Габрієла

Тема

Жоржі Амаду. Габрієла

...В пахощах гвоздики

Розквіта весна.

Габрієла в світі

Є лише одна!..[1]

Ця історія кохання «за досить дивовижних обставин», як любила казати дона Армінда, розпочалася саме того сонячного весняного дня, коли землевласник Жезуїньйо Мендонса застрелив із пістолета дону Сіньязінью Гуедес Мендонсу, свою дружину, впливову представницю місцевого товариства, досить огрядну шатенку, шанувальницю всіх престольних свят, а також лікаря Осмундо Піментела, хірурга-дантиста, схильного до поезії молодика, що прибув у Ільєус кілька місяців тому.

Саме того ранку, перш ніж трагедія схвилювала все місто, стара Філомена спромоглась, нарешті, виконати свою давню погрозу: покинула кухню араба Насіба і рушила ранковим поїздом у напрямку Агуа-Прети, де непогано влаштувався її син.

Як згодом твердив Жоан Фулженсіо, досить ерудований громадянин і власник паперової крамниці «Модело» — центру інтелектуального життя Ільєуса,— день для вбивства було обрано невдало, бо перше лагідне сонце після довгої пори дощів аж ніяк не породжувало в серцях жорстокості. Але оскільки землевласник Жезуїньйо Мендонса був людиною честі і досить рішучим у своїх діях, а також не виявляв жодної схильності до книг чи естетичних міркувань, такі думки навіть не промайнули в його заклопотаній голові. Щойно годинник відлічив другу годину дня, він, з'явившись раптово в садибі дантиста, кількома пострілами убив красуню Сіньязінью і спокусника Осмундо.

Цим самим він рішуче змусив місто забути про інші визначні події дня, серед яких не останнє місце належало інформації про відкриття першого автобусного маршруту, що зв'язав Ільєус із сусідньою Ітабуною, про каботажний пароплав «Костейра», що сів на мілину, заходячи вранці в порт, про грандіозний бал у клубі «Прогрес» і навіть про важливу пропозицію Мундіньйо Фалкана стосовно драг для розчистки гавані. Де вже тут було до дрібної особистої драми Насіба, що раптово залишився без куховарки; про це знали лише його найближчі друзі, та й то не надавали цьому ніякого значення. Увага всіх була прикута до хвилюючої трагедії. Очевидно, це пояснювалося тим, що плантатор, його дружина і дантист були представниками панівного класу, а також пояснювалось низкою досить цікавих пікантних подробиць у згаданій історії. Адже це не секрет, що, незважаючи на хвалькуваті заяви стосовно прогресу міста («Ільєус цивілізується блискавично»,— писав доктор Езекієл Прадо, відомий адвокат, в газеті «Діаріо де Ільєус»), надмірну цікавість викликають завжди історії, подібні до нашої, історії, сповнені пристрасті, кохання, ревнощів, крові. Час приглушив відлуння останніх пострілів у боротьбі за землю; проте від тих героїчних часів залишилась у душах жителів Ільєуса жадоба до кровопролиття. Вони люблять похизуватися хоробрістю, носять заряджену зброю вдень і вночі, п'ють, грають у карти. Усталилися також деякі закони, які й досі характерні для їхнього життя. Один з них, найголовніший, взяв гору саме в цей день: честь ошуканого чоловіка могла бути «очищена» лише смертю винуватців ганьби. Цей закон, не зафіксований жодними кодексами, але твердо закарбований у свідомості людей, прийшов із сивої давнини, як спадщина сеньйорів минулого, тих піонерів, що корчували ліси й вирощували какао.

Такі ось події відбувалися в Ільєусі того 1925 року, коли земля, удобрена жертвами й кров'ю, зеленіла посівами, коли зростали достатки, коли у всьому відчувався прогрес і місто змінювало свій вигляд.

Прагнення до кровопролиття було такою невід'ємною рисою в характерах ільєусців, що навіть араб Насіб, забувши про власні прикрощі, заподіяні йому раптовим від'їздом Філомени, гаряче взявся коментувати це вбивство.

Змінювалося обличчя міста, прокладалися нові вулиці, імпортувалися автомобілі, будувалися хмарочоси, ставали до ладу автомагістралі, створювалися клуби, розросталися редакції газет — Ільєус ставав невпізнанним. Але набагато повільніше змінювалися звички і звичаї людей. Так буває, очевидно, у будь-якому суспільстві. 

ЧАСТИНА ПЕРША. Пригоді і знегоди добропорядного бразильця (сірійського походження) в місті Ільєусі у 1925 році (в часи, коли цвіло какао і розквітав прогрес), з любов'ю, вбивствами, бенкетами, багатоплановою панорамою народження Христа, різними історіями на будь-який смак — з далекого минулого чванливих дворян і простого люду, а також з недавнього минулого заможних плантаторів і славнозвісних бандитів, із самотністю і зітханнями, бажаннями і помстою, з ненавистю і прагненнями, дощами, сонцем і місячним світлом, залізними законами, політичними маневрами, хвилюючими проблемами гавані, з фокусником, балериною, чудом та іншим чародійством,

АБО

БРАЗІЛЕЦЬ ІЗ АРАВІЇ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Томління Офензії (яка з'являється досить рідко, але роль її від цього не применшується)

«В цей рік прогресу стрімколетного...»

Рондо Офензії 

 — Брате, ти мене послухай,

Дон Антоньйо, брате мій...

Офенізія нудьгує

На веранді в гамаці,

Чорна служка упадає

Біля неї цілий день,

Хоче віялом наблизить

Живодайний бриз морський.

Офенізії наснився

З бородою, наче ніч,

Імператор-повелитель.

— Хай мене не величає

Теодоро, наш поет!

І не хочу я дарунків,

Брате мій, від тебе взять:

Сукні, купленої в Ріо,

Шовку чорного мантильї,

Ні корсету, ні намиста,

Навіть мавпи сагуї —

Я не хочу, брате милий,

Дон Антоньйо, брате мій!

Чорне око, блиск чарівний...

(Імператор подививсь!)

Борода, темніша ночі

(То монарха борода!).

— Імператора люблю я,

За дружину хочу стать!

— Сестро мила, ти ж не можеш

За дружину буть йому!

— Хай наложницею стану,

Раз мені судилось так.

— Сестро, сестро!

Рід безчестиш!

Наш порядний, давній рід!

— Так чого ж стоїш ти, брате,

То убий сестру свою!

Буть барону за дружину

А чи графу — ні і ні!

І поміщика не хочу,

І не хочу Теодоро —

Віршів слухать сил нема,—

Став давно уже немилий

Діамантів блиск холодний

Для сумних очей моїх!

Лиш один мене він тішить,

Імператор з бородою!

Ти мене послухай, брате,

Дон Антоньйо, брате мій,

Коли раптом він не схоче

Подивитися на мене,

Імператор, мій сеньйор,

Від кохання пломінкого

Тут помру я в гамаці...

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке