Поезіі, що не ввійшли до збірок

Тема

Іван Якович Франко

СТАРА ПІСНЯ

У хвилю задуми стає перед мною

Те сковане людське нужденне життє,

Стає могилов темною живою

І важким стогнанням серце моє рве.

І холод смертельного болю й розпуки

Стиска моє серце, затемнює світ;

Безсильні, безрідні опадують руки,

Життя зав'ядає, мов в студені цвіт.

Усюди, усюди, де око лиш гляне,

Де звернеться вухо, все чути одну

Відвічную пісню: ой життя погане!

А як би направить, ніяк не збагну!

Учені говорять: "Давно ми се знаєм

І знаємо навіть причини біди,

Ба навіть віддавна працюєм, стараєм,

Щоби кінець лиху зробити1 Зажди!

Невдовзі побачиш сам чорне на білім,

Облічене цифрами все до цяти, -

Будущого пітьму ми світлом розвієм,

Всім буде вигідно та весело йти!"

А прості говорять, - ні, прості нічого

Не кажуть, мов мови немає у них, -

Лиш стогонів много і сліз гірких много,

Зневір[и] та смертей і болів страшних.

Вони навіть, бідні, ніколи не взнають

Про вас, щирі душі, що стелите путь

Новим поколінням, - стогнучи вмирають,

До царства будущого, знать, не ввійдуть!

Хоч радують душу знання та науки,

Та тяжко ж то бачить голодне дитя,

Чуть сотень стогнання і тисячів муки

Та пісню відвічну про горе життя.

Написано д[ня] 19 цвітня 1878, досі не друковано.

Ах, коб я був музикантом

І тоном рядити умів,

То я б твої сльози перлові

На музику всі перевів.

Слова твої, серце кохане,

То був би сумний полонез,

А тьохкання серця - шнельполька,

Що бурею тактів іллєсь.

А погляд очей твоїх ясних,

То був би кадриль чарівний,

Твої ж поцілуї гарячі,

То вальцер безумно-шумний!

Та що ж, я не музик, не вмію

Творити чудних образів,

Лиш знаю, що ми цілувались

Серед ялицевих корчів.

1880

Знов рік минув. Знов крок один вперед ступило всім нам дорогеє діло,

і хоть збільшився людовладців гнет, ми дальший крок підем робити сміло,

і як гора не спинить вихру лет, не спинить тьма, щоб світло не зоріло, так гніт, надсилля ані самоволи бойців за волю не зжене із поля.

Знов рік минув! При вході в рік новий погляньмо взад, на те, що ми пробули, згадаймо, браття, кождий крок кривий, всі помилки, що важко промайнули,

і кождий вдар нещастя громовий,

і сли з нещасть пробутих ми здобули на дальшу путь собі живу науку, то в них найдем будущих вдач поруку.

Злічім і кождий луч нового світла, що прояснив наш розум в рік отсей!

І кожда в нім хвилина, що огріта сердечною любвою до людей,

і кожде слово братнього завіта,

і чесне діло, й ясний взгляд очей - се скарб живий! Щаслив, хто в жизні пути багато сього скарбу вспів здобути!

Злічім, брати, і тих борців за волю, що сей рік в бою правім полягли, вшануймо пам'ять їх святов сльозою

і на политій кров'ю їх земли за їх слідом, за провіднов звіздою

ідім туди, куди вони ішли; хоть прийшлий рік і нам такую ж долю зготовить, сміло йдім в війні за волю!

В самоті, гризоті

Давні сни золоті

Розійшлись, розплились,

Наче дим по лугах,

І вже ти, як колись,

Не являєшся в снах!

І не раз в сумний час

Гадка чорна летить:

Що невже ж ти нараз

Перестала любить?

І не раз ми ся снить,

Що горов надо мнов

Сяє місяць блідий,

Пахне свіжов травов,

Ліс шумить молодий,

Вдалі потік журчить,

А довкола хрести,

Другий ліс кам'яний.

І здаєсь ми, що ти

Тихо-тихо лежиш

Під хрестом, під травов,

І на місяць глядиш.

Але ні, гляну знов -

І твоє й не твоє

Те могильне лице!..

Ні, не ти се лежиш

Під хрестом, під травов!..

Ні, і не за тобов

Я тут плакать прийшов!

Се лежить тут моя

Затолоченая,

Схоронена любов!

Ей, думи золотії,

Насіння чисте,

Коли ваш плід доспіє

І воля блисне?..

Глядіть, брати, довкола:

Весна йде з неба!

Не справлено ще поля,

Як того треба;

Не вкинено ще всюди

В ріллю насіння,

А се ще праця й труди

На покоління!

Хто сіє, той не зараз

Збирає плоди,

І овоч рве не зараз,

Хто сад городить;

А той, хто кров'ю власнов

Зливає ниву

І сіє в ню завчасно

Думку правдиву,

Чи може він жадати

Такого дива,

Щоб завтра вже збирати

По сівбі жнива?..

4/IV

ШЕВЧЕНКО І ПОКЛОННИКИ

Апостол правди і науки,

Котрого ждав ти день по дню,

Прийшов, простяг потужні руки, -

І легіон ім'я йому.

Но ті, що змаленьку кормились

Дум твоїх скорбних молоком,

Що всьому світові хвалились

Тобою, с в о ї м співаком,

Ті, як нового гостя вздріли,

Позатикали вуха всі,

А то й в поліцію побігли,

Низькопоклонники твої.

5/IV

Ти знов оживаєш, надіє!

Світліє душа, молодіє…

І серце живіше б'є в груди…

О серце! О воле! О люди!

До мої тюрми пораненько

Застукала воля легенько:

"Встань, сину, вже день далі буде!.."

О воле! О серце! О люде!

О воленько-мати, єдина,

Завчасно збудила ти сина, -

Тягяр ще лежить ми на груди…

О серце! О воле! О люди!

Тягар той ми віддих спирає,

А руки ланцюг ми тримає, -

Тягар се людської осуди…

О воле! О серце! О люди!

Но воля лиш шепнула слово,

І я підіймаюсь наново, -

Проч пута й тяжкі пересуди!

О воле! О серце! О люди!

12/VI. Стрий

Мчиться блискуча карета,

Гордо в ній дуєсь багач,

Гуркотом своїм колеса

Людський заглушують плач.

Плач, що ріков безконечнов

Ллється колесам услід,

Плач, що випалює довгі

Борозди в лицях сиріт.

Руку простяг до карети

Старець-каліка хромий…

"Пане, товариш твій давній

Просить о даток малий!

Тямиш, у бою кривавім

Поруч ішли ми оба…

Спис, що влучав в твоє серце,

В мойому тілі застряг!.."

"Проч, ти, влізливая жабо!" -

Крикнув му згорда візник,

Свиснув батіг… но зглушив тук карети

Болісний бідного крик.

Тільки лице наболіле,

Уст помарнілих складки,

Тільки посивілий волос,

Жили сухої руки.

Голосу дрож хоровита,

Наче тернина, в той миг

В серце встрягли багачеві, -

Він не забуде о них!

Серед гульні і утіхи

Месником тихим, грізним,

Серця пекучов грижею

Стануть вони перед ним.

В любих родини обняттях

Враз він побачить на миг

Змінені лиця кохані

І - клеймо болю на них.

Під час багатої учти

Погляд старечий, німий

Хвилями в серце заколе,

Острий, мов ніж ледяний.

В сні він часом му з'явиться,

Старець обдертий, хромий:

"Пане, товариш твій давній

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Похожие книги

Чума
13.8К 53