Чорні дияволи

Тема

Михайло Пархомов

«1. З 19.00 8 серпня ц. р. в м. Одесі оголошується стан облоги.

2. В'їзд громадянам у місто без спеціальних перепусток, які видають голови райвиконкомів, — забороняється.

3. На зміну наказу по гарнізону № 21 від 4. 8. 41 р. рух громадян і всіх видів цивільного транспорту з 20.00 і до 6.00 — забороняється»

(З наказу начальника гарнізону м. Одеса)

Розділ перший

КОМЕНДАНТСЬКА ГОДИНА

Стялося так, що сигнал великого збору він почув не на кораблі, а на березі.

Того дня Нечая відпустили в місто. Була субота. Усі щасливці, яких також відпускали в місто, довго драїли черевики, прасували чорні кльоші. На палубі було гамірно й весело. Тільки вахтові матроси, приховуючи заздрість, відводили очі. А Кость Арабаджі, якому цього разу не повезло, підійшов до Нечая і, нечутно зітхнувши, попросив:

— Ти Клаві скажи, що я… Одним словом, побачимося завтра. Не забудеш?

У Костя на березі теж була дівчина,

Нечай кивнув: неодмінно передасть. І привіт теж. Потім, поправивши на голові білу безкозирку, яка крохмально хруснула під пальцями, він закинув стрічечки за спину і пішов до трапа. На плоскій лінивій хвилі вже погойдувався баркас.

До берега було не далеко й не близько — крейсер стояв на рейді. З трьох боків, скільки сягає око, прослалося розімліле літнє море, а попереду, прямо по носу, як кажуть сигнальники, звабливо і святково білів Севастополь. Місто збігало уступами до води. Будинки стояли в синювато-темній зелені: острівцями купчились акації, а над ними, немовби вишикувавшись за матроським ранжиром, застигли кипариси. Небо було білясто-синє, без хмаринки.

Баркас підійшов до пристані. Здалеку, з моря, долинув тихий передзвін: було рівно шість годин, і на кораблях били склянки. Збігши широкими сходами, Нечай одразу потрапив у строкате велелюддя Приморського бульвару.

Під електричним годинником вій зупинився. Ганнусі ще не було.

Цього круглого годинника з двома циферблатами було видно здалеку. Звичайний собі годинник. Та Нечаю він здавався особливим. Адже під ним він зустрів Ганнусю.

Нечай служив уже другий рік. Його товариші, в усякому разі, він так думав, мали в Севастополі подружок, і тільки він один, одержуючи непотрібні, безглузді звільнення на берег, вештався безлюдними, випаленими, аж білими вуличками, на яких лежали волохаті тіні, сновигав по суворих дзеркально-паркетних залах морського музею, заставлених моделями фрегатів і бригантин, або, робити ж нічого, по два сеанси висиджував у тісній задусі якого-небудь кінотеатру на Корабельній стороні, щоб згаяти час. Один, завжди один.

Од природи Нечай був несміливий, навіть сором'язливий. Саме тому старанно приховував від друзів свою гірку самотність. Коли вони питали, де він пропадав на березі, Нечай напускав на себе, як казав Кость Арабаджі, східну загадковість. І всі думали, що в нього завелася на Корабельній стороні любка, яку він старанно приховує від усіх, щоб, бува, Кость Арабаджі чи який-небудь інший бравий морячок не відбив її. Кость просторікував, прискіпливо допитувався, а Нечай удавав, що так воно і є, хоча, відверто кажучи, прикидатися зовсім не вмів.

Так було доти, поки одного разу, йдучи з Графської пристані, він випадково не зустрів Ганнусю.

Якби це була незнайома дівчина, він би не наважився до неї підійти. Та Ганнусю він знав давно. Власне, знав він не її, а цибате, незграбне дівча з двома кісками, дочку агронома, яка у вицвілому ситцевому платтячку з'являлася щоранку в саду і збирала в пелену абрикоси. Було це дуже давно, коли Нечай ще вчився у школі. Одесит, городянин, він на літні канікули завжди їхав до діда. А той був пасічником і жив під Чабанкою. Степ. Жнива. Білі мазанки, білі гуси, що купалися в гарячій пилюці, біла футболка з закачаними рукавами… Гай-гай, як давно це було!.. Нечай любив спати в саду, під зорями. Там солодко пахло абрикосами і медом, так солодко й густо, що навіть сонячне проміння здавалося липким, медовим І в цей сад унадилася Ганнуся. Бистроока, моторна. І вреднюча. Ображатися на неї не мало рації Незграбний підліток. Що з нього візьмеш?

А зараз перед ним стояла зовсім інша Ганнуся — струнка, вузькоока, у синій гофрованій спідничці і білій батистовій блузці, перехопленій широким лакованим поясом. Куди поділася її полохливість? Вона перша гукнула Нечая, а коли він обернувся, подала йому руку і просто, не кокетуючи, спитала: «Не впізнаєш?»

За цей час вона встигла закінчити школу і поступити в технікум. Так, вона вже на другому курсі. Вчиться тут же, в Севастополі, а живе у тітки. Батько? Він помер позаминулого року. Мати? Залишилася там — Ганнуся махнула рукою на захід, у них як не є — будинок, город, господарство…

— А тобі личить морська форма, — сказала вона і, помітивши його збентеженість, додала: — Я знала, що зустріну тебе. У мене було передчуття. Але ти, будь ласка, не задавайся.

Вони пішли поруч. Було хмарно. Він слухав її щебетання недбало, одним вухом. Для нього вона ще й досі була цибатим дівчиськом з ріденькими кісками.

Почав накрапати дощик, і він зрадів йому. Не хотілося, щоб хтось із хлопців побачив його з Ганнусею. Засміють!.. Скажуть: «І де ти викопав таку?..» Він ще й досі дивився на неї колишніми очима. І тільки помітивши, що на них оглядаються, що зустрічні моряки дивляться їй услід, Нечай споважнів, розправив плечі. А коли через півтора тижня він зустрів Ганнусю з бравим мічманом, у якого були випещені вусики, його взяло зло — нестерпно захотілося підійти і стати між ними. І дався їй цей мічман!..

З того все й почалося. Він знав, де вона живе, і наступної суботи прийшов до неї. Дівчина не здивувалася.

Тепер він ждав суботи, як ждуть чуда. І чудо з'являлося йому в білій блузочці і прюнелевих туфельках з перетинками. Чудо було непостійне, зрадливе. Він ніколи не знав, якого коника воно викине наступної хвилини. На те воно й було чудом.

Їм було хороше удвох. Часто згадували Чабанку, і кучеряві вишневі сади, і пасіку, і студену воду, що хлюпала з відра, коли Нечай крутив корбу, на яку намотувався товстий ланцюг — колодязь був темний, як Ганнусині очі. Їм було що згадати. Та минуле проступало наче крізь туман. Тільки жаль, що з ним покінчено раз і назавжди. У цього минулого був сумовитий запах осінніх яблук…

— Я, здається, спізнилася…

Озирнувшись, Нечай побачив Ганнусю. Знову прийшла несподівано. Вона любила з'являтися неждано, зовсім не з того боку, з якого він чекав на неї.

— Дарма, — сказав він.

— Куди ми підемо? — спитала вона і взяла його під руку.

Вітру не було. Вдалині смарагдово сяяло море. Дівчата цокали по асфальту каблучками. Десь далеко, в парку, грав оркестр.

Вони сіли за столик, і дівчина в мереживному фартушку принесла їм морозиво. Потім вони стріляли в тирі по зайцях і совах. Потім Ганнусі забаглося танцювати, і вони подалися в парк. Там уже світилися ліхтарі. «Танцюємо вальс! — оголосив вузькоплечий молодик з чорними бачками на пташиному обличчі. — Кавалери запрошують дам». І Нечай, як справжній кавалер, клацнув підборами.

На танцювальній площадці було душно. Ганнуся обмахувалася батистовою хустинкою, яку потім засовувала під ремінець годинника. В темних алеях тріщали цикади. «Мені до лиця?» — спитала Ганнуся, надівши його безкозирку. «Дуже». — «Справді?..» — «Звичайно». Він простягнув руку, але вона вивернулася. Знала, що без безкозирки він не може повернутися на корабель.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке