Євангелія від Ісуса Христа

Тема

Жозе САРАМАҐО

Роман

Присвячується Пілар

Через те, що багато хто брались складати оповість про справи, які стались між нами, як нам ті розповіли, хто спочатку були самовидцями й слугами Слова, тому й я, все від першої хвилі, докладно розвідавши, забажав описати за порядком для тебе, високодостойний Теофіле, щоб пізнав ти істоту науки, якої навчився.

Євангелія від Луки, 1, 1–4

Що я написав, то написав.

Пілат

Сонце сяє в одному з верхніх кутів прямокутника, у тому, що ліворуч від того, хто дивиться, і цей цар небесних світил має форму людської голови, з якої струменять промені яскравого світла та вихоплюються звивисті омахи полум’я, утворюючи щось подібне до рози вітрів, що вказує напрямки, в яких сонце має намір мандрувати під склепінням неба, й та голова має обличчя, залите слізьми, що скривилося у гримасі нестерпного болю, і з чийого роззявленого рота вихоплюється крик, який ми не можемо чути, бо те, що ми бачимо перед собою, не наділене справжньою реальністю — це папір і фарби, більше нічого. Унизу під сонцем ми бачимо чоловіка, що прив’язаний до стовбура дерева, він голий, і пов’язка на його стегнах затуляє лише ті частини тіла, які ми називаємо сороміцькими і маємо звичай ховати, його ноги стоять на тому, що залишилося від обрубаної збоку гілки, проте, для більшої певності, щоб вони не зісковзнули з цієї природної опори, вони ще й прибиті цвяхами, які глибоко загнані у стовбур. З виразу обличчя, позначеного виразом шляхетного страждання й піднесеного до неба, можна зробити висновок, що перед нами розбійник розважливий. Кучеряве волосся — ще один знак, який не може нас обманути, адже ми знаємо, що саме такі кучері прикрашають голови янголів та архангелів, а отже, сам вигляд цього розкаяного зловмисника свідчить про те, що він уже перебуває в дорозі до царства небесного. Неможливо визначити, чи це дерево ще справді є деревом, лише тимчасово пристосованим для страти, деревом, яке досі одержує від землі живодайні соки, усмоктуючи їх через коріння, бо весь його окоренок затуляє чоловік із довгою бородою в багатих, просторих і пишних одіннях, що задер голову, але дивиться він не в небо. Ця врочиста поза, це сумне обличчя, безперечно, належать Йосипові Ариматейському, а не Симонові Киринеянину, як можна було б припустити, адже цей останній, після тяжкої праці, до якої його приневолили, примусивши допомагати приреченому нести знаряддя своєї страти, згідно з протоколами тієї екзекуції, повернувся до свого повсякденного життя, більше стурбований наслідками свого запізнення на службу, на яку він не зміг прийти вчасно, аніж смертними муками чоловіка, приреченого на розп’яття. А щодо Йосипа Ариматейського, то це той самий добрий і заможний чоловік, який дозволив поховати тіло головного страченого у своїй власній гробниці, але його великодушна послужливість небагато йому дала, адже його так і не приєднали до святих угодників, бо ми нічого не бачимо в нього на голові, крім тюрбана, в якому він щодня виходив на вулицю, на відміну від жінки на найближчому плані, чиї розпущені коси спадають на спину, а голова охоплена німбом вічної слави, в її випадку дуже схожим на оторочений вишивкою домашній чепчик. Немає жодного сумніву, що жінку, яка стоїть навколішках, схилена у глибокому поклоні, звуть Марія, адже нам уже відомо, що всіх жінок, які туди прийшли, звали Маріями, й лише одна з них мала дещо інше ім’я, бо її називали також Магдалиною, і кожна спостережлива людина, якщо вона достатньо ознайомлена з елементарними фактами життя, з першого ж погляду зрозуміє, що саме ця жінка є тією, добре всім відомою Марією Магдалиною, бо лише така особа, якою була вона, з її розбещеним минулим, могла наважитися з’явитись на місці тієї трагічної події з великим вирізом на грудях і в ліфі, затягнутому так туго, що високо підняті й майже оголені округлості її спокусливих персів просто не могли не притягувати до себе жадібні погляди всіх чоловіків, яким довелося там бути і які в такий спосіб наражали себе на великий ризик стати жертвами ганебної плотської хоті й навіки занапастити душу. А проте вираз глибокого смутку на її обличчі й сумно нахилена постать не виражають чогось іншого, крім глибокого душевного болю, і хоч її душа й ховається під вельми спокусливим тілом, та позаяк для нас головне — душа, то навіть якби вона була перед нами цілком гола, тобто якби художник захотів зобразити її на цій картині саме так, то ми повинні були б поставитися до неї з якнайглибшою повагою. Марія Магдалина, якщо це справді вона, тримає і, схоже, хоче поцілувати з виразом глибокого співчуття, яке годі описати словами, руку іншої жінки, що лежить, простерта на землі, ніби цілком знесилена або смертельно поранена. Її також звуть Марія, вона друга за порядком своєї появи, але, безперечно, перша за своєю значущістю, адже щось та означає той факт, що її зображено на центральному місці в нижній частині композиції. Ми бачимо лише її заплакане обличчя та знеможено обвислі руки, більше нічого з її тіла не видно, бо воно цілком ховається під численними складками плаща й туніки, підперезаних мотузкою, грубість якої легко вгадується. Вона значно старша за іншу Марію, й це, мабуть, істотна, хоч і не єдина причина того, що навкруг її голови сяє німб набагато складнішої й вигадливішої форми, так принаймні подумав би і сказав кожен, хто, не наділений жодними точними знаннями про титули, ранги та ієрархії, що діють і визнаються в нашому світі, проте, наважився б висловити власну думку. А крім того, якщо ми візьмемо до уваги, якого поширення через найрозмаїтіші засоби великого та малого мистецтва набули картини, схожі на ту, про яку я вам розповідаю, то хіба що прибулець з іншої планети за умови, що на ній не відбувалося десь колись або не відбувається тепер щось подібне до цієї драми, хіба що таке створіння, яке навіть годі собі уявити, не зрозуміє відразу, що зламана тяжким горем жінка — це вдова теслі на ім’я Йосип і мати багатьох синів і дочок, хоч лише один із її синів, за велінням долі або того, хто нею керує, здобув славу, досить скромну в цьому житті, але грандіозну після своєї смерті. Похилившись на лівий бік, Марія, мати Ісуса, саме того зі своїх синів, про якого ми щойно згадали, спирається ліктем на стегно ще однієї жінки, яка теж стоїть навколішках і яку також звати Марією, й саме вона, хоч ми навіть у своїх фантазіях не змогли б побачити виріз на її сукні, і є найімовірніше справжньою Магдалиною. Так само, як і перша з цієї трійці жінок, вона має довгі розпущені коси, які спадають по спині та боках, але вони в неї здаються світлими та русявими, якщо тільки в цьому випадку гравер не внаслідок чистої випадковості, а умисне послабив натиск свого різця з метою позначити світліший колір волосся. Висловлюючи ці міркування, ми аж ніяк не намагаємося стверджувати, що Марія Магдалина й справді була русявою, хоч і висловлюємо свою згоду з досить-таки поширеною думкою, яка вважає, що жінки з волоссям золотавого відтінку, незалежно від того, чи вони наділені ним від природи, чи самі фарбують його в такий колір, є найдосконалішими знаряддями гріха та погибелі. А позаяк усім відомо, що Марія Магдалина була велика грішниця і, поза всяким сумнівом, жінка пропаща, то нам належить вважати її білявою, щоб не спростовувати переконаності, до якої самохіть чи несамохіть схиляється не менш як половина роду людського. Проте ми так наполегливо стверджуємо, що саме ця третя жінка і є справжньою Марією Магдалиною, зовсім не тому, що світліший колір її обличчя та волосся слід вважати переконливішими аргументами, аніж глибокий виріз на сукні та відкриті груди першої з Марій. Існує набагато сильніший доказ, який підтверджує її особу, а саме той, що ця жінка, досить неуважно підтримуючи однією рукою розпростерту на землі матір Ісуса, дивиться на її розп’ятого сина, й у цьому погляді можна прочитати таку справжню, таку палку любов, що, здається, з нею лине до нього все її тіло, все її плотське єство, осяяне таким сліпучим світлом, яке затьмарює навіть той німб, що світиться навколо її голови, утворюючи замкнене коло, що не пропускає в неї зайві думки та емоції. Лише жінка, котра любила Ісуса тією любов’ю, яку ми приписуємо Марії Магдалині, могла так на нього дивитися, й ми вважаємо це остаточним і вирішальним доказом, що то вона і є, а тому можемо не звертати особливої уваги на четверту з Марій, яка стоїть із нею поруч, піднявши руки й усім своїм виглядом демонструючи скорботу, але дивлячись відсутнім поглядом невідомо куди. Їй товаришить у цій частині гравюри юнак, не набагато старший за підлітка, який, манірно зігнувши ліву ногу в коліні, жестом, у якому можна помітити щось неприродне й штучне, показує випрямленою правою рукою на гурт із чотирьох жінок, що розігрують унизу на землі драматичну сцену. Юний персонаж із кучерявим волоссям і тремтячими губами — то Іоанн. Як і Йосип з Ариматеї, він затуляє своїм тілом окоренок другого дерева, на якому вгорі, там, де мають бути пташині гнізда, висить іще один голий чоловік, теж прив’язаний і прицвяхований до стовбура, як і перший, але в цього чоловіка волосся пряме й гладеньке, а голову він опустив і дивиться в землю, якщо досі спроможний дивитися, а його обличчя, худе та змучене, зовсім не схоже на обличчя розбійника, що висить із протилежного боку й навіть у передсмертному заціпенінні, в муках агонії, досі зберіг мужність тримати голову прямо, він дивиться на нас і показує нам обличчя, яке ми легко можемо уявити собі рум’яним, таким, яким воно було, коли він крав і грабував, попри відсутність будь-яких кольорів на ньому тепер. Що ж до цього другого розп’ятого, то його висмоктане обличчя з проваленими щоками, звішена вниз голова з прямим волоссям, яка дивиться в землю, що незабаром прийме в себе його висхле тіло, свідчать про те, що цей жалюгідний напівтруп може бути тільки Злим розбійником, але слід віддати йому належне, він знайшов у собі мужність не вдавати й не вірити в те, що закони людські або Божі дозволять, щоб хвилина каяття спокутувала ціле життя злочинів чи бодай одну годину слабкості. Над його головою, як і сонце, що висить у небі на передньому плані, ми бачимо місяць, зображений у формі жіночого обличчя з недоречною сережкою у вусі, такої вольності не дозволяв собі ані жоден художник, ані жоден поет раніше, й вельми сумнівно, щоб хтось дозволив собі це згодом, попри цей поганий приклад. Сонце й місяць освітлюють землю з обох сторін рівномірним круговим світлом без жодної тіні, й тому так чітко й добре видно все на обрії у глибині, — башти й мури, перекидний міст над ровом, у якому блищить вода, гостроверхі готичні дахи, а далеко позаду, на вершині останнього пагорба — вітряк із нерухомими крилами. Трохи ближче, завдяки ілюзії перспективи, елегантно гарцюють на конях четверо вершників зі списами в руках, у шоломах та обладунках, але з їхніх жестів видно, що вони прибули перед самим кінцем вистави й, так би мовити, вітають невидиму публіку. Те саме враження вистави, яка щойно завершилася, створює постать пішого воїна, який ступив перший крок, щоб відійти від місця подій, несучи у витягнутій руці якусь річ, схожу здалеку на обвислу ганчірку, що може виявитися також плащем або тунікою, тоді як двоє інших воїнів подають ознаки роздратування й досади, якщо можливо на такій великій відстані прочитати на їхніх крихітних обличчях почуття, схожі на почуття людини, яка щойно програла в карти велику суму грошей. Угорі над цією банальною повсякденністю озброєних людей та оточеного мурами міста ширяють чотири янголи, тіла двох вималювані з усіма подробицями, й вони гірко ридають, плачуть і стогнуть, тоді як третій із дуже серйозним обличчям виконує надзвичайно важливу роботу — він збирає в чашу всю до останньої краплі кров, яка струменить із правої частини грудей Розп’ятого. На тому пагорбі, що називається Голгофою, багато людей померли й ще помруть такою самою фатальною смертю, але цей голий чоловік із прицвяхованими до хреста руками й ногами, син Йосипа та Марії, Ісус на ім’я, стане єдиним, кого майбутнє вшанує великою літерою на початку, а всім іншим навіки судилося залишитися просто розп’ятими. Саме на нього спрямовані тепер погляди Йосипа Ариматейського та Марії Магдалини, саме його оплакують сонце й місяць, саме він нещодавно похвалив Розбійника Доброго й обминув своєю увагою Розбійника Поганого, але ми повинні розуміти, що немає між ними ніякої різниці, а якщо вона навіть є, то полягає зовсім не в тому, що один із них добрий, а другий — поганий, адже ані Добро, ані Зло не існують самі по собі, кожне є лише доповненням другого. Над головою Розп’ятого яскравіше від спільного світла місяця й сонця тисячами променів сяє напис латинськими літерами, що проголошує його Царем Юдейським, і її боляче стягує колючий вінець із терня, такий, який завжди носять, іноді самі про те не здогадуючись, навіть у тих випадках, коли плоть під ним не кровоточить, ті, кому не дозволено бути й називати себе царями. На відміну від двох розбійників, Ісусові немає у що впертися ногами, уся вага його тіла обвисла б на прибитих цвяхами до хреста руках, якби в ньому ще не зберігалися рештки життя, достатні для того, щоб не згинати ноги в колінах, але чи надовго йому вистачить цієї сили, адже кров і далі цебенить із правої частини його грудей, як я вже сказав. Між двома укосинами, що утримують хрест у вертикальному положенні й разом із ним занурені в темну глибінь землі, втім, завдаючи їй не більших ран, аніж будь-яке поховання людини, лежить людський череп, а також лопатка й гомілкова кістка, але для нас важливий саме череп, бо саме «череп» означає «Голгофа» в перекладі, хоч деяка різниця між ними й існує, і ми її помітили б, якби замість череп і Голгофа писали голгофа й Череп. Нікому не відомо, хто поклав тут ці людські останки і з якою метою, можливо, це було зроблено тільки для того, щоб із моторошною іронією нагадати нещасливим страчуваним, до якого стану вони перейдуть, перш ніж перетворяться на землю, порох та ніщо. Але є також люди, які стверджують, що це череп самого Адама, який вийшов на поверхню з чорної глибини стародавніх геологічних шарів і вже не може туди повернутися, приречений вічно бачити перед собою землю, свій єдиний можливий і навіки втрачений рай. Далі, на тому самому полі, по якому ідуть вершники, басуючи на своїх конях, іде геть якийсь чоловік, востаннє обернувши до нас голову. У лівій руці він тримає відро, а в правій — довгу жердину. На кінці тієї жердини має бути губка, яку дуже важко розгледіти з такої відстані, й ми не маємо жодних підстав сумніватися, що в тому відрі вода з оцтом. Одного дня, а потім і назавжди, цей чоловік стане жертвою обмови, про нього стануть розповідати, що коли Ісус попросив пити, він умисне познущався з нього, напоївши його оцтом. Насправді ж він змочив йому губи водою, в якій було розбавлено трохи оцту, бо саме таку суміш у ті часи вважали найкращим засобом погамувати спрагу, бо вона освіжає спраглого, як ніщо на світі. Він іде геть, не бажаючи залишатися на місці страти до кінця, бо зробив усе, що міг, аби полегшити смертні муки трьох приречених, не зробивши ніякої різниці між Ісусом і двома розбійниками з тієї простої причини, що всі вони із землі вийшли й у землю підуть, і то все, що можна буде потім про них розповісти.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Похожие книги

Голос
5.9К 25