощів. Цей гавкіт був іще трохи дивний — скрипучий, ніби хтось тягав ножем по тарілці; але ж то кожний початок важкий — ви також спершу не знали азбуки. Ферда і Жанка слухали, як гавкає старий Шулітка, кінець кінцем похитали головами й ніколи вже не поважали старого. А Бровко мав до гавкання хист, навчання йшло йому швидко, й коли він уперше виїхав з возом, то гавкав і сюди, і туди, мов стріляв з пістолета. І вже до самої смерті не набридав йому той гавкіт, і гавкав Бровко цілісінький білий день — такий, бач, був радий, що навчився цієї штуки.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке