Леся Українка

Тема

Давня казка

I

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тільки вибачте ласкаво,

Що не все в ній буде нове.

Та чого там, люди добрі,

За новинками впадати?

Може, часом не завадить

І давніше пригадати.

Хто нам може розповісти

Щось таке цілком новеє,

Щоб ніхто з нас не відмовив:

«Ет, вже ми чували сеє!»

Тож, коли хто з вас цікавий,

Сядь і слухай давню казку,

А мені коли не лаврів,

То хоч бубликів дай в'язку.

Десь, колись, в якійсь країні,

Де захочете, там буде,

Бо у казці, та ще в віршах,

Все можливо, добрі люде.

Десь, колись, в якійсь країні

Проживав поет нещасний,

Тільки мав талан до віршів,

Не позичений, а власний.

На обличчі у поета

Не цвіла урода гожа,

Хоч не був він теж поганий, —

От собі — людина божа!

Той співець — та що робити!

Видно, правди не сховати,

Що не був співцем поет наш,

Бо зовсім не вмів співати.

Та була у нього пісня

І дзвінкою, і гучною,

Бо розходилась по світу

Стоголосою луною.

І не був поет самотнім:

До його малої хати

Раз у раз ходила молодь

Пісні-слова вислухати.

Теє слово всім давало

То розвагу, то пораду;

Слухачі співцю за теє

Ділом скрізь давали раду.

Що могли, то те й давали,

Він зо всього був догодний.

Досить з нього, що не був він

Ні голодний, ні холодний.

Як навесні шум зелений

Оживляв сумну діброву,

То щодня поет приходив

До діброви на розмову.

Так одного разу ранком

Наш поет лежав у гаю,

Чи він слухав шум діброви,

Чи пісні складав,не знаю!

Тільки чує — гомін, гуки,

Десь мисливські сурми грають,

Чутно разом, як собачі

Й людські крики десь лунають.

Тупотять прудкії коні,

Гомін ближче все лунає,

З-за кущів юрба мисливська

На долинку вибігає.

Як на те ж, лежав поет наш

На самісінькій стежині.

«Гей! — кричить він, — обережно!

Віку збавите людині!»

Ще, на щастя, не за звіром

Гналася юрба, — спинилась,

А то б, може, на поета

Не конечне подивилась.

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий боже!

«Бачте, — крикнув, — що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?»

«Не біда, — поет відмовив, —

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають,

Ти мені їх не завернеш!»

«Се ще также полювання! —

Мовить лицар з гучним сміхом. —

Слухай, ти, втікай лиш краще.

Бо пізнаєшся ти з лихом!»

«Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним і днюю;

Ти втікай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

В мене рими — соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба!»

«Та який ти з біса мудрий! —

Мовить лицар. — Ще ні разу

Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорій вполює.

Хлопці! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!»

«От спасибі за послугу! —

Мовить наш поет. — Несіте.

Та візьміть листки з піснями,

Он в траві лежать, візьміте».

«Він, напевне, божевільний! —

Крикнув лицар. — Ну, рушаймо!

Хай він знає нашу добрість —

Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця,

А тепер часу не маю».

«Не на тебе ждать я буду, —

Так поет відповідає, —

Хто ж кому подасть гостинця,

Ще того ніхто не знає».

Лицар вже на те нічого

Не відмовив, геть подався;

Знову юрба загукала,

І луною гай озвався.

Розтеклись ловці по гаю,

Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали

Хоч на сміх яку звірину!

А як сонечко вже стало

На вечірньому упрузі,

Стихли сурми, гомін, крики,

Тихо стало скрізь у лузі.

Гурт мисливський зголоднілий

Весь підбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися від гурту,

Їде лицар в самотині.

Зирк! — поет лежить, як перше,

На самісінькій стежині.

«Ах, гостинця ти чекаєш! —

Мовив лицар і лапнувся

По кишенях. — Ой небоже,

Вдома гроші я забувся!»

Усміхнувсь поет на теє:

«Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе стане!»

Спалахнув від гніву лицар,

Був він гордий та завзятий,

Але ж тільки на упертість

Та на гордощі багатий.

«Годі жартів! — крикнув згорда.

Бо задам тобі я гарту!»

А поет йому: «Та й сам я

Не люблю з панами жарту...

Бачиш ти — оця діброва,

Поле, небо,синє море —

То моє багатство-панство

І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві

Я щасливий завжди й вільний».

Тут покликнув лицар: «Боже!

Чоловік сей божевільний!»

«Може буть, — поет відмовив, —

Певне, всі ми в божій волі.

Та я справді маю щастя,

І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі

Вільні думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи надхмарні

Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю,

Мов той вітер дзвінкий в полі;

Сам я вільний і ніколи

Не зламав чужої волі!»

Засміявсь на теє лицар:

«Давню байку правиш, друже?

Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже.

Я б віддав отой химерний

Твій таємний світ надхмарний

За наземне справжнє графство,

За підхмарний замок гарний.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке