Повстанці (3 стр.)

Тема

* * *

У старому, прогнилому вагоні сиділи, лежали і стояли козаки Дніпрової сотні.

— Як я хотів пити! — казав один. — Я ладен був кинутись на землю і стиснути її, щоб видушити з неї краплину води. Велика пожежа була в моїх грудях, і я мусив її залити.

Ніч кидала на постать повстанця нерухому пляму через вхідні двері.

— Я біг, я забув, що назустріч кулями летить смерть. Я не чув гуркоту гармат. Спрага несамовито штовхала мене вперед. Так я хотів пити!

Хтось виходив з вагона і затулив постаттю двері. На хвилинку зробилося темно й тоскно, як у обіймах набридлої жінки. Потім іще світліша прилинула ніч, ніби сказала: «Не жахайтесь! Усі думки й сподівання, які віддали мені ви, виснажені працею і знеможені глумом сонця і дня, я схоронила, як сни. Вони ось...

Ніч тихо показувала кожному все, що мала: мрії про волю, жадобу влади, тишу забуття — як безкрайні барвисті килими розгортала вона перед тими, що сиділи в прогнилому вагоні.

— Хлопці! — сказав він. — Час рушати. Ходім! І враз ніби став день.

* * *

У штабному вагоні будили сотника Книша. Полковник Бігун із рушницею за плечима схилився над ним і смикав за руку. Молоде обличчя сотникове кривилось і щільніше притискалося до дерев'яної лапи. — Вставай, хлопче, вставай! — гукав йому на вухо полковник.

— Іти треба.

Книш раптом схопився і сказав:

— Навіщо ви будите мене й рушаєте омани, що навіяв мені сон? Я бачу, як цвітуть запашні сади... Я чую, як луною гуляв пісня по степах, і мила горнеться до мене своїм м'яким тілом... Я щасливий... я спати хочу... Я хочу спати...

Сотник струснув головою й захоплено казав далі, як дитина, що наважилась викрити свої дитячі таємниці:

— Сон купає мене у прозорих хвилях журливої річки, й тіло моє, пружне і бадьоре, лине над водою, як промінь... Сон закосичив мені чоло вінком із розпушених квітів... Куди я іти маю? Я спати хочу, я хочу спати... Сотника Книша зволокли з лави й силоміць виштовхнули з вагона на повітря.

Поволі проповз бронепотяг, засапуючись від диму. Він кидав іскринки до неба, а ті безсило падали на землю чорною сажею. Дрібненькою ходою проїхав сотник Книш із півсотнею кінноти кудись до Калюжного Яру.

4. ПОЖЕЖА

Повстанці зайняли місто тільки три дні тому, але порядок налагоджувався. Комендант міста вважав, що честь за цей порядок належить йому.

— Жадного грабунку! — хвалився він, сидівши одного вечора з начальником штабу та редактором повстанського часопису.

— Сам собі віри не йму! Вчора приходить один, — п'ятсот карбованців, каже, украдено... Дав йому п'ятсот карбованців і з Богом! І він, недавно відірваний од рала, шкодував того часу, що віддав був йому, не гадавши навіть, який з його досконалий адміністратор.

— А праці! Все лізе до коменданта зі своїми заявами! Ні, неминуче треба призначити ще й цивільного комісара. Я не можу! Бачите — хитаюся.

Він підвівся, поправив за поясом пістоля й пішов геть перевіряти варту. Начальник штабу позіхнув.

— Дивна річ, — сказав він, — я так одвик спати, що мені вже чудно лягати, дарма що роботи немає. Коли маєте час, то погуляємо в дурника.

Він видобув з кишені засмальцьовану колоду карт і з ляском кинув її на стіл. Але редактор хитнув головою.

— Не маю часу, — відмовив він, — треба написати статтю до завтрашнього числа. Ви не знаєте, яку статтю я пишу? Хе! Я готую її вже два тижні! Я... готував її ввесь час свого свідомого життя! А ось спромігся висловити це й одповісти на безліч питань, що повстали переді мною і всіма нами... Ця стаття — наслідок усього мого думання, підсумок усього мого існування... А ви кажете — гуляти в дурника!

Редактор ображено застукотів пучками ію столу. Потім підвівся, пройшов двічі по кімнаті начальника штабу й вийшов геть.

— Скажіть Грицькові, щоб прийшов сюди, — гукнув йому наздогін начальник штабу.

За хвилину в кімнату постукало. Ввійшов Грицько, дванадцятилітній хлопчисько, що був ординарцем у начальника штабу. Той сказав йому сідати і здав карти. Редактор увійшов до редакційної кімнати і сів біля столу, переступивши через секретаря редакції, що спав долі, простнгшись навскіс кімнати. Каганець, що блимав на столі, заворушився й захитав на столі сіру редакторську тінь. Добувши папір і олівець, редактор взявся до праці. Він писав хапаючись, лишав слова напівпедописані, і рядки на папері то падали з-під його руки вниз, то нестримано дерлися вгору. Він мало мислив про то, що писав, бо все вже було обмислене до подробиць; тільки непокоїла його полохлива думка, що раптом щось пошкодить йому докінчити цю статтю — підсумок усього його існування. Він жахався наглої смерті в цю мить, смерті, що припинить його рядки, й ніхто тоді не дізнається, що вони, повстанці, єдині мали рацію; смерті, що підотне йому думку, і всі ті останні партії, що він їх мав донищити, лишаться цвісти, як і досі. Часом йому здавалося, що життя вже покидає його й тіло його клякне. Тоді піт холодив йому чоло й падав масними краплями на папір. Так він писав, хилитаючись між смертю й життям. Поставивши останню крапку, він непевно підвівся й зітхнув — так, він був живий, а докінчена стаття, теж жива, купою лежала на столі. Редактор знову сів.

— Тепер можна й померти, — безсило прошепотів він, і млосні хвилі покотилися йому в голові.

Та за мить він стріпнувся.

— Ну, ні, мені ще треба її переписати!

Він добув новий жмут паперу й загострив олівця.

* * *

Начальник штабу раз у рая лишався дурником. Грицько раював, хоч йому й ніяково було перед начальником.

— Бачиш, — промовив він урешті, — на картах виходить, що я дурник, дарма що в житті я вдесятеро від тебе розумніший. Хіба можна після цього ворожити на картах!

— Бачиш, — промовив він урешті, — на картах виходить, що я дурник, дарма що в житті я вдесятеро від тебе розумніший. Хіба можна після цього ворожити на картах!

Грицько постановив цим разом піддатися начальникові штабу.

— Ходіть, — сказав він.

Але начальник штабу нічого не відповів. Коли Грицько підвів до його очі, то побачив, що він спить, схилившись на кулак із зібганими картами. Тоді Грицько тихенько пригасив світло, просунувся навшпиньках у куток і там ліг. Але йому не спалось. Він гадав про те, який гарний та спокійний начальник штабу, який розумний він, і як би йому, Грицькові, таким зробитись. Часом йому здавалось, що це можливо, й тоді тіло Його мліло від тепла; проте він лякався, що не виросте такий великий і кремезний, як начальник штабу. Тоді йому ставало тоскно й холодно. Удар на дзвіниці трохи втишив його міркування. Він став лічити години.

— Чотири... сім... одинадцять...

Після дванадцяти він хотів був знову взятися до думок, але вдарило тринадцять і чотирнадцять. Бігло й далі безнастанно, і кожен удар заливав Грицькові душу новим жахом. Він прожогом кинувся до начальника штабу й зашарпав його руку:

— На дзвіниці б'є, на дзвіниці б'є! — гукав він, захлинаючись.

Начальник штабу прокинувся і прислухався.

— Таки б'є, — промовив він. — Біжи на кухню та принеси мені хліба.

Грицько миттю повернувся з шматком; начальник штабу почав жувати.

— Б'є, — несміливо завважив Грицько.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора