Дрозофіла над томом Канта [Роман]

Тема

Анатолій Дністровий

Роман

Євген Плужник

Еміль Сьоран

Між подвійним склом вони лежать уже не знати скільки років, мабуть, вікно не розкручували давненько й не мили всередині, як це щороку робила моя мати у своїй квартирі. Я завжди їй допомагав: мокрою ганчіркою повільно згрібав маленькі трупики, а потім ретельно мив внутрішню поверхню віконної рами від пилу. Цей простір між двома прозорими скляними оболонками — єдине місце, де нема часу й життя. Назовні, — де проспект, — постійний шум і різноманітні звуки, від різкого скрипу автомобільних гальм до світанкового дзвону птахів, а тут — у кімнаті, — лише шурхотіння сторінок або голоси дикторів новин із телевізора. Коли дивлюся на своє вікно, усміхаюся: від великого світу мене відокремлює лише мертвий простір із нерухомими тільцями мух, великих і малих, геть висохлих і посірілих, які спокійно лежать на пожовклій і полущеній колись свіжо-білій поверхні, — й згадую тебе. Коли ти до мене приїхала, то жахнулася від мого занедбаного побуту, а потім засміялася:

— Чоловіки без жінок поволі перетворюються на свиней!

— Чому?

— Поглянь сюди, — ти показала пальцем на внутрішній простір вікна між шибами, де лежать здохлі мухи, здохлі ще за попередньої власниці квартири, гидко скривилася й попросила до наступного свого приїзду розкрутити вікно і ретельно вимити зсередини. — Тут роботи — непочатий край. А якщо я кудись зникну? Ти ж пропадеш.

— Куди це ти маєш зникати? Нікуди ти не зникнеш!

Ти мовчки усміхнулася й вже ніби про себе задумано додала:

— Не переживай, я замість себе пришлю іншу. А тепер, — раптом знову пожвавилася ти, — щоб до наступного мого приїзду було чисто. Ок?

Ок. Але наступного приїзду так і не було, тому мені нічого не залишається, як дивитися на трупики мух і лише думати про тебе.

Що я можу сказати? Думати про тебе перетворилося у стабільну, навіть по-армійському дисципліновану звичку; інколи мені здається, що саме таким чином народжуються нав’язливі ідеї. Навряд чи я психічно хворий, хоча й психічно здоровим себе не назву. Можливо, я думаю про тебе, бо не маю чим зайнятися. Мене підбивають писати статті, брошури, методики з викладання мого курсу, виступати на конференціях і круглих столах, планувати тему докторської дисертації, бо кафедра «потребує перспективних професорів», оскільки старі через рік-другий-третій зовсім здитиніють, повимирають, мене постійно заохочують дописувати до газет і журналів, вести публічний і активний спосіб життя, утверджувати свій авторитет серед інших авторитетів, але, йопсель-мопсель, мене все це зовсім не цікавить і я мало цьому вділяю увагу, хоча й не відмежовуюся.

В мене є інше приємне заняття: думати про тебе. Коли я спостерігаю з вікна за випадковими людьми, які йдуть на тролейбусну зупинку, щоб зникнути з мого поля зору в громадському транспорті, коли під час лекції, зробивши незначну паузу, вдивляюся в очі студентів — глузливі, іронічні, зацікавлені, почервонілі від пиятик чи безсоння (хоча студенти всіляко намагаються показувати, що слухають мій предмет), коли снідаю на своїй маленькій кухні з пожовклою керамічною плиткою на стінах, гортаючи роздруківку чергової статті, «скачаної» з мережі, коли читаю книгу на дивані, з нетерпінням очікуючи, щоб обізвався телефон і я почув приємний голос давнього приятеля чи інший, коли голюся, замислено оглядаючи своє худе обличчя… — думаю про тебе. Уявляю твоє спокійне лице, повненькі живі губи та по-дитячому чисті сині оченята, в які дивишся і, ніби під впливом гіпнозу, не можеш відвести погляд. У такі миті стає особливо боляче, бо я відчуваю свою ліниву, трішки елегійну й ніби притуплену сонливість, яка прийшла на місце порожнечі, залишеною тобою.

На незначну мить моєю розрадою може стати музика або ж телебачення, якщо показують притомний фільм притомного режисера, бажано — минулих добрих часів. Музики вистачає ненадовго, бо вона нав’язує власний настрій, особливо гучна, гуркітлива та динамічна, від якої одразу стомлююся. Спершу я слухав усе молодіжне, навмисне розпитуючи у знайомих тінейджерів і студентів, що їм подобається, але вся ця урбаністика, музична мішанина, нелінійні та атональні експерименти настільки втомили, що я вдарився в іншу крайність — і зациклився на класичних композиторах. Від Генделя я ставав безвольним і спустошеним, ніби гумовий спущений матрац, від Скрябіна почувався розладнаним, як старий, потрісканий рояль, а коли щовечора слухав Бетховена, то постійно хотілося плакати. Я вмикав на комп’ютері

і залюбки плакав: просто так, без причини, не розуміючи чому й навіщо. Звісно, це відбувалося без сліз і схлипів. Заплющивши очі, я відчував небезпеку музики: вона забирає навіть порожнечу, залишену тобою, бо наповнює її своїм настроєм, повністю підкорюючи мою волю. Через неї я втрачаю себе, і не знати що в мені починає відбуватися.

Інколи мені сняться здохлі мухи, що лежать між рамами подвійного вікна. Розумію чому: жити без подій і вчинків — попри те, що це не ризиковано, — дуже набридає й хочеться вирватися зі звичної шкаралупи, розірвати вуаль сонливості, що окутала життєвий простір і вдихнути свіже повітря на повні груди. Це ще не відчай, бо для відчаю я надто молодий. Це ще не криза середнього віку, бо кризи я поки не відчуваю, це й не апатія, бо тоді буквально до всього опускаються руки (як не як, а я все ще не втратив інтересу до лекцій, писання дрібних статей і спорадичних пиятик з колегами чи приятелями); ні, ні, це все не те. Мені здається, що саме життя раптово сповільнилося, втратило динаміку й непомітно перейшло в інерцію. Зрідка я створюю собі миті розради: блукаю вечірнім парком, вештаючись по випадкових забігайлівках і більярдних; спостерігаю за веселими компаніями моїх однолітків чи підлітків у кав'ярнях, прислухаюся до їхніх розмов, жартів чи сварок, і мені це заняття приносить справжню насолоду; в такі миті я пригублюю коньяк чи ром і глузую над розмазуванням шмарклів про «важливе», що відбувається у п’яних теревенях за сусідніми столиками; особливо ретельно я люблю прислухатися до так званих інтелектуальних балачок — хоча які вони в біса інтелектуальні? — до примітивного трьопу безтурботних шмаркачів про Коельо чи Булгакова.

Що тобі ще сказати?

Інколи телефонують незнайомі люди — стривожені, засмучені, зажурені, знервовані, розгублені. Буквально кілька годин тому, коли я наминав вермішель зі смаженим яйцем, був такий дзвінок. Незнайомка, судячи з голосу — жінка сорока, а може й п’ятдесяти років, — попросила покликати до слухавки бабу Маґду. Знову бабу Маґду, як завжди бабу Маґду. Мені осточортіло постійно відповідати, що баба Маґда тут більше не проживає, що вона виїхала в Донецьк, до внуків. Інколи я чую в слухавці схлипування, інколи зойки, інколи фрази, Господи, що ж це буде; мабуть, баба Маґда — дуже важлива людина, якщо через неї так переймаються. Бог із нею, тією бабою Маґдою. В мене інколи є справжня розрада, коли мій однокурсник Льоша, який мешкає в Ялті й працює там завучем школи, передає кілька літрів вина із місцевого заводу; наскільки знаю, це нефільтроване вино краде зграя місцевих кримських татар, які збувають його за дуже демократичними і вигідними цінами туристам і відпочивальникам. Найбільше я люблю чорно-червоні вина; «Ай-серез», «Чорний полковник», «Тайфі», «Чорний мускатель», «Ізабелла»; зазвичай наливаю собі велике металеве горня вина й виходжу на балкон. Мій балкон — найкраще місце в Києві. Ніхто не заважає, не чіпає, не говорить, тут усе належить тільки моїм думкам і ніщо на них не здатне вплинути. Просто сидиш на балконі і думаєш, дудлиш винце і куриш. Що ще треба? На балконі я відчуваю повільну течію свого життя, її найдрібніші зміни, що неквапно рухаються, поступаючись місцем іншим незначним подіям. Ковток за ковтком — я насолоджуюся вином і думаю.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке