Злочинна цивілізація

Тема

Роберт Шеклі

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

До пам’яті повертався довго й болюче. Здавалося, він мандрує крізь час. Він спав. Продирався крізь тяжкі покривала сну, почавши з імовірного зародку всього сутнього. Витягнув з первинного багна псевдоподію і сам нею й був. Тоді став амебою, що несла його єство; далі обернувся на рибу, обдаровану його вдачею; потім на мавпу, не схожу на інших мавп. І врешті перетворився на людину.

Але яку людину? Немов крізь туман він побачив себе: безликий, з міцно затиснутим у руці променевим пістолетом і трупом біля ніг. Ось таку людину.

Він прокинувся й протер очі, сподіваючись пригадати що-небудь іще.

Та нічого не згадувалося. Навіть власне ім’я.

Він рвучко сів і напружив пам’ять. Проте марно, і він роззирнувся, гадаючи, що довколишнє допоможе йому встановити його «я».

Він сидів на ліжку в маленькій сірій кімнаті. З одного боку видніли зачинені двері. З другого — закрита шторами крихітна вбиральня. Світло сіялося з якогось невидимого джерела, може, навіть зі стелі. З меблів у кімнаті були тільки ліжко й стілець.

Він зіперся підборіддям на руку й заплющив очі. Спробував пригадати все, що знав, і скористатися тим знанням. Він знав, що є людиною, Homo sapiens, мешканцем планети Земля. Знав, що говорить англійською мовою (чи не означає це, що існують ще й інші мови?). Пам’ятав назви найпростіших речей: кімната, ліжко, стілець. Окрім того, ще мав кілька загальних уявлень і усвідомлював, що не знає багатьох важливих речей, які знав колись.

Певне, зі мною щось сталося.

Це щось могло бути й гіршим. Ще трохи — і він став би створінням без розуму й мови, яке б не тямило, що воно — людина, чоловік, і його батьківщина — Земля.

Та, намагаючись сягнути думкою за межі відомих йому найпростіших знань, він немов підступав до чогось темного і страшного. Вхід заборонено. Дослідження власної свідомості було таке ж небезпечне, як і подорож… куди? Він не міг знайти порівняння, хоча й відчував, що їх може бути кілька.

Певне, я хворів.

Це єдине прийнятне пояснення. Він був людиною, і, певне, була в нього пам’ять. Тепер він тільки здогадувався, що колись володів таким неоціненним скарбом — пам’яттю. Колись він добре знав птахів і дерева, друзів, сім’ю, своє соціальне становище і, мабуть, ще й дружину. Тепер йому залишалося тільки гадати про них. Колись він міг сказати: «це таке, як» або «воно нагадує мені»… Тепер ніщо не нагадувало йому хоч про щось, і кожна річ була тільки собою. Він утратив здатність порівнювати й протиставляти. Годі було збагнути довколишнє, бо ж увесь попередній досвід для нього не існував.

Певне, це лікарня.

Авжеж. Тут ним піклуються. Добросерді лікарі прагнуть повернути йому пам’ять, надати йому знову особистість, прояснити розум, сказати, хто він такий і що робив. Які ж вони добрі: сльози вдячності забриніли в нього в очах.

Він підвівся й повільно обійшов свою маленьку кімнату. Поторгав двері: замкнені. Від цього його на мить пойняло жахом, хоч він і намагався не розкиснути. Може, він псих скажений.

Ну, далі він казитись не буде. Вони побачать. Його винагородять за це всіма можливими для хворого привілеями. Треба поговорити про це з лікарем.

Він чекав. Збігло чимало часу, перш ніж у коридорі почулися кроки. Чоловік присів на край ліжка й прислухався, намагаючись угамувати хвилювання.

Кроки стихли перед його дверима. Панель відійшла вбік, і в отвір просунулось обличчя.

— Як ти себе почуваєш? — спитав незнайомець.

Він підійшов до дверей і побачив, що незнайомець носив коричневу уніформу. На поясі в нього висів якийсь предмет, і, на хвилину замислившись, він здогадався, що то зброя. Це, безперечно, охоронець. В нього тупе, невиразне обличчя.

— Ви не скажете, як мене звати? — спитав він охоронця.

— Називай себе чотириста другим, — мовив той. — Це номер твоєї камери.

Відповідь йому не сподобалась. Але 402 краще, ніж узагалі нічого, й він спитав далі:

— Я довго хворів? Мені вже краще?

— Так, — непевно відповів охоронець. — Головне — сиди тихо. Виконуй розпорядок. Так буде найкраще.

— Звісно, — погодився чотириста другий. — Але чому я нічого не пам’ятаю?

— Так завжди буває, — відповів охоронець, збираючись іти.

Але чотириста другий гукнув:

— Стривайте! Невже ви лишите мене так, скажіть хоч що-небудь. Що зі мною сталося? Чому я в цій лікарні?

— Лікарня? — здивувався охоронець і, обернувшись до чотириста другого, посміхнувся. – Чому ти гадаєш, ніби це лікарня?

— Мені так здалося.

— А насправді не так. Це в’язниця.

Чотириста другий згадав свій сон про забитого чоловіка. Чи те йому наснилось, чи згадалось? У відчаї він вигукнув:

— У чому мене звинувачують? Що я накоїв?

— Довідаєшся потім.

— Коли?

— Коли сядемо, — мовив охоронець. — А тепер приготуйся до зборів.

І подався геть. Чотириста другий сів на ліжко, силкуючись зосередитись. Дещо з’ясувалося. Він у тюрмі, яка має виконати посадку. Що це означає? Чому це тюрма літає? І що це за збори?

Те, що трапилось далі, чотириста другий пам’ятав дуже невиразно. Спливло бозна-скільки часу. Він сидів на ліжку, намагаючись скласти докупи все, що він знав про себе. Йому здалося, що десь бамкнув дзвін. Двері його камери розчахнулися.

Навіщо? Що це означає?

Чотириста другий підійшов до дверей і визирнув у коридор. Він поривався вибігти, але страшно було втратити безпечний затишок камери. Він чекав, поки прийшов охоронець.

— Не бійся, — мовив він, — ніхто не заподіє тобі лиха. Йди прямо коридором.

Охоронець легенько підштовхнув його. Чотириста другий рушив коридором. Він бачив, як розчиняються двері інших камер і з них теж виходять чоловіки. Спершу це був вузенький струмок, але дедалі дужче він починав скидатися на людський потік. Майже всі були приголомшені, ніхто не говорив. Чулися тільки вказівки охоронців:

— Проходьте вперед, не затримуйтесь, рухайтесь далі.

Їх завели до великої круглої зали. Огледівшись довкола, чотириста другий побачив, що приміщення оперезував балкон, на якому через кожні кілька метрів стояли озброєні охоронці. Вони здавалися недоречними: розгублені й налякані чоловіки не збиралися бунтувати, «І все-таки, — думав він, — ці похмурі охоронці були своєрідним символом, нагадуючи людям, які нещодавно проснулися, про найважливіший факт їхнього життя: вони — в’язні».

Через кілька хвилин на балкон вийшов чоловік у темній уніформі. Він підняв руку, закликаючи до уваги, хоча в’язні вже й тик прикипіли до нього очима. Дарма що не було видно мікрофонів, його голос лунко загримів у залі.

— Це настановча бесіда, — почав він. — Слухайте уважно й затямте все, що я вам скажу. Ці відомості будуть украй важливі для вашого подальшого існування.

В’язні аж очі видивилися. Чоловік провадив далі:

— Всі ви протягом останньої години прокинулися в камерах і виявили, що не пам’ятаєте свого попереднього життя — забули навіть власні імена. Вам залишено тільки мізерний обсяг загальних уявлень, достатніх хіба для того, щоб не відірватися від дійсності.

До цих знань я не додам нічого. На Землі всі ви були запеклі й розбещені злочинці, найнікчемніші людці, які втратили будь-яке право на милосердя держави. У менш просвічені часи вас би скарали на горло. Нині ж лише засилають.

Промовець простяг перед себе руки, вгамовуючи гомін, що покотився залою.

— Усі ви злочинці, — мовив він. — Спільне у вас одне: нездатність коритися основним обов’язковим правилам людського співжиття. Без цих правил цивілізація існувати не може. Порушивши їх, ви скоїли злочини проти людства. Тому людство відкинуло вас. Ви — палиці в колесах цивілізації, тому вас засилають на планету, де правлять такі, як ви. Там ви можете мати свої закони і по них умирати. Там свобода, якої ви прагли; нестримна свобода, що руйнує себе, мов ракова пухлина.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке