Супер Б з фрикадельками (збірник)

Тема

Всеволод Нестайко

Повісті

Одиниця з обманом повість в оповіданнях про 5-Б клас

Давайте знайомитися

Ранок.

П'ять хвилин тому почався урок. У коридорах порожньо й тихо.

Та ось хряскають вхідні двері. Спершу лунко – у вестибюлі, потім глухіше – по коридору – дріботять швидкі кроки: якийсь неборака запізнився.

Прочинились у кінці коридору двері якогось класу, і тоненький винуватий голосок жалібно писнув: «Можна?»

Щось докірливо каже з класу вчителька.

Двері зачиняються.

І знову нікого.

День почався.

Порожньо й тихо в коридорах.

Тільки шкільний кіт Сократ, весь у крейді й кольорових плямах, виходить із-за рогу й поважно йде самісінькою серединою коридору. Він користується нагодою. Він добре знає, що коли продзвонять на перерву, доведеться йому, задерши хвоста, чимдуж чкурнути звідси й потім усю перерву гасати по школі, уникаючи палких проявів дружби любителів природи. Сократ іде й меланхолійно позирає на двері класів.

Усі двері однаковісінькі, лише на одних таблички з написом «1 клас», на інших – «10 клас». І за одними дверима клаповухі першокласники, від старанності висолопивши язики, глибокодумно виводять у зошитах кружечки й палички. А за іншими – вусаті одинадцятикласники грають у «морський бій» з підмальованими одинадцятикласницями (поки хлоп'якуватий практикант-учитель із наївними очима списує всю дошку хитромудрими формулами).

Але нас із вами не цікавлять ні ті, ні ті.

Обережненько, навшпиньочках ходімте за котом Сократом до дверей, на яких висить табличка з написом «5-Б клас». Табличка перекособочена, з відбитим ріжком, але напис видно добре.

Підійшли. Прислухалися. За дверима тихо. Жодного звуку. Як то кажуть, – анічичирк!.. Може, там нікого нема? Може, клас порожній?

Прочиняємо нищечком двері. Зазираємо одним оком… Є!.. Всі на місці!

Сидять гарненько. Обличчя зосереджені, серйозні. Ні тобі усмішки, ні тобі витівки якоїсь. Не діти, а янголи.

Що таке?… Може, ми не туди потрапили?… Хіба про таких напишеш повість? Може, ходімте до іншого класу?… Пошукаємо справжніх живих учнів?…

Та ні, стривайте!..

От учителька Ліна Митрофанівна, що статечно походжає по класу, раптом подає голос:

– Спасокукоцький! Ану не зазирай до Трав'янко!

«Ага! – догадуємося ми. – Контрольна!» Тепер ясно, чому такий порядок.

Ліна Митрофанівна суворо супить брови й орлиним поглядом роззирається навкруги – пильно стежить, щоб ніхто ні в кого не списував.

Але де це бачено в світі, щоб на контрольній ніхто ні в кого не списав?…

От із третьої парти на підлогу падає папірець. Але з третьої парти ніхто за ним не нахиляється. За ним нахиляються з четвертої парти.

Ліна Митрофанівна робить рвучкий рух:

– Га? Що таке?!.

– У мене календарик упав, – невинно кліпають очима з четвертої парти.

Ліна Митрофанівна не бачила, з якої парти впав папірець, – і все гаразд!..

– Мій п'ятий «Б» – неможливий! – часто каже Ліна Митрофанівна.

– Мій п'ятий «Б» найкращий! – так само часто каже Ліна Митрофанівна.

– Мій п'ятий «Б» доведе мене до інфаркту! – каже Ліна Митрофанівна.

– Мій п'ятий «Б» тільки й тримає мене на світі! – каже та ж сама Ліна Митрофанівна.

То коли ж вона каже правду?

Хто ж вони такі – оті тринадцять хлопчиків і десять дівчаток, що мовчки схилилися зараз над зошитами? Гарні вони чи погані?

Давайте-но ближче познайомимося з ними! З кого почнемо?

Ну, хоча б з отих двох, що сидять за першою партою в середньому ряду перед самісіньким столом Ліни Митрофанівни…

Спасокукоцький і Кукуєвицький

Обидва вони маленькі, кругловиді, клаповухі та кирпаті.

Тільки той, що в нього на носі руденька блямбочка, – то Спасокукоцький.

А той, що в нього щербатий зуб, – то Кукуєвицький.

Спасокукоцького звати Лесик.

Кукуєвицького звати Стасик.

Понад усе на світі Спасокукоцький любить цукерки «Тузик».

Кукуєвицький понад усе на світі любить цукерки «Білочка». Але, якщо нема «Тузика» й нема «Білочки», вони гризуть усе, що є: «Золотий ключик», «Морські камінці», «Корівку» і навіть тверді, хоч об дорогу кидай, козинаки.

Так історично склалося, що в перший день у першому класі вчителька посадила їх за першу парту перед самісіньким своїм носом. Бо вони були найменшенькі в класі. Так сплелися їхні долі.

Ех-хе-хе!.. Доле-доле!.. Коли тобі повних шість років, а у трамваї або тролейбусі тобі од сили дають чотири з половиною, щонайбільше п'ять, – ох, як же ж ти страждаєш, ох як же ж тобі хочеться бути хоч на крапелюшечку, хоч на сантиметрушечку вищим!.. Як же ж тобі хочеться бути таким, як отой Ігор Дмитруха, що сидить на останній парті й обстрілює жованими паперовими кульками зі скляної трубочки класну дошку… Як же ж тобі хочеться!..

Спасокукоцький скоса позирав на Кукуєвицького і думав: «Здається, він трохи менший за мене… Оно но як на лікті спинається й шию витягає. Таки менший. Зовсім шпінгалет. А, мабуть, думає, що я – шпінгалет. Думає, що я пігмей і нікчема. Що об мене можна ноги витирати. Ні! Не допущу, щоб він так думав! Не допущу!»

На великій перерві, коли вони стояли біля вікна в коридорі, гризли козинаки й дивились, як у дворі на спортмайданчику старшокласники випендрювалися біля турніка, Спасокукоцький цмокнув цукеркою і сказав:

– А ми цього літа на дачі в селі були. І я виліз на отаке здоровеннецьке дерево. На самісіньку верхівку. І там було гніздо шуліки. А у гнізді – шуліченята. Дзьобаті такі!.. Але я їх не взяв, нащо вони мені. Щоб іще шуліка око за них виклюнув! Дуже треба! Тільки подивився, пальцем поторкав і зліз.

Кукуєвицький закліпав очима, і козинак застряг у нього в горлі. Він хотів щось сказати, але не зміг, а тільки промекав, як козеня:

– М-ме-е-е!..

Тут задзвенів дзвоник, і довелося йти в клас.

Спасокукоцький торжествував: «Ага! З'їв?! Ото щоб знав, з ким маєш справу! Шпінгалет!» Але на наступній перерві Кукуєвицький закліпав волохатими віями, почервонів і тихо сказав:

– А я… якось узимку пішов на Дніпро подивитися на підлідний лов. Лід був тільки попід берегом, а далі вода. І шмат крижини, де я стояв, одірвався і поплив. Усі кричать. А я не злякався. Тільки кричу: «Агов! Швидше рятуйте, бо мені в гастроном по сметану треба!» І по мене послали катер, і виловили мене уже під Києвом, біля Жукового острова. Але сметану я таки встиг купити.

Спасокукоцький крекнув і теж почервонів. Потім зібрав усі свої сили і сказав:

– А мене… а я… а мені справжню пожежу гасити довелося. О! На дачі. Загорілася солома біля корівника. Але я не розгубився, схопив відро з помиями і… Якби не я, згорів би к свиням і корівник, і хата, і все на світі…

– А я… – скромно опустив очі Кукуєвицький. – А я… лишився колись сам у квартирі. І раптом подзвонив злодій. І каже: «Одчиняй! Київгаз!» А я весь заціпенів і кажу: «Не одчиню! Всі розбійники завжди кажуть «Київгаз», а тоді заходять, убивають і грабують. Тікайте, бо зараз як візьму татову мисливську рушницю і як стрельну через дірку для ключа!» А він каже: «Дурний!» А я кажу: «Од такого чую!» Він злякався й пішов.

Спасокукоцький тяжко зітхнув і, мало не плачучи, сказав:

– А я… а мене колись велосипед переїхав… І маминого годинника я колись проковтнув… Разом із ремінцем…

Настрій у Спасокукоцького зіпсувався вкрай. Сидячи на уроці, він спідлоба позирав на Кукуєвицького і думав: «Невже цей шпінгалет не брехав! Невже справді і на крижині плавав, і з розбійником так хоробро розмовляв… А я ж усе чисто вигадав – і про шуліченят, і про пожежу…»

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке