Чорні Журавлі Всесвіту

Тема

ОСОБЛИВА НЕОБХІДНІСТЬ

Науково-фантастична повість

1

— Це в нас розповідали, бувало, вечорами, — сказав Сенцов.

— Еге ж, вечорами… — озвався Раїн, зітхаючи.

Вечорів вони давно не бачили.

Вечори лишилися там, де й тіні дерев, прозорі струмки, що біжать по круглих камінцях, біліхмари і веселі вогні міст. Там можна було просто собі встати й гайнути прогулюватись вулицями, неодягаючи скафандрів.

Там залишилося й багато чого іншого, ім’я якому — Земля. Дивна річ: з відстані в сімдесятмільйонів кілометрів мала б, напевне, здатися зовсім невеликою рідна планета, що давно вжеперетворилась на яскраву зірочку, яку не відрізнити від інших. Та виходило інакше — Земля звідсиставала набагато більшою, сильнішою, ріднішою до неможливого! І кожен спогад про неї — дорожчийдорогого.

2

— Так ось, — вів далі Сенцов, ховаючи усмішку і пильно оглядаючи всіх примруженимиочима, — Баранцева ви всі, звичайно, пам’ятаєте, — ну, завідувача сектором астронавігаціїінституту? Згідно плану підготовки у політ на довколаземну орбіту мали вивести і всіх викладачів— щоб краще розумілися на психіці курсантів. І ось настає черга Баранцеву…

Він зупинився на півслові. Звук, м’який і сумовитий, зародився десь під стелею. Поступововін сильнішав, ставав різкішим, холодною голкою колов вуха. Блимнули голубі плафони. Відтак звук,наче втомившись, почав згасати й затих на низькій, ледь хрипкуватій, буркотливо-жалібній ноті.

— Усім на місця! — чітко промовив Сенцов, хоч товариші його й так сиділи на своїхмісцях. — За десять хвилин — поправка…

…Від сильного поштовху на мить запаморочилось у голові, хитнуло в кріслах. На екранізаднього огляду блимнули й згасли довгі вогняні язики.

Сенцов, нагнувшись до закріпленого в центрі пульта — прямо перед його кріслом — мікрофона,натиснув клавішу, виразно продиктував:

— Двадцять — сорок дві… Автоматично виконано корекційний поворот. Уточнено курс…

Калве, оператор, із свого поста керування молектронним обчислювачем уже простягував йомущойно видану друкарським пристроєм стрічку. Сенцов, примружившись, назвав цифри координат корабляу просторі:

— Екіпаж здоровий, механізми і прилади без ушкоджень, пригод нема. Все.

Він вимкнув мікрофон. Повернув своє крісло (середнє з п’яти, які розміщувалися у вигинісхожого на підкову пульта) так, щоб краще бачити всіх: чи не треба заспокоїти, підбадьорититоваришів перед важкою ділянкою шляху?

Високий широкоплечий Калве, новак у космосі й людина явно некосмічних габаритів, якжартували товариші, сидів, поринувши в роздуми, машинально пригладжуючи долонею поріділий чуб.Він здавався брилою, яка позичила спокій і незворушність у своїх лічильно-обчислювальнихпристроїв, і ніхто, крім хіба Сенцова, не знав про той страх перед простором, від якого Калве щене встиг остаточно вилікуватися. Калве не підведе. Авжеж…

Поруч із ним відкинувся у кріслі Раїн. Очі його були напівзаплющені, немовби його зовсімне турбував політ, турбували якісь особливості спектра зірки RR Ліри, помічені під часспостереження саме звідси, з простору, вільного від атмосферних перешкод. Невисокий, худий —відомий астроном і водночас штурман, чи, як тепер казали, астронавігатор експедиції, він наперший погляд здавався кволим і якимось чужим у цій тісній рубці, де техніка, техніка, технікаоточувала їх з усіх боків. Та Сенцов, який не перший рейс уже проводив з Раїним (щоправда, тобули місячні рейси, але це справи не змінювало), знав, що на вченого можна покластися в усьому.

Сенцов перевів погляд на Азарова. Порив і рух… З нього будуть люди. Лише вдруге в рейсі, аповодить себе, немов досвідчений зореплавець. Поки що, правда, витримки не вистачає. Ось ізараз…

Дійсно, Азаров не міг витримати такої довгої мовчанки, неспокійно засовався у кріслі.

— Ось… — мовив він. — І це називається людина вийшла в космос. А якщо розміркувати — вкосмос вийшли автомати. Летять вони, а ми їх обслуговуємо…

Сенцов знизав плечима. Калве (він був латиш) неквапливо — щоб не помилитися в російськійграматиці — відповів:

— Рухом корабля керують швидкообчислювальні пристрої. Вони з цим справляються краще занас. Люди виконують свої завдання, машини — свої. Так мені здається…

— А мені не здається! — сердито сказав Азаров. Відстебнувшись, він підвівся і, шарудячиприсосками черевиків (з ними можна було при певних навичках пересуватися на підлозі), заходив порубці, чіпляючись плечима за стіни.

— І взагалі, — запально казав він далі, — киньте ви хизуватися своїми машинами! Та ви,мабуть, з більшою охотою жили б у світі таких ось мікромодульних інтелектів. Ми ж — пілоти імусимо працювати, вести корабель. А тут організували якийсь санаторний режим. Та коли…

Сенцов не став прислухатися до чергової марної суперечки про те, хто старший: космічнеяйце чи курка. Головне було ясно: з хлопцями все гаразд. Повернувши крісло в попереднє положення,він став вдивлятися в зеленавий круглий екранчик локатора, по якому хвилясто струмувала світлалінія.

Двісті шістдесятий день польоту наближався до кінця. Давалося взнаки напруження небувалогоза тривалістю рейсу. Не вистачало відчуття швидкості, яке завжди, як відомо, підіймає дух;корабель, здавалось, просто висів у просторі. Одначе спокій цей був оманливий, і напруження віднього тільки зростало: довкола був космос, ще невідомий, недосліджений, який ховав у своїх чорнихглибинах безліч таємниць.

Ставала дужчою роздратованість. Що не кажи, а сидіти в рубці чи в тісних постахспостереження протягом дев’яти місяців усім остогидло. Для півторарічного перебування (а саместільки мала тривати подорож) корабель виявився тіснуватим. Чи це тільки здавалося? Нестерпнохотілося часом вийти, звільнитися, побачити щось не таке набридле, як стіни рубки або каюти, вякій вони відпочивали.

Політ був розвідувальний. Перевірялася можливість облетіти Марс без тривалої, більше ніжна рік, зупинки на коловій орбіті. І нині політ входив у вирішальну фазу: на відстані тридцятитисяч кілометрів треба було обігнути Марс, Тому так пильно і вдивлявся в обличчя товаришівСенцов.

Його, як і решту, власне, турбував не сам поворот. Турбувало інше. їхня ракета була непершим кораблем, що полетів із Землі до Марса. Кілька разів засилали сюди автоматичні ракети.Шлях їхній вдавалося простежити доти, поки вони не входили у тіньовий конус Марса. Відтакпередача інформації припинялася. Навіть найпотужніші радіотелескопи не могли вловити жоднихсигналів. І жодна ракета не повернулась на Землю…

У них поки що все йшло гаразд. Але щось же сталося з тими ракетами, і навряд щоб це булалише випадковість… Щось відбувалося… Що саме? Що?.. Дуже густий метеорний потік? Але ж на ракетахбув захист… Зустріч з якимись астероїдами, що своїм притяганням збили ракети з курсу? Однакастрономи таких випадків не спостерігали… Недостатня кількість пального? За розрахунками, йогомало вистачити…

Під час польоту вони говорили про це не раз і не двічі. Лишалося повірити в існуванняякихось потужних магнітних полів, що у вирішальну хвилину чи то створювали перешкоди для роботиелектронних штурманів, чи взагалі виводили їх із ладу. Можливо, що машини починали віддаватинеправильні накази, і кораблі падали на Марс або відлітали безповоротно у простір.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Похожие книги

Отрок
57К 284