Брат на брата

Тема

Борис Дмитрович Грінченко

I

Учитель ладинської школи Євген Корецький, прокинувшися в своїй камерi 18-го листопада 1905-го року, зараз згадав, що сьогоднi якраз виходить два мiсяцi, вiдколи вiн попавсь у неволю. Вiн поїхав до Києва, потрапив туди саме тодi, як вийшов манiфест 6-го серпня про Державну Думу. Всi розумiли, що пiсля всього того, що було - пiсля кривавої вiйни в Маньчжурiї, року напруженої боротьби дома, пiсля всiх тих вiч, страйкiв, бунтацiй, пожежi й кровi, несамовитих погромiв i народних бунтiв, - пiсля всього того це було занадто мало, занадто блiдо. Кожен розумiв, бачив, що це не може нiкого задовольнити, що всi країни, всi народи величезної держави, стисненi й досi в старих путах, не заспокоюються цим малим здобутком i справа вiдбуватиметься й далi… Люди з запалом читали прокламацiї, в яких пояснялося, через що реформа не може, i не повинна нiкого задовольнити…

З такою прокламацiєю в кишенi, з купкою нових книжок на полiтичнi теми та з папером, олiвцями й пiдручниками, купленими в школу, їхав Корецький з Києва; i як вийшов з вагону на вокзал у своєму невеличкому городi, - зараз же його арештовано.

На допитах йому казано:

- А, вы там конституционные приговоры составляете!.. Народные избранники!.. Школа украинская!.. Контроль над бюрократиею!.. Ну-с, - так обождите немного: вы очень поторопились!..

Вiдома рiч, що й арештовано його найбiльше через ту справу з "конституционным приговором". Звiсно, справник уже давно намагався в шкiльнiй радi, щоб Корецького скинуто з учителювання… Але все ж ця справа наробила тодi великого шелесту в їх невеличкому городi. Корецьким i його селом зацiкавилися поступовi люди з мiсцевої iнтелiгенцiї… Пiшла справа навiть у пресу, - ну, звiсно, що все це взято було до уваги, i Корецький мусив "обождать немного" та й дожидає вже два мiсяцi…

За цi два мiсяцi йому тiльки раз дозволено побачитися з жiнкою - на десять хвилин при жандармi… Навiть дiтей не пустили, хоч Таля взяла була обох… Тодi ще її не прогнали з школи, де вона була в його помiчницею; але тiльки через те, що за неї в шкiльнiй радi оступився Моловський… Другого разу його може не бути, i тодi… З чого ж тодi вони житимуть? А може вже й тепер треба про це питатися? Хiба вiн знає? Скiльки вже часу нiяких звiсток з волi! Спершу вiн мав деякi, бо приходили до тюрми новi арештованi. Знав, що з Японiєю вже замирили, знав про всякi розрухи… Але от уже три тижнi нiкого нового не приводять, забрали й тих, що сидiли з ним у камерi, - нi газет, нi людей: нiчого не знає, що дiється за цими мурами.

Знає тiльки, що там життя кипить, люди борються, добиваються… Горiла його душа, пориваючися й собi туди ж… Хотiлося робити й боротися i було страшно жалко за своїм селом. Дев'ять рокiв вибув вiн там у школi. Багато його школярiв єсть таких, що купчаться коло його й Талi, як одна духовна сiм'я. Скiльки книг з їми прочитано, скiльки розмов було!.. Трохи знання таки дано їм… Вiн з Талею передали їм частину свого власного я, вони мов уже рiднi їм зробилися - як же не жалко їх покидати? А надто тепер, коли ввесь народ зворушився, рветься до кращого життя, коли їм усiм так треба допомоги - словом i дiлом… Звiсно, -

Раз добром налите серце

Вiк не прохолоне! -

нiщо не зможе знищити зовсiм ту нацiональну й полiтичну свiдомiсть, яку дали вони вдвох своїм учням, але все ж народ живе в такiй страшнiй темрявi, що серед неї легко зблукатися навiть тому, хто, здається, нiби й знає дорогу!.. I так би хотiлося їх усiх бачити… Найбiльше Петра та Якова.

Та де там їх побачиш, коли й Талi до його не пускають… дiтей навiть!.. Чого ж уже дiтей не пустили? Що тiї дiти могли вдiяти? I де вони тепер усi троє? Чи здоровi? Ще нiколи не було йому так сумно, так жалiсно-болюче без їх… без тихих Талiних очей, без веселого щебетання дитячого…

Хоч би на хвилину, на одну хвилину побачити!..

Сiрi бруднi мури - загидженi, запляманi, холоднi - стискали його з усiх бокiв. Тiльки там, крiзь грати невеличкого вiкна, високо, мало не пiд стелею, видко було клаптик блакитно-ясного неба з кiнчиком бiлої хмарки, по краях прозорої, як серпанок. Осiннiй день удався теплий, сонячний i здавався Корецькому тут, серед цiєї брудної темрявої камери, не осiннiм, а весняним. Думка несамохiть нагадувала обсипанi бiлим цвiтом вишнi, запашнi, блискучi листочки на березах i довгi срiблястi вiти вербовi, похиленi над молодими гомiнливими хвилями веселої рiчки, що повилась серед широкої зеленої луки з розкиданими по їй плямами жовтих квiток. Яке все було гарне, безмiрно-прекрасне, весняне… Як же без його жити? Хiба ж це можна? Хiба ж риба може без води жити? О, як вiн тепер розумiв, як добре розумiв тих нещасливих!.. Непереможною силою тягло їх з тюремних мурiв, i вони йшли нi на що не зважаючи - iшли пiд кулi вартових, на голод i блуканину в сибiрськiй тайзi, не спинялись перед смертю своєю чи чужою, щоби тiльки побачити над собою широку блакить небесну, щоби почути повiвання вiльного вiтру, щоби припасти намученими грудьми до матерi-землi й цiлувати її, цiлувати божевiльними поцiлунками, ховаючи лице в пахучiй молодiй травi!.. О, за один такий день можна йти на все, зробити все!..

Брязнули ключi коло дверей, грюкнув засув. Принесено звичайний уранiшнiй чай.

- Горяченького! - промовив солдат-доглядач, ставлячи на стiл жестяний чайник i кладучи франзолю.

Корецький нiчого не вiдказав йому. Машинально, не думаючи про те, що робить, став поратися з чаєм, потiм швиденько випив його, мов роблячи те, чого не мiг не зробити з повинностi, лiг на лiжко, заплющив очi i знову почав мрiяти.

А що, якби справдi спробувати? Не всi ж утечi кiнчаються нещасливо. Бо доки його тут держатимуть, це невiдомо. Може навiть зашлють кудись на пiвнiч або на Сибiр… кудись мiж якути… Хiба там менше небезпечностi смертi? Аби грубий деспот-тюремник виявив свою грубiсть трохи в бiльшiй мiрi, а невiльник запротестував проти цього, - от уже й готова якась якутська трагедiя… А якби зараз вирватися туди - на зеленi луки, пiд сонячне небо! О!..

Вiн зiрвався з лiжка i обiйшов камеру попiд мурами, озираючи їх. О, дуже мiцнi! Вiн спинився перед вiкном, подумав… Звичайно, коли перепиляв би грати та мотуза путящого, то можна бути внизу… Але ж унизу пiд вiкном буде двiр, а треба бути за двором. Ну, то як же?

Корецький почав пригадувати собi, що вiн саме бачив, проходячи двором, уявляв план його, та нiяк не мiг дорозумуватися, де саме вiн опинився б, коли б iзлiз мотузом з вiкна у двiр. Здається, це вiкно з причiлку. Коли так, то тодi, ставши на землi, вiн повинен пройти до рогу будiвлi, перейти двором до середньої брами, нею вступити в другий двiр, тодi знову брама й аж тодi воля.

Так. Але ж саме в його пiд вiкном ходить вартовий, бiля першої брами другий, а брама замкнена i ключ у воротаря… так само й з другою брамою. Нарештi там, за останньою брамою, знову вартовий…

Що ж вiн з ними з усiма робитиме? Поперед усього свiй вартовий, той, що пiд вiкном… Корецький устав i пiдiйшов до вiкна… Ось чути його ходу. Вiн обходить частину будинку: проходить проз вiкно, завертає за рiг, тодi знову назад проз вiкно й завертає за другий рiг, стрiваючися з другим вартовим. Ну, то треба…

А що це за галас такий там, на волi? Мов який ярмарок чи базар. Але тут, - вiн добре знає, - нiколи не буває нi ярмаркiв, нi базарiв… А такий галас, мов величезне стовпище людей гомонить i вигукує… Нi, вже затихло.

Дак треба скористуватися з того часу, як вартовий завертає за рiг тюрми й не може бачити його вiкна. Чи можна встигнути?

Але галас на волi не втихає. Чути якiсь окремi вигуки, тiльки не розбереш що… А! догадавсь: це певне не на волi, а в дворi: привели або виводять великий гурт рештантiв, вони стовпились у дворi й чогось галасують… Може сваряться промiж себе… може з начальством лаються, "неповиновенiє оказують", як каже доглядач, а може так просто галасують…

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора