Паризьке кохання

Тема

Лариса ЧАГРОВСЬКА

Наталя ШЕВЧЕНКО

Телефон продзвонив тричі, перш ніж увімкнувся автовідповідач. Дарина з головою пірнула під ковдру, але це не допомогло — розриваючи рештки чарівного сну, в кімнаті задзвенів її власний голосок, сповіщаючи, що «мене наразі немає вдома… говоріть після сигналу». Сигнал пролунав, а за ним почулося ділове:

— Пані Коваль, це вас турбують із «Хельга-груп». Щиро дякуємо за те, що ви обрали наш банк у якості фінансового партнера і нагадуємо, що черговий внесок за кредит, отриманий вами в рамках кредитного пакету «Чарівна подорож», необхідно сплатити до шістнадцятого числа поточного місяця. Сума мінімального внеску становить…

Подумки чортихнувшись, дівчина зіскочила з ліжка і метнулася до ванни, по дорозі глянувши на себе у велике настінне дзеркало. Так і є, неслухняні руді кучері звично утворили на голові вороняче гніздо, а заспані зелені очі стали круглими від переляку — адже сьогодні

* * *

Більше про цю авантюру не знав ніхто. Навіть подрузі Дарина довірилась мимоволі — просто в банку попросили дані людини, яка може підтвердити особу позичальника. І ось тобі й маєш — Дарина ледь не втрапила у халепу, зовсім забувши про термін сплати позики. Закрутилась на роботі. Як сніг на голову, впала передчасна епідемія грипу, яка не обійшла і її роботи. З одного боку це добавило роботи медперсоналові клініки, де працювали дівчата. А з іншого — санітарки та медсестри так само хворіли одна за одною і підміняти їх доводилось тим, хто ще тримався на ногах, деколи по три зміни підряд. Було важко, однак це виснажливе чергування давало Дарині надію на відгул у потрібний їй час, вона навіть насмілилась поговорити про потрібні їй відгули із завідувачкою клініки. Завідувач Пані Валентина Горбань, шатенка середніх літ з поставою гренадера і замашками боцмана, на прізвисько Фельдфебель, вислухала її, і дуже приязно, а як на неї, то просто на диво приязно, себто без єдиного матюка, відповіла:

— Не бачу жодних проблем. Ти — одна з найкращих наших працівниць, Дарусю, якщо взагалі не найкраща. Вже одну п’ятницю якось без тебе перемучимось. За всі роки, що ти працюєш тут, ти жодного разу нікого не підвела, — тут пані Горбань зітхнула. — Жаль мені, що ти — не лікар.

— А я — ні, — усміхнулася Дарина.

І вона не лукавила. Ні за що у світі, ні за які його скарби вона не захотіла б відповідати за чуже життя. Ставити діагноз, боячись помилитися, каратися, якщо помилка вже сталася, а ще й, Боже борони, фатальна, незворотна — таке не для неї. А дівчині подобалося допомагати людям, і скромна посада санітарки надавалася для цього якнайкраще. Принести свіжі айстри в палату бабусі, що видужувала після тяжкої операції, також спадало на думку тільки їй. Щось було у ній, ніжне, зворушливе, щире, щось, що у купі з лукавими бісиками смарагдових очей і чарівною посмішкою навіть затятих скептиків змушувало вірити — ця панна справді дбає про їхнє добро.

У клініці Дарину любили всі — кожен по-своєму і за своє. Лікарі — за сумлінність та старанність, медсестри — за безвідмовність, а пацієнти — за доброту. Всі сестрички знали, що на Дарусю можна спокійно залишити тяжкого хворого, і, будьте певні, вона не забуде вчасно витягнути з його руки голку крапельниці, простежить за тиском, піднесе води і зміряє температуру без жодних нагадувань. А в разі погіршення його стану покличе саме того, кого треба — не суху, як тараня, пані Маріану, яку тримали в клініці за шлюб із її власником і яка тямила в медицині ще менше, аніж у співчутті, а, приміром, пані Інну — кругленьку, як колобок, жіночку, зі схожими на товсті сардельки, пальцями — геніального хірурга і дуже чуйну людину. Пацієнти-мужчини буквально засипали Дарину різними пропозиціями — від вкрай непристойних до урочистих візій про вінчання у церкві та квіти флердоранжу в зачісці нареченої. Дарка рішуче відмовляла усім. Не одна пара чоловічих очей спалахувала пожадливим вогником, коли струнка, як берізка, дівчина у бездоганно білому халаті бігла лікарняним коридором зі стосом білизни в руках і усміхалася. Дарина завжди усміхалася. Покійна мама казала, що донька навіть народилась з посмішкою, а замість звичного плачу немовлят, що прочищає їм легені, тихенько і делікатно прокашлялася.

— Що мені зробити, аби цей живий вогонь палав на подушці мого ліжка? — спитав якось один пацієнт, бізнесмен років сорока, що відлежувався у клініці після гострого алкогольного отруєння, тицьнувши на волосся Дарини. Вона не втрималася, бо цей пан дістав до самісіньких печінок своїми капризами не лише її, а й увесь персонал клініки, і досить різко відповіла:

— Купіть собі руду перуку.

Чолов’яга пообіцяв, що неодмінно поскаржиться на неї за хамство, і дотримав свого слова, але йому не пощастило. Він поскаржився Ігореві.

— Так дивно було чути нарікання на тебе, — сказав коханий згодом, коли вони гуляли осіннім містом. — Зазвичай тебе усі хвалять. Я аж ревную. Я роблю їм операції, рятую їхні життя, а вони, невдячні, захоплені тільки твоїми прекрасними очима.

Дарина промовчала.

* * *

Ігор Павлович Люсик, що вважався в їхній клініці провідним хірургом, мав повні тридцять два роки, дуже соромився свого «дівчачого» прізвища, не любив звертання «пане», надаючи перевагу стандартному «ім’я та по батькові», і спеціалізувався у галузі пластичної хірургії, що, як не крути, було вкрай далеко від порятунку життів. У своїх мріях Ігор бачив себе чимось середнім між митцем, благородним лицарем та ченцем-цілителем. Більшість колег тихо підсміювалися над його фантазіями, звісно, поза очі, проте Дарина категорично не поділяла загальних веселощів, і взагалі не бачила у цьому приводу для сміху. Що такого, коли лікар ставиться з душею до своєї роботи?.. Адже не тільки зарозумілі багатії потребують таких послуг! Трапляється, що хтось після аварії чи там якоїсь пожежі й жити не хоче, дивлячись на себе у дзеркало! А повертати людям втрачену красу — що може бути романтичнішим!

Дарина з Ігорем зустрічалися вже три роки. Майже три роки, як часто уточнював Ігор. Дарині здавалося, що вона з першого погляду закохалася у цього високого красеня-блондина із теплими жовто-карими очима, хвилястим волоссям та глибоким, ледь хрипкуватим голосом. Закохалась, та довший час тримала ці почуття при собі, і лише серце солодко завмирало, щойно вона помічала його постать десь у палаті. Дарина задивлялася на нього півроку, маючи ледь не за напівбога. Це все, що вона могла собі дозволити. Думала, що тільки це й дозволятиме собі надалі. Але одного прекрасного травневого вечора, під кінець виснажливого чергування, коли Даруся від утоми аж хиталася, Ігор запросив її на каву.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Похожие книги

Нахалка
15.9К 209