Срібне молоко

Тема

Валерій Шевчук

Юрій Липа. Вірую (Львів, 1938 р.)

Акт перший. Протазис

Одмінець

Дяк із приміського села Троянів Григорій Комарницький, саме той, котрий створив пісню про бідаху комара, що оженився на мусі, а опісля необачно звалився з дуба, бо його здула звідтіля шуря-буря, сидів на порозі школи, поклавши на виставлене коліно правого ліктя, а в долоню втуливши власне підборіддя; при цьому ріденька борідка його (а ріденька тому, що був іще молодий) так покуйовдилася, що волосини чи позліплювалися, чи поспліталися, а з-під шапки-оглавка вибивалися давно немиті, схожі на солому, косми; а очі, голубі й водянисті, ніби померли, а чи обкурилися димом; ліва рука його тримала люльку, з якої вививалося тоненьке пасмочко; і та рука вряди-годи та й підносила кушпельку до сухих, трохи полущених вуст, які смакали раз-пораз, але диму з рота дяк Григорій Комарницький випускав мало, мав-бо таку здатність, як ніхто в цьому краї, – міг випускати дим вухами та очима, хоча трошки вивіювалося з нього й носом, через що, коли палив люлечку, то голова його потрапляла в димову кулю, яка ніжно огортала ту макітерку, формою банякувату. А з'являлась у нього така дивовижна вправність лише тоді, коли журився, чи смутився, чи коли щось вельми допікало, а журився і смутився дяк лише, коли бував голодний, тобто коли його школярі-сироти чи не приносили вижебраного за складені ним вірші та пісні, або ж те вижебране не мали снаги донести до школи, отож воно в казковий спосіб розчинялося чи вивітрювалося з їхніх торб та рук, адже й вони, бідахи, не були досконалими істотами цього світу. А ще дим із вух, очей, а трохи з носа випускав дяк, коли мав непередбачені щодо власної персони прикрощі, здебільшого, коли щось із ним траплялося в селі, де зупинявся й домовлявся з громадою на вчительство за тих чи тих умов, а кожна громада зазвичай чомусь тих умов не виконувала. Тут коло замикалося, бо в першому і другому разі не мав чим виживити, й укріпити, й підкріпити тлінне своє тіло, отож і мусив задурманювати в такий дивний спосіб голову, ніби той дим із люльки пускався не у груди, обкурюючи легені й серце, а таки в голову, коптячи мізки.

Однак цього разу з ним трапилася оказія інакша, бо громада віддала домовлені припаси, а ще й школярі принесли до школи приноса, бо перед тим склав нову півколу віршів та пісень, а що нове, те й блищить, відтак і інтерес живіший, а слова, ним укладені, любіш доходили до сердець, досі очерствілих, панів господарів та пань господинь, особливо останніх. Отже, цього разу дяк Григорій Комарницький аж зовсім не був голодний, тож тим більше печально сидів на ґанку школи, та й виціджував димець через вуха, очі, а трохи й ніздрі, і перед ним той димець викручувався зиґзаґами-космами, і вилявся, і хилявся, перед тим поповзавши поміж звивин мозку і обдимлюючи їх, бо тютюну дяк уживав міцного й лютого, міцнішого за будь-яку сивуху. А річ у тому, що, як йому оповіли добрі люди, а довкола кожної людини крутяться такі добрі люди, дівка Катерина Сахнюківна оце кілька тижнів тому народила дитинку-дівчинку, а батьки їй дуже допекли, не менше й добрі люди – сусідоньки, бо дитинка та явилася на світ байстрячам; а про батька ще не довідалася нічого жодна прісна душа; а коли таке трапляється, то дівці стає аж вельми несолодко жити у світі; отож та Катерина Сахнюківна й призналася як на духу, розливаючи річки сліз, які й потекли струмками аж на вулицю і розмочили там інші прикуті до їхньої хати очі, а може, й дорожню куряву, бо дощу давненько не було; отож та бідаха призналася, що її спокусив на невшетечний і нешпетний гріх ніхто інший, як дяк їхньої школи, складач веселих нищинських віршів, а ще химерніших пісень, як ото про нещасного комара, що полюбився мусі, він-таки, Григорій Комарницький. Відтак батько спокушеної та покинутої Петро Сахнюк зрихтував воза, посадив на нього свою бідашну доньку із дитиною, а на додачу ще й жінку свою, не менш заплакану, як і Катерина, Явдоху Сахнюкову, й покотив возом через сільську вулицю так ярісно, що сльозові струмки, які помочили трохи порохи, не перешкодили тому возу здійняти здоровенну хмару пиляки, а це Петро Сахнюк учинив, може, й навмисне, щоб у тій пиляці потонули чи поздихали всі оті десятки очей, котрі радісно той його виїзд супроводжували. Всі-бо добре знали, куди це так ярісно подався возом із родиною Петро Сахнюк, бо таки в Житомир, до магістратського суду. Знав про те й Григорій Комарницький, адже це його мали там оскаржувати. Годі сказати, що такого він у своєму житті не переживав, подібна напасть таки траплялася, тож намагався чинити простіше: завчасно укладав торбу, яка була більш порожня, як повна, закидав її на плече та й зникав так блискавично від цікавих, щоб його відходу ніхто й не примітив, а він тоді біг, і летів, і мчав, і підстрибував, як заєць, доки не стало йому в грудях духу, тобто до тієї пори, коли заспокоїлась у грудях шуря-буря, при цьому й трохи не поламавши йому рук та ніг. Але цього разу все сталося інакше, бо той Петро Сахнюк виявився не в тім'я битий: коли його віз здійняв на вулиці оту страшну хмару, в якій потонуло все живе й неживе, то Григорій Комарницький, глибоко вдихнувши, як диму, тієї куряви, на мить заплющився і сказав сам собі з глибокою переконаністю:

– Пора, брате, ноги на плечі брати! – навіть і в цій ситуації не занехаяв учинити каденції, адже був природній віршопис. І не беручи торби, щоб не згаяти догожої хвилини, пірнув у ту хмару, ніби забажав бігти за возом, як злочинець, прив'язаний налигачем, щоб добігти того суду разом із скаржниками і слізно там покаятися. Але Петро Сахнюк, як сказано, був не в тім'я битий, а мав кебету більшу, ніж того сподівався бідолашний Григорій Комарницький, бо тільки він зібрався скинути із шиї того симболічного налигача й чкурнути в малу вуличку, що вела прямісінько до лісу, як перед ним виросло учинене із куряви одоробло з добрячим києм у руці, якесь чорне й кошлате, і те одоробло мовило загрозливо, а був то рідний брат Петровий Онисько Сахнюк, а може, хтось інший з численних його братів:

– Ану, пане дяче, завертай до школи і сиди там пацючком, поки тебе, обіясника, до суду не покличуть.

– А коли не заверну? – наївно спитав Григорій Комарницький.

– Тоді полічу тобі бучком ребра, щоб звідати, скільки їх у тебе є, а скількох не стане, – так само загрозливо мовило пиляве одоробло.

Дяк більше не перечив, а слухняно повернувся до школи, а коли курява спала, тобто знову мирно лягла спочивати, кожен цікавий міг побачити те, що описано: понуреного дяка на ґанку з його люлечкою і як печально пускає він дим через вуха, очі, а трохи й ніздрі, ніби нікуди він з того ґанку й не сходив.

А мав той дяк не тільки напівказкову здатність пускати отак дим, а й дар до видження, який з'являвся в нього також тоді, коли падала йому на голову, як чорна кішка з дахівки, халепа. У мирні часи, скажімо, такого не траплялося, бо й навіщо це йому; от і тепер задимлені водянисті голубі очі ніби нікуди й не зоріли, але багато бачили – все отой віз, який котив дорогою уздовж річки Тетерів уже після того, як переїхав її, але куряви чомусь не здіймав – ніби човном плив у синьому просторі, аж доки не пірнув у ліс, власне на лісову дорогу, а за якийсь час покотився з гори й докотився до містка вже через річку Кам'янку, а ще потім почав дертися вгору, а коли видерся, завернув ліворуч, де нарешті зупинився перед магістратом. Відтак побачили водянисто голубі очі дяка Григорія Комарницького, як вони йдуть: попереду з батогом у руці Петро Сахнюк, за ним похнюплена Катерина Сахнюківна з дитиною, а ззаду все ще заплакана, але зі скаменілим лицем, може, тому, що довкола багато було каміння, та й річка, яку переїхали, звалася Кам'янка, Явдоха Сахнюкова. І від того видива серце в дяка, автора славетної пісні про комара, який оженився на мусі, теж перетворилося на камінця, але не твердої, а м'якої породи, а може, і на глину – холод розлився йому по грудях. І він міг би не дивитися, що там відбувається, бо відав і без підглядин, але очі з димовими повісьмами йому вже не належали: не ними владав, а вони ним, а це означало: власної волі позбувся, тим більше, що переконався: сидить тут не просто, а простромлений десятками голок-очей, що вистерігали кожен його рух, хоча на вулиці нікого й не було, окрім брата Петра Сахнюка, який нерушно стовбичив ніби на чатах, утомлено спершись на кийка і не відриваючи очей од шкільного ґанку. І, може б, не було б так печально Григорію Комарницькому, коли б не відав, що в того Петра, котрий саме підійшов до дверей житомирського магістрату і вже взявся за ручку, аби їх одчинити, був не один брат, а таки семеро, при тому оселені у вельми нещасливий спосіб: по різних кутках села, отож, хоч би куди він, бідолаха, поткнувся, скрізь напоровся б на котрогось із них, були ж вони один до одного вельми подібні, ніби близнюки, хоча де це видано, щоб близнюків було аж семеро?… Отож Петро Сахнюк дістав змогу спокійно зайти до магістрату, за ним і Сахнюківна з дитиною, але Сахнюкова чомусь залишилася за дверима: чи злякалася поважних панів урядових, чи поставлена назирати за кіньми, щоб, крий Боже, при цій оказії не сталося чогось несподіваного. І поки Петро Сахнюк доходив до панів урядових і зголошувався до них, Григорію Комарницькому випала вільна хвилинка, тож сторожко окинув задимленими очима всі виходи із села, аби укмітити: чи немає де шпарини, в яку міг би витекти, як течиво, бо тільки на це й мав надію. Але звідусіль прочував окріплену бронь – брили замерзлого повітря, хоча зараз травень і тепло, і мало бути це повітря, може, й гаряче; а ще уздрів непорушні, вільно розставлені у просторі фігури, однаково одягнені в чорну одіж і з однаковими кияками в руках. Тоді відчув, як нестерпно почали свербіти йому п'яти: так завжди траплялося, коли пізнавав потребу з крайогляду зійти чи здиміти, отож поки що димів тільки димом з люльки і терпів свербіж у п'ятах, а з місця таки не рушався, бо таки й справді нікуди.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора