Полювання на мустангів (2 стр.)

Тема

— Ні, Андрію, не ти виною. Та й ображати навряд чи ти вмієш. Ти — добра душа. А відносно мого настрою помиляєшся. Я хвилююся. Так-так. Хвилююся, як хвилюється людина, перш ніж прийняти серйозне рішення. Ти ж не думаєш, що я прийшов розповісти тобі про сигарети фірми “Нансі”? Хочу порадитися з тобою. Вчора я подзвонив до тебе, коли повернувся від Стрепетова. Була ділова розмова. Ні, не розмова. Була ділова пропозиція нашого директора космічного центру. Він, як годиться, докладно розпитав про відрядження, порадив, про що треба інформувати наших науковців, посварив за мої інтерв’ю, а потім… — Саврюк підвівся, поклавши недопалок у попільничку, — він запропонував мені стати його заступником.

— І ти завагався.

— І я завагався. Хоча Стрепетов сказав, що для центру потрібен організатор і такі здібності, мовляв, у мене є.

— Треба, Михайле, і нам самим іноді давати собі оцінку. Своїй діяльності…

— Ти сумніваєшся в моїх можливостях? Підстави?

— Підстав немає. І сумнівів немає. Але й певності немає. Якщо ти вже прийняв рішення і в розмові зі мною лише хочеш самоутвердитися, тоді треба інакше вести бесіду.

— Я відвертий з тобою, Андрію. Я вагаюсь. Довір’я, та й масштаби, зрештою, солодять психіку. Але мені боляче залишати мій інститут. Мій. Я ж керував ним п’ятнадцять років. З дня заснування. Відтоді, як його було створено на базі відділу. В інституті працюють мої друзі. Мої кадри. Ти ж знаєш, чому — мої. Я добирав людей, відданих науці, допомагав їм. Нинішні завідуючі відділами — колишні лаборанти. Це теж додає мені гордості. Інститут має гарну репутацію в науковому світі. Це теж приємно. І мені залишити цей інститут, усе, чим я жив, у що вкладав знання, досвід…

— У таких розлуках я не бачу ні гріха, ні зради. Якщо відчуваєш силу…

— Відчуваю втому. Закордонне відрядження, напружений ритм в інституті. Беру відпустку — і в Крим. Я не дав Стрепетову остаточної відповіді. Під час відпустки вгамуюся, врівноважусь. На твоє прохання оціню себе. І тоді зроблю вибір. А поки що дякую за пораду.

— Будь ласка. Ага, хотів уточнити: серед членів екіпажу Павло Житник. Здається, теж твій вихованець?

— Я називаю вихованцями тих, хто визнає мене вчителем. Житник — особа своєрідна. В нашому інституті він працював п’ять років. Талановитий юнак. І незрозумілий. Його ровесники заявляли про себе теоретичними дослідженнями, вченими ступенями, а він загорівся моделюванням всесвіту. Вимагав устаткування, коштів. Він один буквально заганяв до аварійного стану комп’ютери, обробляючи і узагальнюючи космічну інформацію. Свою ідею викладав так: для астронавтів повинно бути мінімум несподіванок. Вони повинні мати найточніші карти найдоцільніших маршрутів. Житник вважав, що зготована за найсучаснішими даними модель всесвіту дасть можливість максимально передбачати результати польотів, робити узагальнення і теоретичні висновки. Про практичну користь Житникової моделі судити не берусь. Але модель потребувала складного устаткування. Його треба було конструювати, виготовляти, монтувати. Зрештою, самому Житникові не впоратися було з такою роботою. Уяви її обсяг і складність: змоделювати всі відомі космічні процеси і явища. Створити в лабораторних умовах макросвіт? Отже, виникала проблема спеціалістів, кадрів. Житник запевняв, що достатньо піврічних зусиль одного відділу. Однак у це важко було повірити. Навіть весь колектив інституту невідомо коли зміг би втілити ідею моделювання. Та й це ще півбіди. Хто б міг гарантувати, що модель не нагадуватиме іграшку для дорослих? Іграшку, над якою працював великий колектив наукового інституту? Наукова діяльність — не розвага. Будь-яка ідея повинна мати практичну цінність. Ось чого не хотів розуміти Житник. Він захопився ідеєю, проте не спромігся оцінити її реальну сутність. Він умовляв мене заручитися підтримкою директора космічного центру Мікаеляна. Але з Мікаеляном у мене були не такі дружні стосунки, як тепер зі Стрепетовим. Ти ж пам’ятаєш Мікаеляна? “Виношуйте, плекайте власні ідеї. Але, ради бога, менше розмов про власні блискучі ідеї. Перетрушуйте їх самі — і самі відчуєте вагу кожної. Беріть ту, що чогось варта”. Хіба міг я переконувати Мікаеляна в необхідності моделі Житника, коли сам сумнівався?

— Переконувати не обов’язково. Міг порадитися.

— З Мікаеляном? Не та інстанція. Є норми поведінки, етика стосунків…

— Шкода, що ти завжди думаєш про власну амбітність. А Житник тільки-но починався в науці. Він не думав про субординації, інстанції, вузли і петлі. Я певен, що він розмовляв з тобою без школярського побоювання і сором’язливості. Хоч ти був директором, а він — молодим інженером лабораторії. Йому здавалося, що й Мікаелянові ти можеш так само просто доводити важливість нової ідеї. Оце тобі, Михайле, й етика стосунків. У твоїй інтерпретації вона якщо й не травмувала наївно відвертого інженера, то, в усякому разі, прикро вразила. Ти не допускаєш, що Мікаелян міг знайти аргументи, які влаштували б тебе і Житника?

— Буду відвертим. Інженер Житник не досяг чогось значного: мало продукувати ідеї, треба вміти їх здійснювати.

— Тобто Житник пішов у науку не тими східцями…

— Точніше, він уже зі східців вигукував ідеї, а вище — на майданчику — стояли люди й дивно переглядалися…

— Замість того, щоб подати руку.

— Чому ж, руку йому подали. Але він навіть не поцікавився, хто зібрався на тому науковому майданчику. За словом “добридень” він ще раз повторив свою ідею.

— Він вважав, що зібралися там науковці, котрі зрозуміють його без додаткових пояснень…

— Товаришу Яремчук, не запідозрюйте нас у холодній байдужості. Кожен одержує в житті те, чого заслуговує. Житник працював останні роки у вашому інституті. А що ви знали про нього до польоту? Чим він відзначився і уславився? Політ “Беркута” — оце й буде апогеєм його слави, його ім’я тепер облетить світ.

— Житника я справді мало знаю. Але тепер щодня думаю про наших трьох астронавтів, хвилююся за них, бо їхній успіх буде успіхом нашої науки.

За подвір’ям Інституту космічної навігації, звідки вийшов Михайло Омелянович Саврюк, стояло величезне табло, на якому щодня з’являлися нові повідомлення про польоти. Повів очима, як кажуть, по діагоналі: усе йшло згідно з програмою. Так воно й мало бути аж до пояса Стрефорда.

Озирнувся на кроки. Поруч зупинився Василько — син Житника.

— Здрастуй, козаче!

— Здрастуйте, Михайле Омеляновичу! Пробачте, не впізнав спочатку. Задивився на табло…

— А записник навіщо?

— Я, Михайле Омеляновичу, веду щоденник польоту. Повернеться батько — подарую. У мене й космічна карта є на стіні. Кожного дня доточую маленький відрізочок дороги до планети Надія.

— Молодець, Василю. Батько твій буде дуже радий такому подарункові. Знатиме, що ти переживав за нього.

— Я не переживаю. Мені просто цікаво вести щоденник. Та й на канікулах нічим зайнятися. Річка, футбол, кіно. Набридає…

Саврюк усміхнувся, зняв з голови хлопця білий берет з мідним якірцем.

— Звідки? Василько зашарівся.

— Це берет сусідського Толі Кавуна. Його брат у морехідному училищі. Толя мені три партії в шахи програв і на три дні дав берет поносити.

— Значить, тобі море подобається? А як же космічна карта?

— Море я тільки два рази бачив, давно. І полюбив. А в космосі не був, не знаю, як там. І в космосі темно, а море синє, і небо над ним теж синє. Повернеться батько, попрошу поїхати разом до моря. Тільки це вже наступного року.

— Чому ж наступного? — Саврюк елегантно припасував берет на хлоп’ячій голові. — Можна й зараз. Я їду у відпустку на Арабатську стрілку. Там і Чорне море близько. Хочеш, візьму із собою? Побудемо вдвох.

— Ви… серйозно?

— Цілком. Нам відведуть кімнату. А жити будемо за власним розкладом. Згода?

— А… батько? Тобто, що мати скаже? І щоденник…

— Ну з мамою домовляйся. І я з свого боку допоможу. А щоденник бери з собою. Будемо слухати радіо, читати газети. Не обов’язково ж списувати все з оцього табло. Щоденник стане ще цікавішим, коли ти не тільки занотуєш повідомлення про політ “Беркута”, а й запишеш свої враження про море. Завтра чекаю відповіді. До зустрічі!

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора