АТО. Історії зі Сходу на Захід

Тема

Ангеліна

Це був майже звичайний день. Єдине, що відрізняло його від інших, – діра в моїй квартирі. Не знаю, хто її зробив: чи «терористи», чи армія, яка намагалася мудро вигнати їх з міста. Я мало що розуміла, коли побачила, що моя квартира перетворилася на купу брухту, навіть не оцінила можливості засмагати влітку, не підводячись з ліжка, а взимку – романтично ловити сніжинки ротом... Ні, у мене взагалі не було думок. Не було злості чи радості за те, що я залишилася живою. Все – як у фільмі. Був просто шок, а я – за кадром. Вискочив якийсь чоловік і почав кричати, щоб тікала, бо можуть знову почати обстрілювати. Я кудись побігла за ним. Ми сиділи в під’їзді, а потім спробували сховатися у якомусь підвалі. Там уже було кілька родин, які не дуже зраділи нашій появі, тому ми швидко побігли далі. А потім якось опинилися на вокзалі.

Навіть не пам’ятаю, як встигла вскочити в поїзд. Усю ніч я сиділа в ногах у жінки, яка була не дуже задоволена тим, що їй заважають спати. Водночас я була не в захваті від запаху її шкарпеток. Гармонія невдоволення одне одним. Насправді той запах діяв так наркотично одурманливо, що, можливо, ще одна доба, і я б опинилась у нірвані. Пам’ятаю, як мене дуже цікавило, чому люди влітку вдягають шкарпетки й не знімають їх у поїзді. Десь у першій ночі питання в голові стали менш філософськими. Цікавило, куди я взагалі їду. Навіщо віддала провідниці свої золоті сережки за те, щоб та пустила мене в поїзд, якщо вони коштували кілька тисяч гривень. Як поживають мої гарні сарафани в шафі. Чи залишився мій кіт живим. Що скажуть на роботі через те, що я не прийшла. Чи буде хтось хвилюватися за мене, припустивши, що я була у квартирі під час попадання в неї снаряда?..

Мене часто питали, чому я так довго лишалася в Луганську? Половина міста виїхала в Росію або в інші регіони України. Щодня ми чули вибухи, обстріли, помирало все більше місцевих жителів. Але я продовжувала ходити на роботу, повертатися додому, готувати їсти. У нас все частіше стали зникати світло, вода... Та я просто не хотіла ризикувати. Як би це смішно не звучало. Я не хотіла ризикувати, тому залишалася в місті, де розгорнулася справжня війна, справжнє пекло. Уся справа в тому, що кожен з нас був від чогось залежний: хтось від смартфона, хтось від своєї половинки, хтось від сигарет... А я залежала від своєї зони комфорту, боялася покинути її все своє життя. їхати до іншого міста, спати в поїзді на білизні, де до мене вже спав хтось інший, ходити містом, де в мене немає жодного знайомого, – о ні, це не для мене! Якщо людина - це її досвід, то я була моїм містом і нудними звичками, адже все життя бачила лише Луганськ, свою квартиру й роботу. Мене переповнювала стабільність, я отримувала оргазми від своєї зони комфорту. Вкладала гроші в ремонт, зелену вбудовану кухню, дорогу плитку в туалеті, у гарні штори з американського сайту. Мені було дуже затишно в моїй квартирі. Я обожнювала свій м’який килим. Дуже любила ходити по ньому ногами, на яких був щойно зроблений педикюр. Ще мені дуже подобалося, коли до мене заходили гості й бачили мою гарну квартиру, оцінювали хороший смак і те, як я вдало підібрала колір шафи до кольору шпалер.

Якось подруга запропонувала мені поїхати з нею до Туреччини. Для типового луганчанина було розкішшю відвідати навіть Крим. Але як я могла витрачати гроші на море, якщо мої речі не вміщалися в шафу і я мала терміново купувати новий меблевий гарнітур? Як я могла витрачати час на відпочинок, якщо мені треба було займатись генеральним прибиранням всю мою відпустку? Між подорожами й комфортом я завжди обирала друге. Тепер мій комфорт спочив під завалами цегли.

Я мешкала одна, якщо не враховувати Мусю, мою кицьку. Досі не знаю, чи жива вона лишилася, чи навічно заснула під завалами... Будемо вважати, що Муся вижила й помстилася за свою квартиру, подряпавши терористів за їхні п’яті точки. Як ви зрозуміли, я так зрослася зі своїм стабільним життям, що лише бомбі вдалось видерти мене з нього!

Десь о третій ранку в поїзді я почала реально оцінювати ситуацію. Мій потяг прямував до Києва. Грошей і речей у мене не було. На шиї висів золотий ланцюг, на пальці була золота каблучка. У сумочці лежали парфуми, вологі серветки, блокнот з ручкою і ще якийсь мотлох. Ще був мобільний телефон, який я купила тиждень тому в людини, що втікала з міста. До цього мій гаджет вкрали в маршрутці. Більшість номерів було загублено, а мій новий номер знали лиш кілька людей на роботі.

Годині о шостій я помітила, що провідниця пішла до сусіднього вагона в спортивному костюмі, і вирішила скористатись ситуацією. Швидко забігла до її купе. На тремпелі висіла форма. Я перевірила передню кишеню білої кофтинки й знайшла там свої сережки. Хоча в потяг я сідала в шоковому стані, зорова пам'ять зафіксувала те, що сережки жіночка поклала саме туди. На щастя, місце їхньої дислокації не змінилося. Вибачайте, пані провіднице, але місце біля смердючих шкарпеток не могло коштувати так дорого, як мої золоті сережки.

Це була моя перша крадіжка. Вона розпочала естафету змін мого життя. Зараз легко й смішно згадувати про те, як я забігла до купе провідника. Тоді ж це було для мене героїчним вчинком. З одного боку, мене мучило сумління, а з іншого – я розуміла, що я тепер без житла і що мені потрібно їсти. До того ж, провідниця була занадто неуважна й несправедлива до мене. Ніби робила мені послугу з кислим обличчям. Тому забрати свою прикрасу назад було чимось на кшталт справедливості. От тільки потім до першої години пополудні я їхала в поїзді в постійному страху того, що зараз прийде міліція й заарештує мене. Ще я боялась, щоб у провідниці не було накачаних озброєних друзів-сепаратистів, які випадково їхали б на екскурсію Києва у сусідньому вагоні. Щоразу, коли ця жінка проходила повз мене, прямуючи зачиняти туалет чи відносячи пасажирам чай, я завмирала або в мене починались конвульсії. Я була злодієм-невдахою.

Було в поїзді й дещо прекрасне. Переважно у вікні. Схід сонця. Червоне небо. Природа оживала на очах. Українські безкраї поля. Польові квіти. Коли під’їжджали до Києва, на склі почали з’являтись маленькі краплі дощу. Вони повільно стікали вниз. Мої очі теж мало не почали дощити. Широкий і величний Дніпро ніби заспокоював мене своїми хвилями: «Тут ти в безпеці». Величезна жінка з мечем ще раз підкреслювала це. Розчиняюсь у краєвиді за вікном, я відчувала легкість і спокій. Але потім доводилось прокидатись у реальності, переповненій нещасними й наляканими втікачами.

Жіночка з шкарпетками за дві години до приїзду пригостила мене печивом. Воно було пахуче. Така собі компенсація для моїх носових рецепторів. Вона дізналася, що мою квартиру розбомбили, і пожаліла мене. Сказала, що їде до сина.

На обличчях усіх людей я помічала переважно страх, занепокоєння, страшенну втому, але мені нікого не було шкода. Хто ж їм винен, що вони народились невдахами, не змогли вийти на площу свого міста й виявити свою громадянську позицію? Я чула багато розмов у поїзді про те, що в їх горі винна українська влада. Та відразу згадувала книжки з психології, які радили брати відповідальність за своє життя на себе, а не покладати її на інших. Хто ж винен, якщо жінку б’є чоловік, як не вона сама? Вона сказала йому «так» у ЗАГСІ. Тому я мовчки винила у своєму горі себе, і думала про нове майбутнє.

Вийшовши з вагона, я розгубилася. Куди йти, що робити? Я була в столиці вперше. Не знаю, на що сподівалась. Уявляла, що на пероні будуть стояти столи, де реєструватимуть біженців, пропонуватимуть їм допомогу. Але всі, як мурашки, вилазили з вагона й кудись тікали. Всі знали, як і куди йти. Лише одна я опинилась у невідомості. Чому я не здогадалася познайомитись з кимось у поїзді, більш детально розпитати, що робити далі? Хоча, певно, соромилася казати, що перебуваю в безвихідній ситуації. Можливо, ще довго стояла б на пероні, якби не моя провідниця позаду. Здалося, що вона щось почала говорити до мене. Я відразу згадала про сережки й вдала, що не чую. Швидко пішла до підземного переходу.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора