Поразка генерала Древора

Тема

Володимир ВЛАДКО

Уривок з повісті В. Владка "Аероторпеди повертають назад"

— Лейтенанте! Лейтенанте! Їх немає.

Дік Гордон підняв важку голову з похідної подушки і непевним голосом, що в ньому ще боролися свідомість і глибокий сон втомленої людини, перепитав:

— Хто такий?.. Кого немає?..

— Більшовиків немає, лейтенанте. Нікого немає. Чисте поле — ні траншей, ні дротяних загород, нічого немає. Вони зникли.

Гордон протер очі: капрал Гертек збожеволів, або він сам, Дік Гордон, все ще спить. Якась нісенітниця… Тільки вчора ввечері сам Дік роздивлявсь ворожі позиції, слухав доповідь чергового на спостерігальному пункті про дивні перегрупування радянського війська — і ось таке повідомлення… Ні, це щось не те… Дік поглянув на годинника: чотири години. За п'ятнадцять хвилин, згідно наказу мав початися наступ стрибаючих танків…

— Капрале, ви збожеволіли. Зникли більшовики разом з їхніми позиціями?… Дурниця…

— Даруйте, лейтенанте, я цілком відповідаю за свої слова. Перші сонячні промені показали, що наші гармати скеровано в чисте поле. Просто наших позицій нічого й нікого немає. Будь ласка, погляньте самі. Сублейтенант Волтерс уже чекає на вас на спостерігальному[1] пункті.

Останні сліди сну зникли, невдалий жарт перетворювався на щось цілком незрозуміле. Волтерс уже чекає на нього на спостерігальному пункті?… Гаразд, побачимо. І дивна думка раптово майнула Дікові: вчорашні перегрупування радянського війська… невже ж дійсно то була підготовка до сьогоднішнього зникнення?…

Гордон устав. Він похапливо накинув на себе шинелю і мовчки, крокуючи разом через дві-три сходинки, піднявся до ходу сполучення, що вів до спостерігального пункту. Скоріше, скоріше треба пересвідчитися. Капрал Гертек ледве встигав за Гордоном. По дорозі Дік Гордон зустрічав людей, що мовчки поглядали на нього, немов бажаючи щось запитати; їхні обличчя були стримано-здивовані: мабуть, дивна вістка про таємниче зникнення ворожих позицій встигла пронестися всіма ділянками…

Втративши свою звичну стриманість, Дік Гордон ураганом влетів до приміщення спостерігального пункту. Не слухаючи слів вартового, що намагався про щось доповісти лейтенантові, не бачучи похмурого обличчя Джоні Волтерса, — Дік кинувся до екранів перископу, що давали змогу бачити ворожі позиції, екранів, де лише вчора він сам бачив дивні перегрупування радянського війська. Капрал Гертек зігнувся за його спиною:

— Бачите, нічого. Все чисте…

— Але ж ще вчора ввечері я сам бачив тут траншеї, бачив той ліс, що близько нього провадилося те перегрупуванням. — промурмотів Дік.

— Те бачив і я, — похмуро відповів йому Джоні Волтерс, — проте, так було вчора. Сьогодні їх немає…

Дік розгублено дивився на екрани; наступ стрибаючих танків… проти кого саме його провадити?… Проти чистого поля, проти повітря? Адже противник зник — зник разом із своїми позиціями, разом із лісом навіть… Зник з лісом?…

І раптом Гордон хрипло засміявся. Всі глянули на нього здивовано: що таке?

— Так кажете — зникли? — повернувся він до капрала Гертека, Джоні й чергового. — Зникли? Добре. Я погоджуюся. Цілком погоджуюся. Але вчора, скільки пам'ятає моя голова, вчора там, далеко за їхніми позиціями був ліс. Чи не так?

А що всі мовчали, він продовжував:

— Де ж він тепер, той ліс? Так само зник? Вони, мабуть, узяли його з собою, заховавши до кишені?… Га?

Джоні здивовано перевів погляд до екрану: так, лісу не було… Що за незрозуміла подія?…

Дік Гордон знову розсміявся.

— Дурниця! Дотепне маскування. Досить добре зроблений камуфляж. За роботу!

Він підскочив до телефону, зірвав трубку й крикнув:

— Алло, давайте командування батареї. Так. Чуєте? Я — лейтенант Гордон. Так. Чотири важкі набої[2] до прямокутника Ж-218. Так. Відразу. Чекаю.

Гордон поклав трубку.

— Черговий, скеруйте перископ на прямокутник Ж-218. Так. А тепер дивись, Джоні. І ви, капрале. Маємо за пять хвилин розпочати наступ.

Три голови схилилися над екраном. Чисте поле. Нічого не видно. Одна секунда, дві, три… Важкі постріли пролунали десь високо над пунктом, важкий залп з цілої батареї. Гармати виконували наказ, набої летіли на ворога, що його ніхто не бачив.

— Дивіться, дивіться! — прокричав Гордон.

Набої вибухнули. Чисте поле, що його досі видко було в перископі, викинуло з себе високі стовпи чорного диму, що повільно розтікався у повітрі. Лічачи кожну секунду, спостерігачі чекали, поки дим розійдеться остаточно. Скоріше, скоріше…

І — ось воно. Широко розкритими очима дивилися Волтерс і Гертек на екран. Чисте поле праворуч і ліворуч. Там, як і передніше, нічого не видно, нічого немає. Тільки хмари важкого чорного диму повільно посуваються на південь під тиском свіжого ранкового вітерцю. А просто, отам, де перед тим ударили набої, - нібито в казці, з'явилися зруйновані траншеї, розірвані й пошматовані дротяні загорожі… Ще далі, поза траншеями, невисокі кущі. І зовсім далеко, як і вчора, — темна стрічка лісу, що його було видно лише на цій ділянці. Ліс дивно зникав праворуч і ліворуч від ділянки, куди вдарили набої…

— Бачите? Маскування. Камуфляж… — показував рукою Гордон. — Капрале Гертек, віддайте наказа виступати за тим самим курсом, що його було одержано вчора від штабу. Становище не змінилося фактично ані на риску. Негайно — в наступ. Ми й так запізнилися на чотири хвилини.

Капрал вийшов. Дік поглянув на Джоні — і проти волі посміхнувся, до того непевне, здивоване обличчя було у Волтерса…

— Ти не розумієш, Джоні? А між тим все це досить просто. На війні казок і казкових зникнень не буває. Щоправда, я й сам спочатку боявся, що збожеволів, настільки все це було дивно. Але — ліс. Справді, не міг же він зникнути разом із більшовиками? Значить — маскування.

— Але — як?

— Цього я, звісно, тобі сказати не можу. Проте… згадай, Джоні, про дослідження й проекти еспанського[3] інженера Куерви, що пропонував вживати великі щити з тонесенького полірованого металу, встановлюючи їх перед своїми шанцями[4] на взірець дзеркал. Ось, цілком можливо, що більшовики встановили під певним кутом такі дзеркала. Вони сховалися за ними — і стали невидимими для нас. Адже дзеркала показують нам землю, ґрунт, що є поміж ними та нашими позиціями. Ось і утворення вражіння чистого поля… Дотепна вигадка, але вона не врятує їх від дії моїх стрибаючих танків… До речі, саме зараз має розпочатися наступ цілим фронтом, у тому числі — і наш. Джоні, увага!

* * *

…Так, наступ починався і розгортався чітко, нібито під час учбових маневрів. Шалений гуркіт і ревіння артилерії насичили повітря. Свіжий ранковий вітерець перетворився на дику мішанину вихорів від шалених вибухів, що здавалося, перегортали догори дном цілу землю. Але було щось, що відрізняло операцію цього ранку від попереднього наступу генерала Древора. Того разу артилерія працювала менше й не зустрічала опору з боку радянського війська. Тепер ураганний вогонь, що виникав тут, на батареях Першої Армії Сполучених Держав Європи, — ніби народжував собі у відповідь такі самі вибухи вогню артилерії в боку радянських позицій. І ніхто не міг сказати, ніхто не міг вирішити, звідки вогонь був сильніший і енергійніший… Старий генерал Древор похмуро мурмотів у своєму кабінеті, схиляючися над донесенням, що поступали до нього кожної хвилини.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке