Заложна душа (2 стр.)

Тема

Освітлюючи собі шлях, намісник повільно спускався грубо витесаними кам'яними сходами вниз. Він хрипко дихав, примарний блиск свічок вихоплював викладені дубовими колодами стіни підземелля, з яких стирчали залізні гаки. Нарешті, Горлач опинився перед дверима, припнутими важким засувом. Пан намісник легко відсунув засув, відчинив двері й опинився у невеликій коморі. Стіни її були завішані турецькими килимами, посередині стояв невеличкий стіл і широке ліжко, заслане білими вовчими шкірами.

На ліжку, перелякано зіщулившись, сиділа молода дівчина — видно було, що її очі забули світло, густі русяві коси були розкуйовджені, а довга полотняна сорочка подерта.

— Чого злякалася, дурна? — просипів Горлач. — Я тобі подарунок приніс.

Із цими словами він протягнув дівчині блискуче намисто. Але та перелякано забилася у куток кімнати і вибалушеними очима дивилася, як намісник тяжкими кроками наближається до неї.

— Випусти мене... — тільки змогла, благаючи, вимовити вона, закриваючись тонкими руками.

Ніщо не здригнулося на повному обличчі Горлача. Дівчина затрусилася всім тілом, не в силах відвести погляду від застиглих очей намісника. Він наблизився до своєї полонянки, схопив її за руки і кинув на ліжко. Полонена щосили заборсалася, намагаючись звільнитися від цупких пальців, що впилися їй у плечі. Намісник схилився і жадібно всотував тепло дівочого дихання. Здавалося, що гнучке тіло б'ється у пазурах великого червоного павука. Раптом дівчина завмерла: очі її розширилися від жаху — довгі ікла стирчали із рота пана Горлача, вона знову рвонулася, але не встигла, у шию з хрустом ввійшли блискучі ікла. На білу ряднину бризнула довга цівка крові. Тіло кілька разів тіпнулося й застигло...

...Витираючи червоним рукавом скривавлений рот, пан Горлач піднявся до кімнати, де на нього чекали гайдуки. Нічого не кажучи, він тицьнув канделябр угрину і похитуючись пішов коридором. Гайдуки, немов дві чорні тіні, потяглися за ним.

Десь посеред коридору намісник зупинився: вираз задоволення щез з обличчя, і він тривожно озирнувся на гайдуків — ті мовчки взялися за руків'я шабель. Було тихо — тільки лунали хлопки феєрверку і вигуки бенкетуючих. Підібравшись, вони рушили знову, завернули за ріг і застигли — біля напіввідчинених дверей опочивальні лежали два вартові. Одному на білий ґвардійський мундир густо спливала кров із перерізаного горла, у другого зі спини стирчав уламок протазана. Горлач кивнув гайдукам. Ті вихопили шаблі і заскочили до опочивальні — на порозі, біля перегорнутої діжки, із якої тоненьким струмком витікала горілка, сидів Лупул, пришпилений власною шаблею до стіни.

В опочивальні, біля палаючого комина у кріслі, сидів чернець. Обличчя його було прикрите чорним каптуром. Гість, не поспішаючи, гострив коротким ножем дерев'яний кілок. Біля його ніг жовтіли тріски.

— Ти що за один? — просипів Горлач.

Чернець підняв голову, байдуже блимнувши на гайдуків, і озирнув багато прибрану опочивальню:

— А добре у тебе тут... на січових лавах, звісно, жорсткіше було...

— Хто ти? — люто вигукнув Горлач.

— Хіба не бачиш, пане наміснику? — святий отець.

— Так це ти моїх людей причастив?

— Авжеж, сам знаєш — чернеча злоба до гроба! Зараз і до тебе черга дійде, — із цими словами чернець скинув з обличчя каптур. Лице його було молоде, попечене сонцем і завітрене степовими вітрами. На голові куйовдилася запорізька чуприна. Очі його були холодні, і за цим холодом відчувалися запекла ненависть і сила.

— Багато я таких святих отців із Січі на дибу відправив... — прохарчав Горлач і несамовито закричав: — Візьміть його!

Гайдуки кинулися із шаблями на ченця. Той, немов недбало відмахнувся від мухи широким чорним рукавом ряси, — короткий ніж свиснув у повітрі, і один гайдук застиг на півдорозі з лезом у серці. Чернець зіскочив із крісла, ухилився від шаблі угрина, мов тінь, майнув у нього під рукою і одним рухом зламав гайдукові шию.

— Твоїм пахолкам тільки з дівками воювати... — видохнув чернець, зимно дивлячись наміснику просто у вічі.

Клацнув курок — Горлач підвів тяжкий пістоль.

— Забув ти, що чоловік стріляє, а Бог кулі носить.... — сказав чернець, ледь скрививши тонкі губи. Бухнув постріл. Коли дим розсіявся — чернець стояв на місці, глузливо посміхаючись.

— Проклятий запорог! — скрикнув Горлач, жбурнувши пістоля у вікно — високе скло розлетілося на друзки, і кинувся із шаблею на ченця. Той підхопив шаблю вбитого гайдука і відбив могутній удар. Із розпечених лез сипнули іскри.

Удари Горлача були сильні і досвідчені, але чернець граючись увертався і сам блискавично контратакував. Уже кунтуш намісника деінде був розсічений шаблею дивного ченця, вже пан Горлач важко сопів, і тільки несамовита лють надавала йому сили. Раптом чернець невловимим рухом вдарив його лезом по правиці — коштовна шабля намісника впала на килим. Горлач голіруч кинувся на ченця, але у груди йому ткнувся гостряк шаблі.

На мить запала тиша. Очі намісника розширились, запливаючи кров'ю, коли долоня ченця до білого хрусту стиснула руків'я шаблі.

— Йди до пекла, свинячий виродку! –видохнув чернець і навскісним ударом рубонув намісника. Лезо розвалило плече і глибоко загрузло у грудях пана Горлача, що сповзав на коліна, скрюченими пальцями чіпляючи скривавлене лезо. Чернець із огидою глянув на тіло, з якого, заливаючи килим, хлюскала кров, потім підняв кілок і схилився над конаючим.

— Стій!!! — почувся вигук. Чернець озирнувся — у дверях товпилися офіцери, гайдуки і солдати намісницької варти. Із десяток мушкетів цілив йому в груди...

Чернець миттєво підхопив з комина палаючу головню і жбурнув у діжку, біля якої вже натекла добряча калюжа горілки. Діжка вибухнула високим синім полум'ям. Одночасно тріснули постріли. Враз до опочивальні увірвався весь озброєний натовп. Штори палали, полум'я швидко розпливалося по килиму. Опочивальню миттєво затягнув чад і пороховий дим... Хтось кричав, хтось лаявся і натужно кашляв. Закриваючись від жару, солдати прийнялись гасити вогонь, а коли у кімнаті трохи розвиднилося, всі побачили зібгану чорну рясу із каптуром, що валялася біля комина. Посередині опочивальні лежав, скрутившись, намісник — навколо нього по пишному килиму розтікалася величезна калюжа чорної крові. Капітан лейб-ґвардії зі шпагою в руках схилився над ним.

— Що з ним? — спитав князь Ґаґін, який в оточені ґвардійців з'явився серед натовпу.

Офіцер підвів голову, глянув на князя і сказав із сильною німецьким акцентом:

— Ваша світлість, він мертвий...

1. Мертвий вершник

В літо Боже 1775 року часто–густо впадали на степ суховії, закривали сонце густою хмарою чорного пилу, неслися, нахиляючи трави до землі, летіли з тяжким завиванням понад Дніпром, лякаючи гуртовиків і розганяючи врізнобіч отари й табуни. По запорізьких зимівниках та бурдюгах між дідами абшитованими точилися довгі розмови про близький кінець світу; про мерців, які невдовзі повинні вийти зі своїх могил та порахуватися з нерозумними онуками за тяжкі гріхи, про упирів та відьом, насланих Господом Богом на рід людський, про підступність московську та хитрощі бусурманські. Святі старці зі власноруч видовбаних печер споглядали за спалахами зірок, смутніли і зі страхом молилися за спасіння роду християнського та за власні душі, що несли на своєму сумлінні чимало крові, пролитої у часи молодечого козакування. Подорожні на переправах, чумаки, купці та крамарі поспішали до храмів, а володарі наддніпрянських степів, запорожці, щиро прощалися між собою, били шапками об землю та кидали останні золоті червінці на стіл шинкарям, плакали під дзенькіт мандрівних перебендь та кидалися в розпачу із шаблями на захожих чужинців та перекупників.

На початку липня посуха впала на степ, трава пожухла, джерельні струмки враз посохли і щовечора обрій закривала чорна хмара, від якої віяло спекою та страхом. Коли сонце ще стояло в зеніті, далеко в степу спалахували заграви. Молодики, які наймитували по зимівниках, заганяли овець до кошари, озиралися навсібіч і тривожно хрестилися. У тирсі чорно–жовтими струмками ковзали полози, розганяючи перепелів, та щезали, шиплячи, у гарячих низьких хвилях Дніпра.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора