Голуб

Тема

Патрік Зюскінд

Коли сталася подія з голубом, яка зненацька перевернула його буття, Йонатану Ноелю було вже за п’ятдесят і він, прокручуючи в пам’яті принаймні двадцятирічний відтинок цілковитої відсутності будь-яких подій, жодним чином не міг розраховувати на те, що з ним може трапитися бодай щось суттєве, крім власної смерті. І це його цілком влаштовувало. Бо він не любив подій, а надто ненавидів такі, що порушували внутрішню рівновагу та руйнували загальний життєвий устрій.

Більшість таких подій залишилися, дякувати Богові, далеко позаду, у сивій давнині його дитинства та юності, подій, про які він найліпше взагалі ладен був не згадувати, а якщо й доводилося, то з величезною неохотою: про літній полудень у Шарентоні, десь у липні 1942-го, коли він повертався з риболовлі додому, — того дня була громовиця, а потім ще й дощ після тривалої спеки. Він зняв черевики й крокував босими ногами по теплому мокрому асфальту, чалапав по калюжах — несказанне задоволення… — отже, він повернувся додому з риболовлі, забіг на кухню з надією застати там матір біля плити, але матері там уже не було, залишився тільки її фартух, що висів на спинці стільця. «Матері немає, — сказав батько, — їй довелося кудись надовго поїхати». «Її забрали, — сказали сусіди, — спочатку її відвезли до Велодром д’Іверу, а потім до табору Дрансі, звідки всіх відправляють на Схід і звідки вже немає вороття». А Йонатан ніяк не міг збагнути цієї події, вона його зовсім збентежила, а кілька днів по тому зник і батько, і Йонатан разом з молодшою сестрою опинилися в потягові, який прямував на Південь, чужі чоловіки вели їх глупої ночі через якісь луки, тягнули просікою, потім знову посадили на потяг, що їхав на Південь, далеко, неймовірно далеко, і дядько, якого вони досі ніколи не бачили, зустрів їх у Кавальйоні і привіз на свою ферму поблизу поселення Пюже в долині Дюранс, де й переховував їх до закінчення війни. Потім вони повинні були працювати в полі.

На початку п ятдесятих, коли Йонатан уже почав отримувати задоволення від роботи в сільському господарстві, дядько поставив вимогу, щоб він завербувався на службу до війська, і Йонатан покірно погодився аж на трирічний термін. Перший рік він був зайнятий виключно тим, що звикав до мінливостей казарменого життя. На другий рік його було відправлено до Індокитаю. Більшу частину третього року він провів у шпиталі з вогнепальним пораненням стопи та ноги, а також з амебною дизентерією. Коли весною 1945-го він повернувся до Пюже, його сестри там уже не було, вона буцімто виїхала до Канади. Дядько закомандував, щоб Йонатан невідкладно одружився, а саме з дівчиною на ймення Марі Бакуш із сусіднього селища Лорі, і Йонатан, який дівчину ніколи у вічі не бачив, слухняно зробив, як йому веліли, і зробив це навіть залюбки, бо він, хоч і мав лише приблизну уяву про шлюб, сподівався знайти в ньому нарешті той стан монотонного спокою й одноманітності, що був єдиним, чого він прагнув. Однак чотири місяці по тому Марі народила хлопчика і тієї ж таки осені втекла з Марселя з одним туніським торговцем овочами…

З усіх цих подій Йонатан Ноель зробив висновок, що людям довіри немає і що, тільки тримаючись від них подалі, можна жити спокійно. Ставши до того ж посміховиськом для цілого села, яке дошкуляло йому не так кпинами, як спричиненою ними загальною увагою, він уперше у своєму житті прийняв самостійне рішення: пішов до «Кредит Аґріколь», забрав свої заощадження, склав валізу й подався до Парижа.

Потім його двічі спіткала справжня удача. Він знайшов роботу охоронця банку на вулиці де Севр і знайшов притулок, так звану chambre de bonne[1] на шостому поверсі будинку на вулиці де ля Плянш. Потрапити до кімнати можна було задвірком, вузькими сходами для постачальників та тісним коридором, що убого освітлювався одним вікном. Два десятки кімнаток із сірими пронумерованими дверима розташувалися уздовж цього коридору, а в самісінькому кінці знаходився номер 24, кімната Йонатана. Він наміряв три метри сорок сантиметрів у довжину, два метри двадцять сантиметрів у ширину та два метри п’ятдесят сантиметрів у висоту, а єдиними зручностями були ліжко, стіл, стілець, світильник, гачок для одягу — і більше нічого. Лише у шістдесятих роках електропроводку підсилили таким чином, щоб можна було вмикати електричну плитку та електрокамін, провели водогін, а кімнати обладнали умивальниками та бойлерами. А до того часу всі мешканці мансардного поверху, якщо всупереч забороні не користувалися спиртівками, вживали холодну їжу, спали в холодних кімнатах, прали свої шкарпетки, мили посуд та вмивалися холодною водою у єдиному вмивальнику в коридорі, поруч з дверима спільного туалету.

Усе це не обходило Йонатана. Він прагнув не зручностей, а надійного притулку, який належав би йому і лише йому, який захищав би його від неприємних життєвих несподіванок і звідки його ніхто не міг би вигнати. Ще коли він уперше переступив поріг кімнати номер 24, то відразу зрозумів: це воно, це те, чого ти завжди хотів, тут ти залишишся. (Так нібито буває з деякими чоловіками у випадках так званого кохання з першого погляду, коли вони раптом розуміють, що жінка, яку вони досі ніколи не бачили, є жінкою їхнього життя, яка належатиме їм і з якою вони залишаться до кінця своїх днів.)

Йонатан Ноель винаймав цю кімнату за п’ять тисяч старих франків на місяць, ходив звідтіля щоранку на вулицю де Севр, що знаходилася неподалік, на роботу, повертався вечорами з хлібом, ковбасою, яблуками та сиром, їв, спав і був щасливий. У неділю він взагалі не виходив з дому, а прибирав у кімнаті, застеляв своє ліжко свіжими простирадлами. Так він і жив у спокої та достатку, з року в рік, з десятиріччя в десятиріччя.

Певні зовнішні речі, такі як орендна плата та самі орендарі, зазнавали протягом цього часу змін. У п’ятдесятих роках в інших кімнатах мешкало ще багато покоївок, молодих подружніх пар та кілька пенсіонерів. Пізніше можна було побачити, як заселяються або виселяються іспанці, португальці, африканці. З кінця шістдесятих переважали студенти. Зрештою навіть не всі двадцять чотири кімнати мали попит. Чимало з них простоювали порожніми або слугували господарям, які займали помешкання на нижніх поверхах, коморами або використовувалися час від часу як кімнати для гостей. Йонатанів номер 24 перетворився з часом на порівняно комфортабельне житло. Він придбав собі нове ліжко, вбудував шафу, покрив сірим килимом сім з половиною квадратних метрів підлоги, куточок з умивальником та плиткою оббив красивими червоними шпалерами. Він мав радіоприймач, телевізор та праску. Свої продукти харчування він більше не вивішував, як раніше, у торбинці за вікно, а зберігав їх у маленькому холодильничку під раковиною умивальника, так що навіть найспекотнішого літа масло в нього не розтавало, а шинка не висихала. Над ліжком він прикріпив полицю, на якій стояло не менше сімнадцяти книг, а саме: тритомний медичний кишеньковий довідник, кілька красивих альбомів про кроманьйонців, ливарну техніку бронзового періоду, Стародавній Єгипет, етрусків та Французьку революцію, книга про вітрильники, ще одна — про прапори, одна — про тваринний світ тропіків, два романи Александра Дюма-батька, мемуари Сен-Сімона, кухарська книга приготування перших і других страв одночасно, «Маленький Ларусс» та «Збірка статей для охоронного персоналу з особливим урахуванням розпоряджень щодо застосування службової зброї». Під ліжком зберігався десяток пляшок червоного вина, серед них одна Chateau Cheval Blanc grand cru classe, яку він тримав до дня свого виходу на пенсію в 1998 році. Чудернацька система електричних ламп дбала про те, аби Йонатан у трьох різних місцях своєї кімнати — а саме у головах та в ногах свого ліжка, а також за столиком — міг сидіти й читати газету так, щоб світло не засліплювало його, а також щоб на газету не падала тінь. Через численні покупки кімната стала, звичайно, ще меншою, розростаючись поступово всередину, наче мушля, у якій зав’язалося забагато перлин, і була схожа зі всіма своїми різноманітними хитромудрими інсталяціями швидше на корабельну каюту чи купе класу «люкс» спального вагона, ніж на звичайну chambre de bonne. Проте вона зберегла протягом тридцяти років свою основну рису: вона була й залишалася надалі для Йонатана надійним острівцем у ненадійному світі, залишалася його твердою опорою, його прихистком, його коханою, так, саме коханою, бо вона ніжно обіймала його, його маленька кімната, коли він вечорами повертався додому, гріла його і захищала, живила його тіло і душу, була з ним завжди, коли він її потребував, і ніколи його не залишала. Вона насправді була тим єдиним, що в його житті виявилося надійним. Тому йому ніколи не спадало на думку з нею розлучитися, навіть зараз, коли йому було вже за п’ятдесят і час від часу доводилося докладати зусиль, щоб долати на шляху до неї так багато сходинок, тим паче що його оклад міг би йому дозволити винаймати справжні апартаменти з кухнею, туалетом та лазничкою. Він залишався вірним своїй коханій і навіть мав на думці ще тісніше прив’язати її до себе. Він хотів зробити їх зв’язок непорушним на всі часи, купивши її. Він навіть уклав договір з її власницею, мадам Лассаль. Вона мала коштувати п’ятдесят п’ять тисяч нових франків. Сорок сім тисяч він уже сплатив. Останні вісім тисяч франків припадали на кінець року. І тоді вона остаточно стане його й ніщо на світі не зможе їх розлучити — його, Йонатана, та його кохану кімнату, доки смерть не розлучить їх.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора