Замкнена кімната

Тема

Май ШЕВАЛЬ, Пер ВАЛЕ

Роман

I

На вежі Маріїнської церкви вибило другу годину, коли вона вийшла з метро на станції Вольмар-Ікскюлсгатан. Зупинившись, вона закурила, тоді швидко рушила в бік Маріїнської площі.

Відгомін дзвону, що тремтів у повітрі, нагадав їй безрадісні неділі дитинства. Вона народилась і виросла. всього за кілька кварталів від Маріїнської церкви, там її хрестили, і там вона майже дванадцять років тому відбула конфірмацію. Із тієї події їй запам'яталось тільки одне — як вона спитала пастора, що мав на думці Стріндберг, пишучи про «меланхолійний дискант» дзвонів Маріїнської церкви, але вже не могла пригадати його відповіді.

Сонце пекло їй у спину, і, перетнувши Санкт-Паульгатан, вона пішла повільніше, щоб не спітніти. Враз вона відчула, які напружені в неї нерви, й пошкодувала, що, виходячи з дому, не випила заспокійливих ліків.

Досягнувши фонтана посеред площі, вона намочила хусточку в холодній воді й сіла на лавку в затінку дерев. Потім зняла окуляри, швидко витерла мокрою хусточкою лице, тоді протерла окуляри полою блакитної сорочки і знов надягла їх. Великі дзеркальні скельця окулярів затуляли верхню частину її обличчя. Далі вона скинула крислатого капелюха із джинсової матерії, підняла довгі, рівні, русяві коси, що розсипались по плечах, і витерла шию. Після цього знов надягла капелюха, насунувши його на чоло, і якусь хвилину просиділа нерухомо із зіжмаканою хусточкою в руках.

Потім розстелила хусточку на лавці біля себе й витерла об джинси мокрі руки. Вона глянула на свого годинника — дванадцять хвилин на третю — й дала собі ще три хвилини, щоб заспокоїтись.

Коли на вежі вибило чверть, вона розкрила темно-зелену брезентову сумку, яка лежала в неї на колінах, взяла хусточку, що встигла зовсім висохнути, і недбало запхнула її туди. Тоді підвелася, закинула шкіряний ремінець сумки на праве плече й пішла далі в бік Горнсгатан. Нерви її заспокоювались, і вона почала вмовляти себе, що все має скінчитися добре.

Була п'ятниця, кінець червня, для багатьох уже почалася літня відпустка. На Горнсгатан було людно, раз по раз проїздили машини. З площі вона звернула ліворуч і пішла в затінку будинків.

Вона сподівалась, що не помилилася, вибравши саме цей день. Вона зважила всі «за» і «проти», в крайньому разі доведеться відкласти задумане на тиждень. Звичайно, немає нічого страшного, та все ж не хотілося б ще цілий тиждень нервуватись.

Вона прийшла швидше, ніж розраховувала, тому зупинилася із затіненого боку вулиці й глянула на велике вікно навпроти. На блискучій шибі віддзеркалювалось сонце, — машини також трохи заважали, а проте вона помітила, що завіси спущені.

Вона пішла поволі, вдаючи, що придивляється до вітрин. Хоч перед крамницею годинникаря віддалік виднів великий циферблат, вона раз у раз поглядала на свій годинник і не спускала з ока дверей по той бік вулиці.

Коли стрілки показали за п'ять третю, вона рушила до переходу на розі вулиці й за чотири хвилини досягла дверей.

Перед дверима вона відімкнула замок брезентової сумки, тоді зайшла досередини.

Вона провела очима по приміщенню. То була філія одного з великих банків. У продовгуватій залі, двері і єдине вікно якої утворювали один коротший бік, праворуч від вікна до протилежної стіни тяглася стойка, ліворуч були прикріплені до стіни чотири пульти, а за ними стояли низький круглий стіл і два стільчики, оббиті червоною картатою матерією. В кутку збігали вниз стрімкі кручені сходи, що, мабуть, вели до банківських сейфів і абонементних ящиків.

У залі був тільки один клієнт — він біля стойки ховав у портфель гроші й папери.

За стойкою сиділи дві жінки, а віддалік стояв третій службовець і переглядав картотеку.

Вона підійшла до пульта й дістала із зовнішньої кишені сумки ручку, стежачи краєчком ока за клієнтом із портфелем, що йшов уже до дверей. Потім узяла бланк і почала виводити на ньому кривулі. Скоро службовець, що стояв біля картотеки, підійшов до порога, повернув ключ у замку зовнішніх дверей, тоді нахилився й відчепив гак, який притримував відкритими внутрішні двері, і, поки службовець повертався на своє місце за стойкою, ті двері зі стогоном зачинилися.

Вона витягла лівою рукою з сумки хусточку і, вдаючи, що сякається, рушила до стойки з бланком у правій руці.

Дійшовши до каси, вона запхнула бланк у сумку, витягла з неї нейлонову торбину, поклала її на стойку, вихопила пістолет і, цілячись у касирку, сказала крізь хусточку, якою затулила рот:.

— Пограбування. Пістолет заряджений, я стрілятиму, якщо ви зчините ґвалт. Покладіть усі гроші в торбину.

Жінка за стойкою витріщила на неї очі, поволі взяла торбину й поклала її перед собою. Друга жінка, що тим часом причісувалась, на мить завмерла, тоді боязко опустила руки. Вона розтулила рота, ніби хотіла щось сказати, але так і не здобулась на голос. Службовець, що й досі стояв біля свого столика, рвучко шарпнувся. Вона відразу спрямувала на нього револьвер і крикнула:

— Ані руш! І тримайте руки так, щоб я їх бачила!

Потім знов нетерпляче пригрозила пістолетом приголомшеній касирці:

— Швидше давайте гроші. Всі!

Касирка зібрала пачки грошей у торбину й поклала її на стойку. Службовець біля свого столика раптом сказав:

— Нічого у вас не вийде. Поліція…

— Мовчіть! — крикнула вона.

Тоді вкинула хусточку у розщібнуту сумку, схопила нейлонову торбину, що виявилась приємно важкою, і, цілячись пістолетом по черзі в кожного з трьох службовців за стойкою, почала поволі задкувати до дверей.

Раптом від сходів у кутку хтось кинувся їй назустріч. Якийсь довготелесий русявий чоловік у випрасуваних білих штанях і блакитній спортивній куртці з блискучими ґудзиками та вишитою золотом емблемою на нагрудній кишені.

Залу наповнив глухий гуркіт, її руку шарпнуло вгору, довготелесий чоловік у спортивній куртці поточився назад, і вона помітила, що в нього нові білі черевики на грубій червоній підошві з гофрованої гуми. І аж тоді, коли його голова неприємно, глухо стукнувши, вдарилась об кам'яну долівку, вона збагнула, що застрілила його.

Вона всунула пістолет у сумку, нажахано глянула на трьох службовців за стойкою й кинулась до дверей. Вовтузячись із замком, вона, проте, подумала: «Тепер спокійно, я мушу йти зовсім спокійно», — та коли опинилась на тротуарі, то майже підбігом кинулась до перехрестя.

Вона не бачила перехожих навколо себе, тільки відчувала, що когось штовхає, у вухах у неї й досі гримів постріл.

Повернувши за ріг, вона побігла, міцно стискаючи в руці торбину. Важка сумка била її по стегні. А ось і будинок, де вона мешкала ще дитиною. Вона шарпнула двері й перебігла знайомим під'їздом на подвір'я. Там вона присилувала себе уповільнити крок. Здолала під'їзд будинку, що стояв ззаду, вийшла на друге подвір'я, стрімкими сходами спустилася в підвал і сіла на нижній східець.

Найперше вона спробувала сховати нейлонову торбину в сумку, але торбина не влазила. Тоді вона скинула капелюх, окуляри та русяву перуку й запхнула їх у сумку, її власне волосся було темне й коротко підстрижене. Потім вона підвелася, розстібнула сорочку, скинула її і також запхнула в сумку. Під сорочкою в неї була чорна футболка з короткими рукавами. Повісивши сумку на ліве плече, вона взяла в руку торбину й піднялася сходами нагору. Вона перейшла ще кілька під'їздів і подвір'їв, перелізла через два мури, поки нарешті опинилася на вулиці в другому кінці кварталу.

Там вона зайшла до продуктової крамниці, купила два літри молока в пакетах і велику пластикову торбу, поклала туди молоко, а зверху на нього примостила свою чорну нейлонову торбину.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке