Операція-відповідь (3 стр.)

Тема

Ричагов плюнув і рушив далі. І знову почав думати про Хауссона: Адже майор зараз десь зовсім недалеко. Може, в цю мить він пильно вдивляється в лукаві очі лейтенанта Кованькова і чекає його відповіді на поставлене питання.

Ричагов мимоволі пішов швидше.

4

Лейтенант Кованьков у цей час спав. Так, він спав і навіть бачив якийсь приємний сон. На його устах, немов тривожна блискавиця, тремтіла посмішка. Але от посмішка згасла, густі брови насупилися, і па обличчі застиг вираз невдоволення. Повіки здригнулись і розплющилися, спочатку ледве-ледве, потім широко. Кованьков підвів голову, подивився навколо і повільно ліг на подушку… Головне, нічого не забути з того, що сталося за цей час, жодної дрібниці.

Отже, о дев’ятій годині вечора він збирався віднести прачці білизну. В останню мить, коли він уже надів шинелю, подзвонила Рената і запропонувала поблукати з годинку по місту. Сказала, що дуже хороший вечір… А втім, вечір був не таким уже й хорошим. Вулицями міста гуляв пронизливий, холодний вітер, шмагав у лице, лопотів зірваними афішами…

Кованьков одніс чемодан з білизною прачці і зустрівся з Ренатою. Вони бродили безлюдними вулицями. В їхній розмові не було нічого такого, ще варто було згадати в зв’язку з дальшими подіями цього вечора. Розмовляли про книги, про зорі, про спорт, про кінофільми. Не говорили про те, що змушувало їх удвох блукати по місту в цю пізню вечірню пору.

Вони перетнули Шлюспарк, а потім вулицями Шарлоттен і Массовер вийшли до станції метро. В них не було домовленості йти саме сюди, а вийшло так, ніби вони обов’язково мали їхати кудись підземкою. Рената вказала очима на синю неонову букву «М», що палала над входом у метро. За хвилину вони вже стояли на лункій платформі підземної станції. Підійшов поїзд. Вони сіли в зовсім порожній вагон і помчали під Берліном. На станції Александерплац вийшли і піднялися на поверхню. Площа була залита світлом. Тут пізній час не відчувався. Вони постояли, спостерігаючи метушливе життя площі.

— Ходімо до річки, — запропонувала Рената.

— Як до річки то й до річки, — засміявся Кованьков.

І знову вони говорили про книжки, зорі і багато про що інше. Всього, про що вони говорили, і не згадаєш. Біля повороту на Варшавський міст Рената зупинилася.

— От куди я вас завела!

— Це ж не край світу.

— Може, край, — раптом серйозно сказала Рената і почала дивитися на той бік річки. — Там уже американський сектор. — Вона труснула головою і спитала: — Знаєте, чому я люблю це місце?

Кованьков озирнувся — навколо не було нічого особливого.

— Тут наприкінці квітня сорок п’ятого року я побачила перший радянський танк і перших радянських солдатів…

У Кованькова защеміло серце. Не побувавши на війні, він часто з заздрістю думав про своїх товаришів по армії, яким випало щастя прийти сюди з перемогою і волею.

— На жаль, мене в тому танку не було, — сумно промовив він.

Рената глянула на годинника. Кованьков помітив, що вона дуже схвильована. Він знав: під руїнами будинку, в який влучила американська фугаска, загинули мати й брат Ренати, і подумав, що дівчину розтривожили спогади… Лейтенант навіть і не підозрював, що Рената схвильована зовсім з іншої причини.

От що сталося далі. Біля них зупинилось таксі.

— Рената, здрастуй! — вигукнув чоловік, який сидів поруч шофера.

— Алло! — Рената помахала йому рукою.

З машини вилізли два чоловіки. Високі на зріст, добре одягнені. Вони привіталися з Ренатою і трохи здивовано глянули на Кованькова. Рената сказала:

— Знайомтеся, це мій радянський друг. А це — друзі по спорту.

Чоловіки потиснули руку Кованькову і назвали свої імена. Він тоді навіть не намагався їх запам’ятати. А втім, тепер зрозуміло, що імена, звичайно, були несправжні.

— Довго ще збираєтесь стерегти міст? — посміхаючись, опитав у Ренати один з чоловіків.

— Мабуть, уже час додому, — відповіла Рената.

— Сідайте підвеземо. Ми після тренування вирішили покататися по місту.

— Поїдемо? — звернулася Рената до Кованькова.

— Можна… — невпевнено відповів він, розуміючи, що поводиться необережно.

Кованьков і обидва спортсмени сіли на заднє сидіння, Рената — біля шофера. Машина рушила. Всі мовчали. Раптом спортсмен, який сидів зліва від Кованькова, спитав:

— Ви звертали коли-небудь увагу на цю церкву?

Кованьков пригнувся, щоб побачити церкву, і в цю мить на голову йому накинули щось вологе, з гострим запахом…

Більше він нічого не пам’ятав, поки не опритомнів у цій кімнаті. Скільки часу минуло відтоді, лейтенант не знав — хтось зняв годинника з його руки. Кімната була без вікон. На столі стояв кухоль з чорним кофе, на тарілці лежав шматок м’яса, на дерев’яному підносі біліла розрізана на тоненькі скибочки булка. Все це дві години тому вніс і поставив на стіл високий кістлявий солдат в американській формі.

— Покличте сюди ваше начальство, — крикнув йому по-німецьки Кованьков.

Солдат навіть не оглянувся і вийшов з кімнати. Клацнув замок. Настала глуха, непроникна тиша. Кованьков підбіг до дверей і почав гатити по них кулаками й ногами. Двері були масивні, ніби одлиті з чавуну. Удари віддавалися жалюгідним, тихим звуком. Кованьков знову ліг і непомітно для себе задрімав. Мабуть, ще діяло снотворне. Боліла голова. До горла підступала нудота.

Тепер, прокинувшись, Кованьков відчув себе краще.

— Бандити, — сказав він уголос. — Хочете, щоб я став зрадником? Не вийде! Сволота!

Коли солдат приніс їжу, Кованьков спочатку мав намір оголосити голодовку, але потім передумав. Навпаки, треба бути в повній формі. Він встав, сів до столу, з’їв трохи м’яса, випив кофе, потім зробив зарядку і почав ходити по кімнаті. Ходив і думав, думав, думав… Невже Рената брала участь у його викраденні? Знову й знову згадував він подробиці їх останньої зустрічі. Справді, підозрілого було немало. І все ж Кованькову не хотілося в це вірити…

5

Розроблений Ричаговим план дій обговорювали вже третю годину. В синьому від тютюнового диму кабінеті полковника Сьоміна за довгим, столом сиділо чоловік десять… А втім, те, що відбувалося тут, найменше було схоже на обговорення. Це скоріше був колективний екзамен Ричагову. Він виклав свій план, і тепер з усіх боків сипалися запитання. На одні питання Ричагов відповідав миттю, впевнено. На інші — трохи подумавши. Всі терпляче чекали. Були й такі питання, на які Ричагов відповісти не міг. Тоді він, сердито дивлячись у свої папери, говорив:

— Про це я не подумав…

Закінчуючи обговорення, полковник Сьомін сказав:

— План хороший, сміливий і розумний. Те, що а ньому неясно, треба допрацювати. Кого ви, товаришу Ричагов, просите в свою оперативну групу?

— Суботіна і Посельську, — не задумуючись, відповів Ричагов.

— Ну що ж… Затвердимо, товариші, такий склад?

Хтось зауважив:

— Не забувай, Ричагов, що Посельську треба стримувати.

— Добре. — Ричагов посміхнувся. Він чудово розумів, чим викликано таке застереження.

— Мене дуже непокоїть, — сказав Сьомін, — останнє повідомлення західного радіо, нібито Кованьков, боячись розправи над ним з нашого боку, просить не влаштовувати прес-конференції і не допускати до нього журналістів. Чи не вивезли вони його з Німеччини? А може, в цьому криється навіть щось гірше…

— Від них усього можна чекати, — згодився Ричагов, — але так чи інакше ми повинні знайти Кованькова…

Через годину оперативна група вже приступила до роботи.

6

Відразу ж після цієї наради в кабінет полковника Сьоміна прийшли чотири німці. Всі вони були вже в літах і дивовижно скидалися один на одного — високі на зріст, неквапливі, з суворими, різко вирізьбленими рисами обличчя, з вузлуватими, натрудженими руками.

Полковник привітався з кожним за руку і запросив сісти до столу. Потім глянув на похмурі обличчя німців і розсміявся.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке