Останній шаман

Тема

Annotation

Молодий журналіст Юрась Булочка давно мріяв про справжнє відповідальне завдання. Але подорож у районне містечко Рябокінь стала для нього випробовуванням і в прямому, і в переносному значенні слова, адже розплутати загадкове подвійне вбивство — це вам не кіт начхав! Та хіба упорався б Юрасик, якби у розслідуванні йому не допомогли химерні істоти, які буцімто живуть тільки у казках?.. Овва! Ви не вірите ні в лісових духів, ні в домовиків? А може, вам просто боязко зазирнути у незнане? Бо насправді воно зовсім поряд — варто тільки прокласти місточок між світом реальним і світом химерним, варто тільки захотіти побачити невидиме…

Наталя Тисовська

УВЕРТЮРА

Частина перша

Розділ І

Розділ II

Розділ III

Розділ IV

Розділ V

Розділ VI

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ IX

Розділ X

Розділ XI

Розділ XII

Розділ XIV

Розділ XV

Розділ XVI

Розділ XVII

Розділ XVIII

Частина друга

Розділ І

Розділ II

Розділ III

Розділ IV

Розділ V

Розділ VI

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ X

Розділ XI

Розділ XII

Розділ XIII

Розділ XIV

Розділ XV

Розділ XVI

Розділ XVII

Розділ XVIII

Частина третя

Розділ І

Розділ II

Розділ III

Розділ IV

Розділ V

Розділ VI

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ IX

Розділ X

Розділ XI

Розділ XII

Розділ XIII

Розділ XIV

Розділ XV

Розділ XVI

Розділ XVII

Розділ XVIII

notes

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

Наталя Тисовська

Они же все боги прозваша, слънце

и месяц, земли и воду, звери и гады. «Ходіння Богородиці по муках»

Не ходила ли еси к Мокуше? «Номоканон»

УВЕРТЮРА

Юрась Булочка сумно глядів у стелю. В редакції столичної газети «Речовий доказ» було напрочуд тихо: сьогодні Юрасик примудрився припхатися на роботу несосвітенно рано — о пів на десяту і, звісна річ, виявився єдиним сумлінним працівником.

Самотність наштовхнула Юрася на невеселі роздуми. Новий рік минув, минуло й чарівне Різдво, на які романтичний двадцятидвохрічний журналіст покладав неабиякі надії, — а дива не сталося. Юрась так чекав на нього, так плекав у серці віру в неймовірне щастя, яке обов’язково прийде саме цього року, але минало свято за святом, вже й Водохреще позаду — і примарне сподівання тануло.

Юрасик шумно зітхнув і заплющив очі.

Позаду вчулося шарудіння, тоді хрипкий чоловічий голос тихо і застережливо прогуркотів:

«Ти що робиш?»

«Тс-с-с!» — відгукнувся інший голос.

Юрась Булочка озирнувся — позаду нікого не було. Він протер очі — певно, заспав у кріслі, заколисаний смутними думками. Він іще раз зітхнув і клацнув двічі комп’ютерною мишкою. На екран вискочило вікно інтернет-провідника. Журналіст заглибився в читання.

«Уперше в житті встряваю в таку авантюру!» — зізнався перший голос за спиною в Юрасика.

«Усе колись буває вперше», — по-філософському відізвався другий — як виявилося, жіночий і зовсім юний.

Юрась іще раз квапливо озирнувся. Робочі столи колег, завалені паперами, словниками, примірниками газети «Речовий доказ», нечітко вимальовувались у півсутіні сіренького січневого ранку. Дев’ята година добігала кінця — скоро на роботу прийде головний бухгалтер, за нею потягнуться інші працівники, й на одинадцяту кімнати редакції заповняться гамором.

Юрась Булочка потрусив головою й повернувся до екрану.

«А-а-апчхи!» — гримнуло в нього над вухом.

«На здоров’я», — миттю відгукнувся чоловічий хрипкий голос.

Юрасик здригнувся й зазирнув під стіл. Крім учорашньої обгортки від шоколадки та чиєїсь сріблястої ручки, нічого цікавого під столом не було. Юрась нахилився, підняв ручку й завбачливо сховав її собі до кишені.

«Ти не смій мені тільки чаклувати!» — вигукнув раптом чоловічий голос.

«Чаклунки чаклують! — пхикнуло у відповідь. — Ми живемо у вік комп’ютерних технологій, і я, так би мовити, за науковий підхід до справи…»

«Ага, особливо замовляння твої звучать по-науковому…»

«З іншого боку, — напутливо відгукнувся голос жіночий, — не можна відмовлятися від старовинних традицій… кхе-кхе, від здобутків, напрацьованих поколіннями…»

Юрасик утупився в екран, але не бачив жодного рядка, які чорніли перед очима. Якщо він збожеволів і почав у голові чути голоси, як Жанна д’Арк, то ще півбіди. Зрештою, Орлеанська Діва, хоч і закінчила трагічно, прославилася на весь світ, а хіба ж не слави так прагнеться юному Юрасикові? Набагато гірше, якщо голоси ці реальні, а не плід його хворого мозку — Юрась не дуже вірив у всілякі потойбічні штуки, словом, не любив він такого… незрозумілого.

«Що скажеш стосовно київської журналістки? — тим часом поцікавився жіночий голос. — Достойний вибір?»

«Ну… не знаю…»

«Ох, що за кара небесна! Все самій доводиться вирішувати!»

Юрась Булочка міцно стулив повіки, тоді повільно-повільно обернувся всім тілом — і різко розплющив очі.

У сіренькій мряці мигнула світла сорочка якоїсь дивовижної зеленокосої істоти, а поруч із нею з тіні виступило чорне кудлате чудовисько.

— Ой! — не стримався Юрасик.

«Нас засікли, — муркнув жіночий голос. — Пора вшиватися».

Напівпритомний Юрась сидів у порожній редакції і механічно жував бутерброд, який призначався йому на обід. Обіду чекати він не мав сили — Юрасеві нагально треба було підкріпитися. Упорядкувати думки. Відігнати нав’язливе видіння.

Годинник над столом редактора відділу новин, безпосереднього Юрасикового начальника, показував рівно десяту. Журналіст зробив кілька дихальних вправ, порухав руками, підвівся з-за столу, щоб ще й поприсідати…

Погляд його ковзнув по стільниці.

На краєчку столу лежала свіжа соснова гілочка. Юрась Булочка приречено зітхнув і змирився з долею.

А ви ще й досі не вірите у дива? Тоді ми йдемо до вас!

Частина перша

ПІД ЗНАКОМ ШАМАНСЬКОГО БУБНА

Розділ І

ХОВАНЕЦЬ

Сидячи на сухій гілляці, чугайстер вигравав на сопілці.

Гребінь зимового лісу, притрушеного снігом, стояв тихий-тихий, і голос сопілки линув над сонним берегом. Перебравшись на подобу польовика: хвостатий, окатий, зубатий, ще й маленькі ріжки собі на лобі відростив, чугайстер виводив таку сумну пісню — аж у грудях пекло.

Цікаві нявки визирали з-за дерев, спершу не наважуючись вийти, але ось одна сміливиця в білій довгій сорочці, ніби теж снігом припорошеній, вискочила на крутий берег і почала дріботіти босими ніжками в розхристаному якомусь танку. Чугайстер, опустивши очі, в яких зблискували пажерні іскорки, награвав на сопілці, мов і не помічав нявку.

— Зима, гляди, зима, — шепотіли нявки одна до одної, — а польовик виліз із барлогу! Польовик, польовик грає!

І вони, не в силі опиратися спокусі, ставали в коло й починали замріяно колихатись, і якби подорожній глянув на їхній танок, він подумав би, що то колихається очерет, виспівуючи зимову півсонну мелодію. Нявки кружляли по колу; вони наближалися до чугайстра, ось одна, саме та сміливиця, зареготала дзвінко, розсипавши намистини сміху, мов порвався разок, підскочила до чугайстра, лоскочучи його прозорими пальцями.

— Польовик, польовик, у тебе сопілка чарівна, сама грає, ходім із нами танцювати!

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке