Соло для комп’ютера

Тема

Наталя Тисовська

ВІД АВТОРА

Всі особи й події, описані в цій книжці,— вигадані, а якщо вам здалося, що ви когось упізнали, автор запевняє: ви однозначно помилилися. Єдиним невигаданим героєм загадкової історії, яка мала місце у столиці України року… ліпше не розголошуватимемо котрого, є комп’ютер, а який — ви дізнаєтеся свого часу.

Епіграфом до книжки нехай правлять рядки молодої Марини Цветаєвої з п’єси-мініатюри «Метелиця»:

— Я не герой.

— Ви краще, — Героїня!

Передмова

ВІД ОПОВІДАЧА

* * *

Ранок видався світлим, сонячним і веселим. І вітру майже не було, і сніг почорнів, осів і щезав під землею, і здавалося, що от-от — та й вистромиться перша трава. Горобці, які завжди найпершими піднімають весняний галас, мов показилися: шалено цвірінькаючи, зривалися з чорного гілля, злітали розкуйовдженою хмарою, потім хмара розпадалася, розривалася, горобці бризкали навсібіч, щоб знову за мить злетітися докупи, виконуючи ритуальний танок, який провіщав певний, невідворотний кінець зими.

Виходячи з квартири, я механічно запхала в сумку вчорашнього листа, а потім у метро кілька разів діставала, роздивлялась і ховала його, так і не вирішивши, що він може означати.

Протягом усього дня мене начальник мало цікавив, а його заступник — і поготів. Я рішуче відмовилася допомагати колегам вводити дані з атестації і втупилася в екран комп’ютера, блукаючи інтернетом. Піти чи не піти — ось де заковика…

В обідню перерву надворі було сонячно і від того радісно. Весняними калюжами хлюпали перехожі, розбиваючи нечіткі обриси будинків на химерні уламки, порушуючи хистку рівновагу маленьких калейдоскопів, що дедалі більшали, зливались і вже струменіли рікою. Пахне Дніпром навіть тут, у самому нутрі міста, пахне темною водою, що виплюскується з берегів.

З автомата неподалік нашої контори я ще раз подзвонила за здавна відомим мені номером. Відсутньо блукаючи оком вітриною кіоску, заставленою шоколадом і смаколиками, я чекала довго, дуже довго, але телефон так і не відгукнувся.

На кінець дня мене все начальство вкупі завалило роботою, навіть віце-президент контори (дружня нам сторона) підсунув якісь папери на переклад, але накази, розпорядження, угоди, посадові інструкції, начерки бізнес-плану, листи, клопотання лежали неторкані, бо кожне англійське слово — знайоме, легке, очевидне — намертво застрягало в голові, і не можна було до нього дібрати українського відповідника, хоч плач. Стоси паперів росли.

Рівно о пів на шосту я кинула контору напризволяще. Мокрим асфальтом, не обминаючи калюж, спустилася до Володимирської, нею дійшла до Прорізної — і вниз. Квітневе сонце пливло помалу на захід, перехожі щільніше запинали пальта й плащі, а вітер розносив над вечірнім містом холодну мжичку, шпурляв у лице. Але рипнули стиха двері до півпідвалу «Хрещатого яру», й очам відкрився химерний, потойбічний світ: широкі чотиригранні колони підпирали важку стелю, що притискала додолу пірчасті хмари тютюнового диму; цей дим оповивав обличчя, і з сірого туману зненацька виринали то здивоване око, то неприродно-червоні вуста, застиглі в усмішці, то біла-біла рука з довгою цигаркою в пальцях…

Кафе було майже порожнє. Де ж той незапланований день народження? Мабуть, відгуляли ще вчора… Замовивши бутерброд, я вмостилася за столиком. По сусідству крутився молодий бомж, з яким мені випало познайомитись у ті далекі часи, коли ще можна було лазити в ботанічний сад через паркан і прогулювати пари в університеті. Навіть здалося, що й джинси на бомжеві були ще з тої доби. У першу зустріч він розповідав із пафосом, що бомжування для нього — стиль життя. Має і освіту, і батьків, і квартиру, але сюди, в підвал, кожна людина приносить трошки світу, що ніколи не набридає.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке