Стрибок у ніщо (вид. 1969) (60 стр.)

Тема

На вершині гори вже виднілася ракета. Носова її частина на третину корпусу виступала над стрімким, мов стіна, урвищем.

Чудовий майданчик для старту. А все-таки злетіти буде нелегко. Тут нема рейкового майданчика для розбігу, як у Стормер-Сіті. Нема буксирних ракет. Гансові, адже він збирався вести ракету, доведеться одразу взяти значно більшу швидкість, ніж при відльоті із Землі.

“Можливо, всі вони загинуть у своїх амортизаторах при першому ж поштовху… Можливо, ракета під впливом ваги піде по кривій униз і вріжеться у вершину гори, розіб’ється вщент… Але забити дюзи камінням — певніше й ефектніше…” — так думали змовники, підбігаючи до ракети.

Усі ілюмінатори зорельота яскраво горять. І в темряві ночі він здається пароплавом, чудом закинутим на вершину гори.

“Так, тепер наша ракета, як ніколи, схожа на Ноїв ковчег, що стоїть на вершині Арарату після всесвітнього потопу, — думає Уеллер звичайними біблійними образами. — На жаль, всесвітній потоп на Землі закінчився, але врятувалися від нього не праведники, а нечестивці…”

Задихані “праведники” брали останній підйом. Минули вже те місце, де Блоттона схопив птах.

Ілюмінатори один за одним почали гаснути. Готуються до зльоту. Зачиняють віконниці… Мабуть, лягають в амортизаційні ящики… Не спізнитися б…

— Швидше! Швидше! — квапить Стормер, штовхаючи Пінча в спину.

— Не можу… серце… — задихаючись, відповідає Пінч. Він уже зрозумів: якщо закриті ілюмінатори — значить ракета негайно відлітає. Тепер забивати дюзи небезпечно: що коли саме в цю мить гримне вибух… І Пінч вирішив удати хворого. Він ловить повітря широко відкритим ротом, хитається, притискає руки до грудей… — Не можу йти… Ох! Я, здається, ногу зламав… І серце…

Блоттон нагнувся, обмацав ногу Пінча.

— Брешеш! — вийняв револьвер. — Пристрелю на місці, якщо не встанеш.

Пінч завив, підвівся і пошкандибав далі.

От і задня дюза… Чорний, страшний розтруб…

— Збирайте каміння. Швидше! — командує Блоттон.

Сліпуче світло, гуркіт, повітряний вихор…

Оглушені, осліплені, змовники розлітаються в різні боки і падають далеко на скелі… Якусь мить вогонь шаленіє на гірському майданчику, мов сонячний протуберанець, змітаючи величезне каміння, перетворюючи холодну воду в пару. Ракета здригнулася, заскреготіла стальним черевом по кам’яному ложу, зірвалася, злетіла, залишаючи за собою вогняний хвіст. Та ось хвіст обірвався, ракета зникла за густими хмарами. Вони ще світилися якийсь час, але незабаром померкло і їх сяйво…

Ганс сидів біля капітанського пульта, стежив за приладами і співав, — вій не міг не співати з радості.

У вікно ілюмінатора було видно аспідно-чорне небо і на ньому — великі різноколірні зорі. Марс червонів далеко в глибині неба.

Крукс на своєму зорельоті вже знявся з Марса і зараз летить десь в неосяжному просторі Всесвіту, прямуючи на Землю. Не знайти вогняного сліду його ракети — великі простори космосу. Але Крукс і Ганс дружньо розмовляють. Говорить з Гансом і Голуб з надземної станції, розмовляють і товариші з Землі.

От і вона світиться в неоглядній далині з своїм вірним супутником — Місяцем. Ракета з шаленою швидкістю відкидає назад простір. А здається, ніби стоїть на місці. Ганс нетерпляче підганяє важелями свій зореліт.

— Та ну ж бо, лети швидше! Мене чекають товариші, моя батьківщина, моя блакитна зоря — найкраща серед зірок. Моя планета. Мій світ…

Ганс співає — він не може не співати з радощів.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке