Маха гола

Тема

Вісенте Бласко ІБАНЬЄС

Роман

ЧАСТИНА ПЕРША

І

Годині об одинадцятій ранку Маріано Реновалес підійшов до музею Прадо*, в якому не був уже кілька років. Знаменитого художника не приваблювали мерці: звичайно, вони гідні найвищої шани і завжди цікаво споглядати їх, відгортаючи славний саван сторіч, але мистецтво нині прямує новими шляхами, і чого він може навчитися тут, під тьмяним світлом слухових віконець, де життя постає перед нами не таким, яким воно є насправді, а яким колись бачили його інші люди? Краєвид моря, долина в горах, гурт волоцюг, чиясь «цікава» голова вабили художника дужче, ніж весь цей палац з його широкими сходами та білими колонами, цей величний пантеон мистецтва, заставлений статуями з бронзи й алебастру, де завжди блукають розгублені неофіти, марно силкуючись збагнути, який же шлях обрати для себе.

Перед самими сходами маестро Реновалес на якусь мить спинився. Не без хвилювання окинув поглядом низинку перед палацом — так після довгої відсутності людина споглядає місця, де минуло її дитинство. Доріжка, що вела до музею, була ніби в улоговині. На покритих яскраво-зеленим моріжком схилах то там, то там росли тоненькі деревця. Над цим миршавим сквериком здіймалася в синє небо старовинна церква єронімітів*. Її біле громаддя з двома однаковими вежами та напівобваленими кам’яними аркадами в готичному стилі чітко вирізнялося на тлі по-зимовому голих дерев бульвару Ретіро*. Реновалес подумав про фрески Джордано*, які прикрашали склепіння храму. Далі погляд художника затримався на червоній кам’яниці з пишним порталом, що претензійно височіла на передньому плані, затуляючи краєвид і ніби нависаючи над зеленим укосом. Пхе! Академія! І митець презирливо махнув рукою, висловлюючи свою зневагу не лише до Академії мови, а й до всіх інших академій, де живопис, література і взагалі будь-які прояви людської думки зберігаються для безсмертя у вигляді мумій, туго перебинтованих традиціями, звичаями та сліпою пошаною до минулого.

Порив крижаного вітру розметляв поли художникового пальта, його довгу, вже притрушену сивиною бороду і ледь не збив крислатого капелюха, з-під якого виглядали пасма чуприни, яка в юності була скандально буйною, але що вище з роками піднімався художник до слави й багатства, то коротше її підстригав.

Реновалесові стало холодно у вологому видолинку. День був ясний і морозяний — звичайний зимовий день. У синьому небі сяяло сонце, але з покритих снігом гір налітав крижаний вітер, від якого земля твердла і ставала крихкою, мов скло. В затінених місцях, куди не проникали сонячні промені, ще блищала вранішня паморозь, наче землю густо посипали цукром. На килимах із моху, мов пустотливі діти, вистрибували худі від зимового недоїдання горобці, мляво стріпуючи крильцями з обвислим пір’ячком.

Сходи до музею викликали у маестро спогади про молодість. Коди йому було шістнадцять років, він піднімався цими приступками безліч разів, тамуючи біль у шлунку від поганого пансіонного харчування. Скільки ранків просидів він у цьому величезному палаці, перемальовуючи картини Веласкеса!* В його пам’яті зненацька ожили спогади про втрачені надії юності, про безліч ілюзій, що тепер викликали в нього лиш посмішку. Згадалося йому, як він голодував, як принижувався, продаючи копії картин, щоб уторгувати хоч якусь копійчину. Суворе обличчя цього велетня, похмуре чоло й насуплені брови, що так лякали його учнів та шанувальників, освітилися веселою усмішкою. Згадалося, як боязко заходив він до цього музею, як остерігався відступити бодай на крок від мольберта, аби хтось, бува, не помітив, що підошви чобіт у нього повідставали і з дірок визирають пальці.

Він перейшов вестибюль і відчинив перші скляні двері. Відразу стихли всі шуми зовнішнього світу: торохкотіння екіпажів по бульвару Прадо, дзеленчання трамваїв, глухе скрипіння возів, галас дітлахів, що бігали табунцями по зелених укосах. Відчинив другі двері, і його задубіле від холоду обличчя відчуло пестливий доторк теплого повітря, наповненого химерним гудінням тиші. Кроки відвідувачів багаторазово відлунювали, як це завжди буває у великих незаселених будівлях. Двері, зачинившись за Реновалесом, гримнули, мов гарматний постріл, і той грім покотився від зали до зали, проникаючи між грубими завісами. Крізь залізні решітки центрального опалення текли невидимі гарячі струмені. Люди, що заходили до музею, підсвідомо стишували голоси, немов опинялися в храмі; на багатьох обличчях з’являвся вираз остраху, ніби відвідувачів лякали тисячі полотен, вивішених на стінах, і величезні погруддя, виставлені в круглій ротонді та посеред головного салопу.

Побачивши Реновалеса, два доглядачі в довгих сюртуках схопилися на ноги. Спершу вони не впізнали, хто він такий, але відразу зрозуміли, що це не простий відвідувач. Його обличчя вони бачили безліч разів — чи то в газетах, чи то на сірникових етикетках, — і в їхній уяві воно ототожнювалось із славою й популярністю, з високими почестями, якими вшановують видатних людей. Та ось служителі музею впізнали художника. Скільки вже років минуло, відколи його востаннє тут бачили. Й обидва доглядачі, квапливо поскидавши формені кашкети з золотим галуном і запобігливо посміхаючись, кинулись назустріч великому митцеві. «Добридень, доне Маріано». Чи можуть вони якось прислужитися сеньйорові Реновалесу? Чи не бажає він, щоб вони покликали сеньйора директора? Своєю надокучливою запобігливістю служителі нагадували наполоханих придворних, котрі раптом збагнули, що гість, який зайшов інкогніто до палацу, є чужоземним монархом.

Реновалес сердито відмахнувся від них і побіжним поглядом окинув великі декоративні полотна ротонди, що зображували війни XVII сторіччя*. Генерали з хвацько закрученими вусами і в капелюхах з пишними плюмажами керували битвою за допомогою коротенької палички, ніби диригували оркестром; з гори спускалися полки мушкетерів, попереду яких майоріли прапори з червоними та синіми хрестами; з густого диму витикалися хащі списів; а вдалині простягалися безкраї зелені луки Фландрії; у тих бучних і невдалих битвах Іспанія втратила свою велич, перестала бути наймогутнішою європейською державою. Реновалес відхилив важку портьєру і зайшов до величезної головної зали. У матовому неяскравому світлі, що падало крізь слухові віконця, на задньому плані темніли крихітні фігурки людей.

Художник пішов далі, не спиняючись і не звертаючи. Лиш мигцем поглядав на картини — давніх своїх знайомих, що не могли сказати йому нічого нового. Очі його перебігали по людях і теж не помічали в них якихось істотних змін. Здавалося, вони й живуть у цьому палаці, не виходячи звідси вже багато років: добродушні батьки, як завжди, пояснювали сюжети картин дітлахам, що стояли купками біля їхніх ніг, вихователька вела групу скромних мовчазних учениць, які, скоряючись правилам доброго тону, поквапно минали святих, чиї тіла були недосить прикриті одягом; крикливо розмовляв із двома священиками поважний сеньйор, прагнучи похвалитися своїм інтелектом і показати, що він почуває себе в цьому музеї, як дома; походжало кілька чужоземок у солом’яних капелюшках з піднятими вуалями — у всіх були перекинуті через руку пальта, всі уважно вчитувались у каталог, всі здавалися тут своїми і так однаково висловлювали жестами цікавість чи захват, що Реновалес навіть засумнівався, чи це не ті самі, яких він бачив тут кілька років тому, коли був у музеї востаннє.

Проходячи, він подумки вітав великих майстрів. Он там на стіні святі Ель Греко* — оповиті зеленавим або блакитним серпанком одухотвореності, стрункі, в розмаяних шатах; далі, на картинах Рібери*, обличчя темні й зморшкуваті, жахливо перекошені від страждання й болю. Обидва художники були великими живописцями, і Реновалес глибоко їх шанував, проте ні в чому не став би наслідувати ні того, ні того. Пройшовши ще далі, він побачив між балюстрадою, що відгороджує картини, та довгим рядом вітрин, статуй і мармурових столиків, підтримуваних золотими левами, мольберти копіювальників. То були юнаки зі школи образотворчих мистецтв або бідно вбрані дівчата в черевичках на стертих підборах та в пом’ятих капелюшках — вони перемальовували картини Мурільйо*. На білих полотнах проступали сині складки мантії богородиці або рожеві лискучі тіла кучерявих діток, що граються з божим агнцем. То були замовлення благочестивих осіб; цей «товар» також охоче купували монастирі та каплиці. Закіптюжені димом свічок, покриті патиною років ці накладені яскравими фарбами постаті зрештою потьмяніють, і одного дня залиті сльозами очі молільників побачать у м’якій сутіні храму, як святі на темних образах таємниче заворушаться, оживуть, і тоді люди палко благатимуть від них чуда.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора