Заручені

Тема

АЛЕССАНДРО МАНДЗОНІ. Заручені

Передмова

 ЕПОХА РІСОРДЖІМЕНТО І ТВОРЧІСТЬ АЛЕССАНДРО МАНДЗОНІ

Протягом віків Італія пережила дві грандіозні епохи, і обидві вони називалися Відродженням: Ренесанс (XIV—XVI ст.) та Рісорджіменто (XIX ст.). Це були епохи драматичних соціальних зрушень і потрясінь, етапи духовного розвитку італійського народу та формування його національної самосвідомості. Слово «рісорджіменто» по-італійськи означає — оновлення, відродження, воскресіння. Але якщо перше італійське Відродження — Ренесанс, згідно з концепцією італійських гуманістів, мало бути відродженням античності, то Рісорджіменто — епоха героїчної боротьби за об'єднання і свободу країни — було відродженням, воскресінням, а великою мірою і створенням самої Італії. Біля джерел італійського Ренесансу стояв великий флорентієць Данте. А вершинним явищем культури Рісорджіменто стала творчість міланського романтика Алессандро Мандзоні.

А. Мандзоні народився 7 березня 1785 р. в Мілані, столиці Ломбардії, в старовинній дворянській родині. Його дідом був видатний юрист XVIII ст. Чезаре Беккаріа (1738—1794). Поборник громадянських свобод, вихований на ідеях французьких енциклопедистів, Чезаре Беккаріа відомий як автор славнозвісного твору, забороненого папською цензурою,— «Про злочини та покарання» (1764), в якому вчений різко засуджував смертну кару й тортури. В 1791 р. маленького Ліссандріно віддали вчитися в аристократичний релігійний коледж Мерате. Проведені в Мілані дитинство та юність майбутнього письменника припали на період тяжких для Італії випробувань, на роки великих надій і так само великих втрат.

Що являла собою Італія наприкінці XVIII ст.? Італії не було, а був, за словами поета Дж. Джусті, стоптаний апеннінський чобіт, пошитий з різнокольорових клаптів. І який тільки злодій не взувався в той чобіт!.. На території Італії існувало кілька невеликих держав, різних за своїм устроєм, політичними орієнтаціями, а також рівнем економічного й культурного розвитку: Міланське герцогство і П'ємонт (згодом — центр Рісорджіменто), Венеціанська і Генуезька олігархічні республіки, герцогства Модена і Парма, Велике князівство Тосканське і Папська область, Королівство Обох Сіцілій (туди входили Сіцілія й Неаполь) та ін. Північні області Італії з більш розвинутою економікою окупувала Австрія. Іспанська віть Бурбонів порядкувала у відсталих південних областях. У Римі світська влада належала папі. Роздробленість загарбаних та пограбованих італійських королівств і герцогств, абсолютистські форми правління, відсутність єдиного ринку, неможливість проведення буржуазних реформ в Італії — напівфеодальній країні, що опинилася в оточенні набагато сильніших від неї держав Західної Європи,— з часом ставали дедалі більшим анахронізмом. Тому рух Рісорджіменто був не лише суб'єктивною потребою країни, а й об'єктивною історичною необхідністю.

14 липня 1789 р. штурм Бастілії став грізною увертюрою до подій Великої французької революції. А 15 травня 1796 р. солдати республіканської армії на чолі з генералом Бонапартом тріумфально увійшли в Мілан. Так почався знаменитий Італійський похід Наполеона, який приніс молодому революційному генералові всеєвропейську славу, а італійцям — тимчасову свободу від австрійських узурпаторів. Та звільнення від австрійського ярма невдовзі обернулося для італійців новим ярмом у вигляді французької корони. Поки італійські патріоти чекали від Наполеона підтримки у своїй національній боротьбі, хижий корсіканський стратег поповнював свої війська італійськими рекрутами, необхідними йому для подальших завойовницьких походів. А французькі комісари тим часом конфісковували в італійських селян зерно і коней, привласнювали шедеври італійського мистецтва: так опинилися у Франції картини Рафаеля й рукописи Леонардо да Вінчі, так були вивезені з Венеції навіть бронзові коні святого Марка. Що ж до самого Мілана, то Бонапарт, який уже мріяв про золоту корону візантійських базилевсів, не відмовився все ж і від залізної корони ломбардських королів: ставши 1804 р. імператором, він призначив свого пасинка, принца Євгенія Богарне, у Мілан як намісника з титулом віце-короля.

Однак перетворення революційного генерала на імператора, який з новопроголошених італійських республік зробить залежні від Франції королівства і поділить розшматовану Італію між членами своєї сім'ї, відбулося не зразу. Наполеонівське панування в Італії спершу було і справді фактором позитивним: стабілізувалася розхитана фінансова система, були поновлені дороги, проведені деякі реформи в галузі освіти. В червні 1797 р. в Мілані було проголошено Цизальпінську республіку, що 1802 р. дістала назву Італійської республіки: в ній Наполеон вбачав основу майбутньої єдиної Італії. Свобода, рівність, справедливість — величні слова, що мали такий глибокий і разом з тим невизначений зміст у філософії минулих століть, тепер для італійців конкретизувалися в образі Італії — демократичної, вільної, незалежної держави. Італійці усвідомили необхідність боротьби за свою свободу: формувалася демократична опозиція, гуртувалися суспільні сили, готові до антифеодальних реформ і перетворень, осмислювалися шляхи об'єднання Італії. Нарешті італійці відчули важкий і нерівний, але живий пульс історичного часу.

Цей суперечливий період італійської історії дуже позначився на творчості Мандзоні. Перший твір молодого письменника — поема «Тріумф Свободи» — був написаний 1801 p., але побачив світ лише в рік смерті автора; доти юнацька поема Мандзоні поширювалася тільки в списках серед патріотичних кіл Італії. Раніше поема не могла бути надрукована: її не пропустила б ані надто неповоротка й підозрілива австрійська цензура, що в пошуках крамоли перевіряла навіть нотні знаки, ані надміру прониклива цензура наполеонівська.

Незважаючи на неминучий класицистичний декор юнацького твору Мандзоні, в ньому вже відчутний подих нових ідей. Маючи суворий і непідкупний погляд на історію, Мандзоні дуже рано збагнув, що проголошена Наполеоном свобода є насправді новим рабством: в останній пісні поеми з'являється геній Інсубрії,— так по-латині називалась Ломбардія,— розгніваний дух народу проклинає німецьких, іспанських та австрійських деспотів, а разом з ними й Тиранію, яка присвоїла собі ім'я Свободи. Мандзоні одним з перших зрозумів, що наполеонівське панування неодмінно позбавить італійців останньої ілюзії — віри в те, що свободу їм може принести іноземний визволитель. Італія сама здобуде свою свободу — таким було непохитне внутрішнє переконання молодого поета ще задовго до того, як ці горді слова стануть гаслом Рісорджіменто.

Настав 1805 рік. Мандзоні вирішив їхати в Париж до своєї матері — маркізи Джулії Беккарія, що жила у французькій столиці після свого офіційного розлучення з чоловіком.

В Парижі Мандзоні потрапив у бурхливий вир політичного й культурного життя пореволюційної Франції. Він відвідує знаменитий салон Софії де Кондорсе, вдови великого вченого[1], з якою приятелювала Джулія; заявляються в нього нові друзі — філософ і лікар ГІ'єр Кабаніс, філософ Антуан Дестют де Трасі та ін. Там Мандзоні познайомився і з Клодом Фор'єлем. Один з найвідоміших республіканців 1793—1794 pp., письменник та історик літератури К. Фор'єль дуже любив Італію. З Мандзоні його пов'язала дружба на все життя — невдовзі К. Фор'єль став його першим французьким перекладачем.

Перебування в Парижі було для Мандзоні своєрідною школою, яка виховала в ньому не лише літературну майстерність, а й зміцнила його громадянську позицію. Важлива подія сталася і в його особистому житті: взимку 1808 р. він одружився з Енрікеттою Блондель, швейцаркою за походженням. Однак паризький період не був позбавлений для Мандзоні складних психологічних колізій. А 1810 р. став для письменника роком важкої духовної кризи. Спричинилися до неї і драматична родинна ситуація (випадково мало не загинула дружина Мандзоні), і той гнітючий стан розчарування наслідками революції, який панував тоді серед французьких республіканців. Ця криза суперечливо відбилася на подальшій творчості письменника. Саме тому Мандзоні, який доти мав славу якобінця, став глибоко релігійною людиною, однак з цілком самостійною концепцією буття (така еволюція — взагалі характерне явище для італійських письменників). Зрозуміло, що концепція, в якій Мандзоні намагався примирити просвітницькі ідеї з християнством, нерідко розходилася з офіційним віровченням і не раз накликала на письменника гнів з боку ортодоксальних представників римської курії.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора