Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Тема

Юліан Радзикевич. Полковник Данило Нечай. Частина друга

Тебе Бога славимо!

Відколи літописці стали записувати історію народів, такого Різдва не мала Україна. Люди не знали, що думати, чого хотіти. Впало на них із неба більше, як могли сподіватися, більш, як хотіли. Правда, були такі, які ремствували на гетьмана, що залишив Львів, не стараючись навіть його здобувати. Правда, багато нарікало, що з-під Замостя не рушив далі в глиб Польщі й не розніс цілої Польщі на вістрях шабель і списів. Але й ті, коли їм дзвони загули по Києві, коли заграли гармати на вільному замку, на вільних власних мурах, коли незліченні тисячі коней застукотіли по замерзлих вулицях прастарого золотоверхого Києва, і ті, захоплені, п'яні радістю, кричали: “Слава!” тому гетьманові, що в прибраних кармазинами санях шестернею прегарних білих коней їхав разом із єрусалимським патріярхом до Софійського Собору.

Такого свята ще Київ не знав, не переживав. Було воно несподіване, неприготоване, але тим щиріше, стихійне, з душі. Сонце грало на снігу, на панцерах, на тисячах голих клинків, на вістрях списів, на мушкетах; сонце втискалося в душі, сонце прискало з розіскрених очей.

Радість панувала всюди: і в душах, і в повітрі, і в гомоні сотень і сотень дзвонів, і в кожному вікні, умаєному, прикрашеному, і в шумі, в лопоті корогов, у музиці барабанів, труб і літаврів. Радість розливалася кругом, наче повінь, наче море, наче стихія, обіймала всіх, хто хотів тішитися і хто тількищо очі висушив із жалю за тими, яких очікувано й які не повернулися.

Лука Климовський вештався по місті, приглядався до всього, прислухався до розмов міщан, козаків, селян, стежив за довженним походом кінних і піших частин, що разом із гетьманським почтом вступили до Києва. Бачив, як вітали гетьмана на місті, як гетьман і за ним усі полковники та генеральна старшина в'їхали на Софійський майдан; як митрополит Косів разом з архимандритом Тризною й усім духовенством вийшов йому назустріч із прибраного Собору; чув промови студентів, міщан, митрополита і сам переживав те, чим виповнилися серця всіх, сам чув радість, захоплення в душі, молодість, як ніколи перед тим.

А дзвони били й били.

Ввесь Київ причепурився. З вікон звисали килими, вишивки, прапори. Гарматній гул не вгавав, ріс у силу, кріпшав. Майдан коло Собору вщерть був виповнений людьми, кіннотою, саньми. Численні прапори: генеральні, полкові, сотенні лопотіли на морозному вітрі. Сніг скрипів під ногами, а гармати не втихали.

Почалася Служба Божа. Але дістатися до Собору не було й мови. Незліченні тисячі стояли на майдані так тісно, що й клякнути не було легко. Хор співав у церкві, люди співали надворі.

Нараз тихо стало. Хор умовк, пісня вмовкла, дзвони вмовкли, гармати вмовкли. Що сталося?

— Гетьман причащається.

Припали люди на коліна, хто міг. Хто не міг, схилив голову й бився в груди.

Аж ось знову загули дзвони. Понісся голос пісні: “Тебе Бога славимо, Тебе величаємо!" Заревли гармати і люди почули, наче вони також визбулися гріхів і прийняли причастя разом із своїм гетьманом.

Те саме відчув і Климовський. Старався протиснутися крізь натовп ближче до Собору, але скоро занехав це й метушився серед юрби всіма сторонами. Куди вона, туди й він. Легше було просунутися взад і виборсатися, тож поволі він відступив на вільніше місце, де стовпище людей не було таке густе. Дістався на край майдану й тоді завернув у вулицю.

Йшов поволі, розглядаючись кругом, бо Києва не знав зовсім і тут був перший раз.

Аж ось почув голос, десь ніби над собою.

— Пане Климовський! Пане Климовський!

Розглянувся довкола, але не впізнав нікого. Мимохіть підніс очі вгору й у вікні побачив кілька жіночих облич, між ними Христі.

— Христе? Ти?

— Ходіть нагору, пане Климовський! Швидко! Швидко!

Христя була в мешканні Степаниди і звідтам бачила ввесь похід, ба навіть серед полковників спостерегла Данила. Тепер хотіла все знати. Обидві зо Степанидою засипали Климовського питаннями.

Климовський мусів їм говорити про все те, що зайшло під Пилявцями і після пилявецького погрому: як вони їхали на карках і шиях утікаючих з усіх сил ляхів; як гетьман попрямував на Львів, лишаючи Нечая під Бродами; як полковники і військо хотіли й натискали на гетьмана, щоб здобував Львів; як він не схотів на це погодитись; як рушили під Замостя; як Чорнота, Богун та інші полковники, що були при гетьмані, хотіли валити Польщу до останку; як накінець із-під Замостя війська рушили в Україну.

Дівчатам тиснулися на уста питання, але часу було мало, бо Христя хотіла, щоб Климовський пошукав за Нечаєм. Климовський збірався вже відходити, як під домом розляглися сріблисті звуки дзвіночків і перед входом задержалися сани, запряжені в ту саму шестерню білих коней і прибрані в ті ж самі кармазини, що везли гетьмана до св. Софії.

— Сани батька! Сани! — кликнула Степанида, плескаючи в долоні.

Але в тій самій хвилині відкрилися двері й на порозі появилися два козаки.

— Іване! — кликнула Степанида, підбігаючи до першого.

— Даниле! — прошептала ледве чутно Христя й оперлася обома руками об стіл, що стояв за нею. Почула руки Нечая на своїх плечах, почула уста його на своїх устах. Світ завертівся довкола неї й вона не розуміла нічого більше Чула, що Климовський щось говорить, що Іван також щось каже до неї, але що, не розуміла зовсім.

Тільки Степанида привела її до притомности:

— Годі вже! Годі! Надягай, Христе, шубу. Час їхати.

Христя опритомніла. Глянула на Данила, в його радісні, розіскрені, сірі очі й радість охопила її, як полум’ям.

— Даниле! Ох, Даниле!

— Досить уже. Досить! — сміялася Степанида, держачи за руку Івана. — Ось пізнай також мого Нечая і їдьмо, бо батько жде.

У просторій каштелянській кімнаті на замку безліч свічок відбивалось у склі та кришталях. При великому, трираменному столі Київ вітав гетьмана і його старшину святочною вечерею. Посередині головного стола сидів гетьман у кармазинах та золоті, маючи по правому боці єрусалимського патріярха Паісія, по лівому митрополита Косова.

Довгі лави вгиналися від запрошених гостей. Обслугою зайнялися київські міщанки та жінки, яких чоловіки служили в київськім полку, всі вдягнені у вишивані сорочки, в багатих намистах. Молоді джури розносили напитки. Столи були завалені печеними гусками, великими вудженими шинками з диків, серниною, куропатвами, київською запашною ковбасою, печеними поросятами, прибраними хроном, що, як живі, лежали на великих підносах, вареними та смаженими коропами і щуками, що дивували величиною, та підливами, майстерно виробленими солодкими медяниками, різнородним печивом, що ними славний був Київ, горіхами, яблуками та іншими овочами.

Гості були голодні і ті стоси м’ясив зникали швидко. Кухлі і чарки почали щораз частіше кружляти при столі. Розмова, спершу вривана й коротка, ставала щораз голосніша. Гості пили, віватували на честь гетьмана й усього Запорізького війська, джури щораз більше звивалися, приносячи боклаги меду, горілки, пива. Чуприни стали димитися, починаючи від гетьманової.

Нечай, який сидів поруч Христі, зрозумів, що пора вже відвести її додому.

Обидвоє встали й хотіли непомітно вийти з кімнати. Але гетьман, що мав уже кілька чарок у голові, завважив їх і покликав до себе.

— Даниле, пошукай за Іваном, нехай Степаниду також забере. — Звертаючись до єрусалимського патріярха, додав:

— Це Данило Нечай, брацлавський полковник. Вона — вказав на Христю — Христина Олешичівна, мабуть, чи не родичка нашого високопреосвященного владики?

Гетьман нахилився в лівий бік від себе, немов очікуючи відповіді від митрополита Косова. Митрополит нервово закліпав повіками, потер руки і, поправляючись на лаві, відповів:

— Так. Її мати — моя своячка.

— То певно молодята схочуть, щоб владика сам благословив їх на спільне життя. А! ти тут, Степанидо? Оце друга пара. Це моя донька, найстарша, і її суджений, брат тамтого, Іван Нечай.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке