Let my people go

Тема

Оформлення обкладинки та шмуцтитулів Ростислава Лужецького

© О. Забужко, 2005

© Р. Лужецький, обкладинка, 2005

© Дизайн, макет «Факт». 2005

— От уже й революція відбулася, — сердито сказав навесні 2005-го один розумний чоловік, перемикаючи телеканали (на кожному з них схожа на фрекен Цап парламентарша — у домашньому халатику квіточками — третій день поспіль слізно сповідалася з того, як із товаришами по партії ділила одне лікарняне ліжко на трьох, прикувавшись до нього наручниками, і нічого цікавішого в українській інформаційній перспективі на найближчий час не світило…), — от і революція відбулась — а ми так. нічого й не зрозуміли!…

Думаю, саме в той момент у мене й з'явилась думка випустити у світ цю книжку.

Із виниклого тоді почуття вини за те, що в цьому «не зрозуміли» може бути й моя — хай і мимовільна — частка.

Або, може, це сталось пізніше, влітку, — коли, повертаючись додому з Варшави, з телевізійного круглого столу «Помаранчева революція й українська тожсамість» (і гірко міркуючи собі, що от, а українська телевізія такого круглого столу так досі й не провела…), розгорнула в літаку «Gаzetu Wuborchu» і вгледіла цілий розворот, присвячений родині покійного Аліка Асланова — першої жертви цієї революції, яку ми звикли звати «безкровною», хоча безкровних революцій не буває. Того самого Аліка, про якого в Україні всі забули. І не тільки про нього. Хто ще пам'ятає ім'я міліціонера з Черкащини, вбитого вранці в день другого туру? (До речі, а що там з його вбивцями — досі розшукуються?) Або ім'я того чоловіка — з Обухова, здається? — який, побачивши 24-го листопада на телеекрані порожній Майдан Незалежності й почувши, що «беспорядки в Києве улеглись», покінчив із собою? (А про нього ж мали б писати всі підручники XXI століття — як про першу пряму жертву інформаційної війни!) А хто-не-будь хоч чув імена тих мешканців Тростянця на Сумщині, які свій «Майдан» провели в реанімації, бо відмовились пити за здоров'я «кандидата від влади», як того вимагали від усіх присутніх, ввалившись до бару, мордаті й голомозі мужчини в шкіряних куртках? І, до речі, як почувається той зоотехнік із Житомирщини, якого 23 жовтня на мітингу під ЦВК був збив своїм джипом той самий «прикутий до ліжка» нардеп, чиє пухкеньке личко півроку нон-стопом сяє до нас із телеекранів?…

Була революція. Був народ. Були жертви. Були герої.

А лишилися — тільки політики з безецно, по-ексгібіціоністському виваленими нам перед очі брудами своєї політичної кухні та веселі хлопці-журналісти, які, страшенно собою вдоволені, гасають із камерами по нічних шинках Києва — то за дівчиною сина президента, то за хлопцем дочки прем'єр-міністра…

Нація з «відбитою» історичною пам'яттю (треба віддати належне — її дуже довго нам відбивали!) у черговий раз спускає в каналізаційну трубу свою історію — просто тому, що не вміє собі з нею порадити.

— Я побачила, що таке історія, — сказала мені в дні Майдану одна молода американка. — Нам говорили про 11 вересня, що це історія, і той день справді багато змінив у нашому житті, але я тільки тут, у Києві, побачила — ні, історія — це зовсім інше. Це — як одночасний вибух багатьох-багатьох довгонакопичуваних тенденцій. Як невидимий газ, що тече по трубах, — і треба тільки іскри, щоб його присутність враз зробилась видимою, і всі ліхтарі спалахнули.

Це було найрозумніше з усього, що я чула про Майдан. І мені було сумно й боляче, що я це почула від американки — а не від своїх земляків, які в цей час переймалися куди практичнішими питаннями. Наприклад, тим, хто стане в новому уряді міністром культури…

— Яку книжку про вашу революцію ви б порадили перекласти? — спитав у мене нещодавно мій шведський видавець. Йому, бідаці, і в голові не клалося, що українські книгарні можуть бути досі не завалені десятками «пейпербекових» історій революції, — з усіма її драматичними людськими сюжетами, кожен із яких тягне на окреме оповідання, та з усіма дбайливо зафіксованими іменами її жертв і героїв. І як поясниш, що в нас і книгарень-то «своїх», — не росіянами, цебто, орендованих, — на цілу величезну, за європейськими мірками, країну набереться не більше сотні, і книжок, усіх сукупно, видається на рік не більше, ніж у враженому масовою неписьменністю Конго або Зімбабве? Що культурна й інтелектуальна окраденість давно стала для українців нормою — настільки, що ми її вже й не помічаємо?…

Цілий рік Майдан «опускали» всі, кому не лінь. Політики, які, без сорому казка, привласнили його собі, у дитинно щирому переконанні, ніби задля них він і збирався. Журналісти, які пустили були його повз вуха суцільним нерозбірливим шумом, гейби рок-концерт, а потім довго й поважно «зображали об'єктивність», знай ретранслюючи тридцятилітньої, допере-будовчо-СРСР-івської «свіжости» легенди про «продажних агентів американського імперіалізму», — аж доки під таким інформаційним натиском не розгубилися вже й ті, хто сам складав на Майдані пожертви з власної кишені, та не махнули рукою: а чорть-його зна,мо', комусь там і платили… «Опускали» історики — тим, що не написали про Майдан правду, «опускали» кінематографісти — тим, що тієї правди вчасно не зняли (цим, сердешним, то вже й дивувати не доводиться — відмираюча професія!)… Аж от коли далася взнаки наша окраденість: для власної історії, яка, несподівано для всіх (і, головне, для нас самих!), так сліпучо спалахнула на весь світ усіма водночас засвіченими «ліхтарями», в Україні просто не виявилося напоготові відповідного культурного інструментарію. Історія ж, котра не стає культурою — оповіддю, текстом, задокументованою людською «сторі» про гнів і страждання, любов і віру, — завжди приречена залишатися всього тільки відкритою зоною для політичних спекуляцій. І не більше.

У прозі мене завжди найбільше цікавило саме це — як, у який спосіб історія стає культурою. Як «перекладаються» мовою літератури принципово неохопні оком суспільні процеси, у котрі втягнено мільйони людей. Ця книжка — ні в якому разі не персональна письменницька «хроніка революції», хоча деякі, незнані українському читачеві, інформаційні штрихи до загального тої революції портрета вона, сподіваюсь, і додасть. Але насамперед це спроба відповісти на головне питання, яке мене тоді мучило, — як водночас проживати історію і писати про неї. Як, перебуваючи «всередині» неї, добувати з неї смисл — той, котрий зрештою й відкладається в арсеналі культурної пам'яти народу.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке