Цього ви не знайдете в Яндексі

Тема

<?xml version=“1.0” encoding=“utf-8”?> <FictionBook xmlns=“ xmlns:l=“; <description>

<title-info>

<genre>prose_contemporary</genre>

<author>

<first-name>Артем</first-name>

<last-name>Чех</last-name>

</author>

<book-title>Цього ви не знайдете в Яндексі</book-title>

<annotation>

<p>Ця книжка молодого талановитого автора здобула перемогу в конкурсі «Міський молодіжний роман 2007». Сподіваємося, що вона приверне увагу читача не тільки безумовною відвертістю (в сучасній літературі це не диво!), але й неприхованим інтересом і неочікуваним, принаймі в такі молоді літа, співчуттям до людини. І саме цього, погодьтесь, ви не знайдете в Яндексі.</p>

</annotation>

<date></date>

<coverpage>

<image l:href=”#cover.jpg”

<lang>uk</lang>

</title-info>

<document-info>

<author>

<first-name></first-name>

<last-name></last-name>

</author>

<program-used>FictionBook Editor Release 2.6</program-used>

<date value=“2013-01-02”>02 January 2013</date>

<src-url>store.obreey.com</src-url>

<src-ocr>Текст предоставлен правообладателем.</src-ocr>

<id>2ED2C28C-DD26-4F6A-9416-48E723E5C301</id>

<version>1.0</version>

</document-info>

<publish-info>

<book-name>Цього ви не знайдете в Яндексі</book-name>

<publisher>Фоліо</publisher>

<city>Харків</city>

<year>2007</year>

<isbn>978-966-03-3898-2</isbn>

</publish-info> </description> <body>

<title>

<p>Артем Чех</p>

</title>

<section>

<title>

<p>Передмова</p>

</title>

<epigraph>

<p>Нікому не присвячую…</p>

</epigraph>

<empty-line/>

<p>Марк Шагал написав свою автобіографічну книжку «Моє життя», коли йому було тридцять п’ять років. Після того він прожив ще шістдесят три роки. Я вирішив обійти його у цій справі й написати свою біографію у двадцять. А хулі того життя? Хто знає, можливо, мені не доведеться, як Шагалу, жити майже століття, і я помру набагато раніше, і ніхто не додумається написати мою біографію, і нікого не буде цікавити, можливо, і нецікаве, але все ж таки моє життя, всі зануряться у побутові проблеми, пов’язані з моїм похороном, потім поминками, потім продажем моєї розбитої «копійки». І взагалі, чого це хтось має описувати моє життя, коли це МОЄ життя, я знаю його краще за всіх, тому мені його й описувати. Цього ви не знайдете в жодному пошуковому порталі: як би ви не клацали мишкою і не тарабанили по клавіатурі, які б маніпуляції не проводили, до якого б сисадміна не звертались, — вас все одно очікуватиме невдача…</p>

<p>Цього ви не знайдете навіть у Яндексі…</p>

<p>Почну з того, що це не роман.</p>

<p>Та навіть і не збірка новел. Це не оповідання і не поезія. Це — текст. У «Процесі» Славоміра Мрожека був такий собі письменник-дивак, який писав прозу, однак його твори були закороткі для роману й задовгі для оповідання. Проза поетична, із сатиричною жилкою. Воно?</p>

<p>Я не знаю. У будь-якому випадку, я назвав цей текст «Цього ви не знайдете в Яндексі». Перед тим, як писати передмову, я дав ще глевку текстову масу своєму колєзі, щоб той прочитав і висловив свою думку. «Він незавершений, він нагадує кілька початків декількох романів, у яких немає розв’язки, а є лише зачин. Це текст суто для своїх», — сказав мій колєга…</p>

<p>Я над цим не замислювався, але, можливо, це якраз те, що мені потрібно?</p>

<p>Спочатку в мене з’явився задум зробити цей текст як збірку новелок про людей, які, в принципі, не мали війти в історію, про долі цих людей, сплетіння доль. Ці новелки мали переплітатися, а остання мала бути підсумком усього тексту. Але, тільки-но я розпочав роботу, у мене виникло інше бажання — зробити брудний текст, такий собі напівлітературний вінегрет, варіаційний текст, експромт. Такий би я написав у метро або на парах. Він примітивний, він нерозумний, у ньому я щиро не побоявся здатися смішним. Це мій текст, текст мого життя. Це спроба літературного опису моєї сім’ї, моїх колєг, друзів, знайомих, історій із дитинства, це власні роздуми, погляди, висновки, які, в принципі, кожен може зробити для себе сам. Усі персонажі невигадані (вигадані лише імена), вони дійсно живуть і жили, усі події справді відбувалися. Не обійшлось, звичайно, без художніх прикрас, але ж без них цей текст був би лише стенографічним відтворенням подій.</p>

<p>Так, дійсно, він виглядає досить незавершеним. Можна продовжити, можна цілеспрямовано писати все своє життя, намагаючись завершити, але життя все одно не вистачить. Рано чи пізно воно обірветься, і текст залишиться незавершеним, бо ж то є текст мого життя, яке поки що триває…</p>

<p>Нехай і текст триватиме у просторі часу, що сміливо тягне гуму трьох, ба навіть більше крапок……………</p>

<empty-line/>

<p>Прошу.</p>

<empty-line/>

</section>

<section>

<title>

<p>Розділ перший. Історія діда Фєді, або розстріляне відродження</p>

</title>

<empty-line/>

<subtitle>1</subtitle>

<empty-line/>

<p>Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол. Усі на долівці сиділи і думали всі неоднаке…</p>

<p>А можливо, все було зовсім не так…</p>

<p>Діда мого батька, тобто батька мого діда звали Фєдьою…</p>

<p>Народився він у серпні 1914 року. Саме у той час, коли в українського народу почались справжні проблеми… Відробляти панщину шість днів на тиждень — то сміх, а не проблема. Шкода, звичайно, що Столипіна позбавили елементарного дихання, можливо, він би все і змінив на краще, довів до ладу земельну реформу, розпочав би масштабну індустріалізацію на колективних началах, на заохоченні, меценатстві, але… гірше не те, що вбили Столипіна, а те, що вбили якогось-там ерцгерцога Фердинанда десь там у Сараєві чи Белграді, чи ще в якійсь Забалканії… Та це не досить і важливо… Просто тоді мій прадід, тобто Фєдя, із сім’єю (ну тато там, мама) мешкав у Молдавії… Прапрадід, будучи повним ідіотом, потрапив до загону чи то «Січ», чи то «Сокіл»… Коротше, стріляв він когось за щось… Тоді, на тій безжалісній війні, взагалі важко зрозуміти, хто за що стріляв, а найголовніше — у кого…</p>

<p>Батько татового діда, себто мій прапрадід стріляв за священну Молдавію, тихцем мріючи про її республіканське майбутнє… І йому було байдуже, чи він на березі Дністра, чи Пруту… він воював. І війна докотилася й до Фєді, мого прадіда, якому було вже два роки. Про нього тоді ніхто не думав, навіть найдорожча людина у світі. Цією людиною, здається, була його мати, моя прапрабаба, яка, чесно кажучи, була дещо негативним персонажем у генеалогічній історії нашої родини. Вона була чи то шльондрою, чи то просто якоюсь там пройдою… Чесно кажучи, я не впевнений, тому що моя прабабця у спалахах злості розповідала про шляхетне минуле моїх родичів по чоловічій лінії… я вже не пам’ятаю, я просто пам’ятаю моє відношення до них, до цих жінок поважного фаху. Я пам’ятаю, як стояв я біля Володимирського собору, і до мене підійшла вона, Таня, і сказала, що п’ятдесят баксів — це зовсім недорого. І я побачив, блядь, яка вона, ця блядь, красива, а у мене навіть на таксі немає, тому я стою й чекаю одну з останніх маршруток… І я пам’ятаю, як Таня вже хотіла повірити мені на слово, що я обов’язково за тиждень назбираю потрібну їй суму і принесу сюди, будь, Таню, певна. Але я нічого такого не обіцяв, хоча бачив із виразу її обличчя, як вона вичікувала цього… Сподобався я їй…</p>

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора

Doc 1
0 43