У лісничівці

Тема

Софія ПАРФАНОВИЧ

Маленька річка снувалася срібною стрічкою серед піль. На правому її березі стояв ліс. Великі, кремезні буки росли в ньому впереміш із стрункими смереками та ялинами, що вибігали вгору зорями темнозеленої чатини. Смереки та ялини співали свою задумливу пісню, листвяні дерева шелестіли й шуміли за кожним подувом вітру. До пнів могутніх дерев тулилися кущами ліщини, а ялівці клубочились у їхніх стіп, переплутуючись із гіллям та хмизом, і боронили доступ до лісу. Старі спорохнявілі вітроломи покривав малинник і ожинник, що утворював інколи непролазну гущавину. Вона цвіла весною і раннім літом біло-червоно-жовтими квітами, а восени червоніла й чорніла ягодами. Вже над снігом вона багряніла й золотилася листям, тоді, коли ялівці стояли, обсипані безліччю синяво-чорних ягід.

Над річку ліс вибігав кущами, мережив її берег калиною, що до пізньої осени зберігала свої червоні коралі. Густі лози стелили дрібнолисте гілля на вітер та опускали його вниз, до річки.

Як тільки весна приходила до лісу, він оживав безліччю пташок. Вони співали й цвірінькали в його гущавині. На горі й на вершках дерев викрикували орли та кидали голодний клич яструби. Сороки і ворони походжали над берегом річки, а зграї горобців перелітали її, падаючи камінцями на поля, на другому боці. Там було село.

В лісі жили сарни й олені, він роївся від зайців та білок. Смерком виходили лиси на лови, гордо несучи свої пухнасті хвости. Взимку часом і вовки забігали з гір до цього лісу. Дикі кабани жили в ньому стадами. Вони рили лісову землю, випорпуючи жуків і червяків, вони ходили на поля, та, риючи картоплю, робили шкоду селянам. На них, як і на інших звірів, відбувалися часто лови.

По той бік річки стояла лісничівка. Був то білий, огрядний дім, покритий черепицею, обгороджений зеленим парканом. Він стояв на горбочку, над селом, що розсипалось дрібним маком у його підніжжя. Від лісничівки тяглись левади, покриті соковитою травою, та вибігали аж на берег, усіяний дрібними камінцями.

Життя в лісничівці починалося дуже рано. Ще й сонце не сходило, як уже скрипіли ворота, в стайні вовтузилася худоба, що її годували, а нагодувавши гнали до річки, на водопій. Домашня птиця кудкудакала й викрикувала. їй дружина пана лісничого сипала зерно.

Потім димок вибігав з комина: це варився сніданок. А як він був готовий, уставав Славко, синок пана Василя і пані Ганни Вірстюків. Коли було літо, він вибігав у самій сорочині на город, коли була зима, він видряпувався на лавку й дивився крізь вікно. А дивитись було на що! До лісничівки сходились гаєві, прибували селяни в різних справах до пана лісничого, а найбільше в справі праці в лісі, чи купівлі дров. Торохкотіли фіри, коні порскали й іржали. Потім Славків батько вішав рушницю через плече й виходив, або виїздив верхи в ліс. Інколи він і Славка брав із собою, особливо тоді, як не мав далеко їхати. Мама залишалась у хаті на господарстві й готувала обід. її маленька доня, Любочка, прокидалась від сну та діставала солодкого молочка. А старшенька Ляся помагала мамі в господарстві. Врешті, в лісничівці жив ще парубок Ілько який обслуговував коней та працював у полі. Була й служниця — Маруся.

Весело було жити в лісничівці. Але найкраще було зимовими вечорами: сім’я сиділа в теплій кімнаті, в печі тріскотіли запашні поліна, а пан лісничий розповідав різні події про людей і звірів.

Славкові здавалося, що немає краще, як бути лісничим. Коли батько питав його, чим буде, коли виросте, він не потребував надумуватися. Показуючи своєю малою рукою на ліс, казав: — я буду жити в такому великому лісі і буду такий великий лісничий, як тато. І буду мати фузію, а ти навчиш мене стріляти, тату, правда? — Ти наш малий стрілець, — тішилася мама, беручи його на коліна. Та з них Славко швидко зіскакував: він адже волів гратися з хлопцями, чи взимі кататись на санчатах і ковзатися по замерзлій річці.

Так жилося в лісничівці. Час від часу хтось приносив з лісу малих звірят, що в них убили, або виполохали маму. За цих звірят у лісничівці дбали та старалися їх приручити. Раз це була сарна, іншим разом рогач, лисик, чи дятель. Про них ми розкажемо в цій книжці.

СІЛЬВА ХОЧЕ ДО ХАТИ

І. СОЛОДКЕ МОЛОКО

Лісничий вернувся з обходу ліса. На голові в лісничого зелений капелюх із щіточкою, через плече перекинуто рушницю, на ногах міцні черевики та вовняні панчохи до колін.

— Подивися, що я приніс! — казав він жінці, витрушуючи з мішка щось живе, яке там борсалося й пручалося.

— Саренка! — скрикнули разом пані Ганна й Славко.

Серед кухні стояло на чотирьох тоненьких ніжках ніжне сотворіннячко. Воно трусилося від страху.

— Яка гарна, мамо, — тішився Славко, гладячи її яснобронзову шерсть.

Так, Сільва була прекрасна. На її голівці були гостро наставлені вушка, двоє великих очей дивилися пильно та наче б крізь сльози. Чорний вогкий носик нюшив.

— Пі, пі! — заплакала вона, розкриваючи вузького ротика з рожевим язичком.

— Мамо, вона плаче! — затурбувався Славко, якому від співчуття теж схотілося заплакати.

— Бідна сирітка, — зітхнула мама. — Де ж ти дістав її, Василю?

Пан лісничий розказав, що підчас обходу лісу пси виполошили маму — сарну та погнали її в гущавину. Тим часом він сам доглянув її лігво в кущах, під вітроломом, і там побачив цю тваринку. Трохи вагався, що зробити.

Але кортіло йому принести Славкові сарнятко, що він йому обіцяв, розказуючи зимовими вечорами про ліс та життя звірів. Псів він зараз же покликав, бо не мав на меті полювання.

Сільві було не більше п’яти днів життя.

— Пі-і-і! — плакала вона тонесенько. Вона була залякана й голодна.

Тож мама наповнила молоком пляшку, наклала на неї гумову шапочку, що через неї годувала дитину, проробила в ній дещо більшу дірку, та пригортаючи до себе сарняче дитятко, вложила йому соску в рот.

Струмок теплого молочка розбудив голод та наказав забути страх. Сільва смоктала жадібно та ковтала зі смаком солодку рідину. В її очах засвітилося довір’я.

— П’є! — ляскав Славко в долоні, скачучи по хаті на одній нозі. — Мамо, вона буде моя? Правда?!

— Так, синку, але насамперед вона мусить підрости. Ти бачиш, яка вона ще маленька й тендітна.

Славко присів до землі й говорив:

— А потім ти їй повісиш дзвіночок на шию, на такій синій стяжечці, як має баранчик з цукру, і прив’яжеш шнурочок. Правда, мамо, я буду ходити з нею на прохід?!

— Але ж то не песик, синку, не знати, чи вона схоче ходити на шнурочку.

— Дай, я буду! — Славко взяв у мами пляшку та годував далі Сільву. З того часу це було його наймиліше заняття.

II. ЛІТОМ У САДКУ

Два тижні жила Сільва в хаті своїх господарів. Тато поставив у кутку в кухні дерев’яну скриньочку, вимостив її сіном, а мама покрила веріткою. Там жила Сільва. Та вона дуже швидко покинула це житло, бігала по хаті, заглядаючи в кожен куток. Далі вона навчилася стрибати. Спочатку перестрибувала стінку свого ліжечка, а потім діставалася на лавку біля вікна, та дивилася на ліс, що зеленів по той бік її хати.

— Здається, пора Сільву перемістити з хати в садок. За два тижні вона вже звикла до нас, а тепер зміцніла й може пастися. Вчора вона повискубувала сіно з свого ліжечка та хрупала його з неабияким смаком. Поглянь, які в неї гарні зубки, — говорила мама.

— Коли в неї вже гарні зуби й учорашній обід їй не пошкодив, то й справді пора її випустити з хати. Це ж літо. — Сільва, Сільва! — закликав тато, відчиняючи двері.

Сільва вибігла за своїм господярем, трохи несміло перестрибуючи поріг. Сонце і зелень спочатку занепокоїли її. Вона стояла перед хатою, хитаючись на своїх ніжках, та нюшила повітря. Воно було повне пахощів, десь здалеку доносився запах в’янучого сіна. Це ж був червень, час сіножатів. Видно, ці пахощі подобались Сільві: вона побігла далі за своїм господарем.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке