Марево

Тема

Павло Загребельний

ОГИР З ЗОЛОТИМИ ЗУБАМИ

Крізь щілини намету було видно незвично синє небо. Олег Трубачов лежав горілиць на овечій кошмі, дивився на це небо й декламував:

В Хорасане есть такие двери,

Где обсыпан розами порог.

Там живет задумчивая пери.

В Хорасане есть такие двери,

Но открыть те двери я не мог.

— Не знаю, які там двері з таким поетичним порогом, а от що в Хорасані[1] зараз тиф — це я знаю напевне, — сказав професор Григорій Микитович, входячи в намет.

— Вашими устами, Григорію Микитовичу, говорить лікар, а моїми — філолог, — не міняючи пози, весело відгукнувся Трубачов. — Правда ж, Еллочко?

— Я вам не Еллочка, а Елла Михайлівна, — огризнулася висока вродлива дівчина, ретельно ховаючи під косинку своє непокірне біляве волосся.

— А хочете, я вам прочитаю чудовий бейт про ваше волосся? — не звертаючи уваги на її суворий тон, запитав Олег.

— А що таке бейт? — подивилася на нього Елла.

— Бейт — це двовірш, вірш, який складається з двох рядків. Читати?

— Одчепіться!

— Будь ласка.

Трубачов заплющив очі і ніби чужим голосом прочитав:

Шаш чиз дар он зулфі ту дорад мадан:

Печу гиреху банду хаму тобу шикан.

— Нічого не розумію! — знизала плечима Елла.

— То чого ж ви на мене кричите? — докірливо сказав Трубачов. — Адже варто нам переїхати кордон, і ви чутимете тільки таку мову. Уявіть собі, що мене поблизу не буде. Як ви зрозумієте?

— Не сваріться, мої милі, — сказав професор, — ми будемо там вкупі. Отже, турбуватися немає підстав. Ти, Олег, перекладатимеш, Елла допомагатиме мені, а всі ми разом допомагатимемо нашим сусідам позбавитися такої поганої речі, як тиф.

— Ну, вже коли й Григорій Микитович ще раз підтвердив мої перекладацькі повноваження, то я обов'язково мушу перекласти щойно прочитаний бейт! — вигукнув Трубачов. — Перекладати, Еллочко?

Елла мовчала і дивилася кудись вдалину.

— Переклад буде такий, — не чекаючи запрошення, продовжував Олег:

Шість речей має розсип твоїх кучерів:

Завитки, вузли, вигини, звивини, звиви й закрутки.

— Дуже цікаво, — заради ввічливості промовив професор.

— Цьому бейту вже майже тисяча років, — зауважив Трубачов. — А скільки чудесних, неповторних речей ви можете знайти в історії культури Ірану! Ви навіть уявити собі не можете, Григорію Микитовичу.

— Чому ж не можу, — посміхнувся професор, — у вільну хвилину можна буде зайнятися й цим, але хочу вам нагадати, що основна мета нашої поїздки — дещо інша…

— Знаю, — недбало відмахнувся Трубачов. — Інфекційні хвороби…

— Так, хвороби, — ствердив професор. — І не думайте, що це надто проста річ. В Ірані, наприклад, є так званий зелений москіт, якому варто лише залетіти крізь відчинене вікно до вашої кімнати, вкусити вас — і ви маєте пендинську виразку.

— Надзвичайно весела перспектива, — свиснув Олег, — особливо, коли врахувати ту обставину, що ми взагалі в кімнаті сидіти не будемо. Отже, цей зелений москіт може кусати нас без всяких перешкод протягом усієї доби, і що ж це за штука — пендинська виразка?

— Правильніше було б назвати її хворобою Боровського, бо вперше описав усі випадки пустинних виразок російський військовий лікар Боровський, — сказав Григорій Микитович. — Полягає ж вона ось у чому. Після укусу москіта і необхідного інкубаційного періоду в два-три тижні на тілі з'являється маленький прищик. З часом він перетворюється в добре помітне скловидне затвердіння, на місці якого виникає виразка. В пустині завжди спека, людина весь час пітніє, піт потрапляє у виразку, змішується з пилом, якого в повітрі пустині надзвичайно багато, і хвороба затягується на рік, а то й більше.

— Дуже симпатична хвороба, — сів на кошмі Трубачов, — мені вже починає здаватися, що цей москіт встиг мене десь куснути.

— Крім того, — продовжував професор, — в Ірані ще широко розповсюджений черв'як ришта. Це хвороба, яку в народі звуть «кінський волос». Личинки ришти заводяться в мікроскопічних комашках, що живуть у стоячій воді хаузів.[2] Коли людина п'є таку воду, личинки потрапляють в її організм, розвиваються там у багатометрових черв'яків, і ці черв'яки потім виходять на поверхню, проїдаючи шкіру найчастіше на нозі.

— Та-ак, — сказав протягом Трубачов. — Які ще є хвороби в тій країні, куди ми з вами їдемо?

— Є ще в Ірані лихоманка «тебе гаріб гез», тобто лихоманка, яку викликають укуси кліщів, що кусають лише чужинців. Іранців ці кліщі не займають, зате приїжджих…

— Досить, — вигукнув Олег. — З мене вже досить. Тепер я розумію, що мої товариші даремно заздрили мені. Якщо в мене буде та перевага, що я побуваю в Ірані, а вони ні, то зате вони гарантовані і від виразок, і від риніти, і від лихоманки, чого про мене сказати не можна…

— Злякались? — запитала Елла.

— Хто? Я? — повернувся до неї Трубачов. — Анітрохи. Але я б не сказав, що мені було дуже приємно дізнатися про ті сюрпризи, які готує для незвичної людини земля Ірану.

— То, може, ви втечете назад до Москви, поки не пізно? — посміхнулася Елла.

— Втікати я не збираюсь, — похмуро промовив Трубачов. — Я взагалі ніколи не тікаю, запам'ятайте це, будь ласка.

— Побачимо, — сказала Елла.

— Побачите, — пообіцяв їй Трубачов.

— Тихо, хтось іде, — підняв палець професор.

Всі замовкли й прислухалися. Вітер шарудів полами намету, співав пісок під чиїмись ногами: «Пів-пів, пів-пів». Ноги ступали твердо, рішуче, і пісок співав все голосніше й сумніше.

Ось кроки вже біля самого намету. Елла хотіла визирнути надвір, але в цей час висока постать загородила вхід.

— Товаришу капітан! — вигукнула Елла.

До намету зайшов начальник прикордонної застави капітан Чемерисов в легких бавовняних бриджах, в гімнастьорці, в брезентових акуратних чобітках і в панамі. Капітан був чимось схожий на кіноартиста Дружнікова, і тому Еллі він сподобався вчора з першого погляду. Зате Трубачов був не в особливому захопленні від начальника застави, йому здавалося, що в капітана й голос надто тихий і манери якісь цивільні, немов він не прикордонник, не офіцер, а простісінький собі бухгалтер. І тому, коли професор заявив, що вони зупиняться не в приміщенні застави, а просто посеред пісків, у наметі, Олег, сам не знаючи чому, зрадів і весь час шпиняв потім Еллу, яка була невдоволена з того, що професор позбавив її «людських умов».

— Добридень, — сказав капітан, торкаючись рукою панами, — пробачте, що не зміг прийти до вас зранку — затримався по службі.

— Ми розуміємо, — промовив професор, — сідайте, прошу вас. Ось тут, на кошмі, поряд зі мною.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора