Повернення з зірок (2 стр.)

Тема

Коли всі вийшли, я встав. Машинально обсмикнув на собі светр. Якось дивно так, з пустими руками. Крізь відчинені двері потягло прохолодою. Я оглянувся. Стюардеса стояла в одному з відсіків, не доторкуючись до стіни плечима. На її обличчі застигла та сама привітна усмішка; тепер вона була спрямована до рядів порожніх крісел, які почали повільно згортатися, складатись, наче якісь м'ясисті квіти, — одні швидше, інші трохи повільніше — то був єдиний рух у цьому протяжному шумі, що плив крізь овальні отвори, нагадуючи відкрите море. "Хай воно мене не торкається!" Я раптом помітив у посмішці стюардеси щось недобре. Вже виходячи, промовив:

— До побачення…

— До ваших послуг.

Значення цих слів, таких незвичайних в устах молодої вродливої жінки, я усвідомив не відразу, бо вони наздогнали мене щойно тоді, коли я, одвернувшись від неї, виходив уже з корабля. Хотів був поставити ногу на сходинку, але її не виявилось. Між металевим корпусом корабля і краєм перону зяяла метрова щілина. Не сподіваючись потрапити в таку пастку, я незграбно стрибнув і втратив рівновагу. Вже в повітрі відчув, як знизу мене наче підхопив струмінь невидимої сили, проніс над порожнечею і м'яко опустив на білу еластичну поверхню, яка м'яко увігнулася. Певне, летючн, я мав не дуже розумний вираз обличчя, бо помітив кілька глузливих поглядів, — а може, то мені тільки здалося? Я швидко повернувся й рушив уздовж перону. Ракета, якою я прибув, лежала в глибокому ложі, відділена від країв перону нічим не загородженою щілиною. Я ніби ненароком наблизився до щілини й знову відчув невидимий пружний повітряний струмінь, який не давав мені переступити за білий край. Хотів був шукати джерело тієї таємничої сили, але раптом схаменувся: я ж уже на Землі!

Мене підхопила хвиля пішоходів: підштовхуваний ними, я рушив уперед. Минула добра хвилина, перш ніж я добре розглядів величину залу. Зрештою, чи те приміщення можна було назвати залом? Ніяких стін: білий, блискучий, високо завислий у повітрі розмах гігантських крил, а між ними — колони не з якогось там матеріалу, а з запаморочливо рухливого плину. Може, це били вгору велетенські фонтани густішої від води рідини, підсвітлені зсередини кольоровими прожекторами? Ні, може, це скляні вертикальні тунелі, якими туди й сюди мчали низки розмальованих машин? Я вже нічого не розумів. Підштовхуваний з усіх боків у мурашиній метушні юрби, я намагався знайти вільне місце, але тут не було вільних місць. Вищий на голову від інших, я бачив, як віддаляється порожня ракета — ні, це ми пливли вперед разом з усім пероном. Вгорі палахкотіли вогні, від яких натовп виблискував і мінився. Нараз площина, на якій ми стовпилися, рушила вверх, і я, глянувши вниз, побачив там заповнені людьми подвійні білі смуги з чорними отворами щілин уздовж цілого ряду застиглих корпусів ракет: таких кораблів, як наш, були десятки — рухомий перон завертав то в один, то в другий бік, рухався все швидше і заходив під вищі поверхи. Здійнятий вихор куйовдив волосся тих, що стояли на площині. Тремтливі стрімкі тіні від смугастих сигнальних вогнів пролітали по них, як по нереальних. Площина, якою ми їхали, раптом почала ділитися, розгалужуватися по невидимих швах; моя доріжка рухалася вже через приміщення, повні людей, що стояли й сиділи, осяяні безліччю дрібних блисків, наче тут пускали кольорові бенгальські вогні.

Я не знав, куди дивитися. Передо мною стояв чоловік у пухнастому, ніби хутряному, з металевим відблиском, одязі. Він тримав під руку жінку в пурпурному платті у великі, ніби павині, очі, що раз у раз кліпали. Так, мені не здалося — очі на платті справді розплющувалися й заплющувалися. Доріжка, на якій я стояв за цією парою разом з десятком інших людей, помчала ще швидше. Між площинами біло-матового скла виднілися освітлені кольоровими вогнями пасажі з прозорими склепіннями, по яких, поверхом вище, без упину топталися сотні ніг; всеохоплюючий шум то посилювався, то затихав, коли тисячі людських голосів і якихось звуків, для мене незрозумілих, а для інших значущих, поглинав черговий тунель не відомо куди спрямованого маршруту. В глибині, на задньому плані, у всіх напрямках повітря прошивали рухливі тіні якихось машин — можливо, літаючих — бо часом вони мчалися навскіс угору або вниз, наче вгвинчувались у простір. І я мимоволі очікував якоїсь страшної катастрофи: можливо, це були повітряні залізниці, але ж я не бачив ніде ані тросів, ані рейок. Коли ці бурхливі урагани льоту стихали хоч на мить, за ними виринали повні людей величаві площини, ніби літаючі пристані, що повільно рухалися в різних напрямках — розминалися, підносилися догори: здавалося, вони перетинали одна одну. Важко було зупинити погляд на чомусь нерухомому, бо вся навколишня архітектоніка складалася, здавалось, із самого руху, зміни; і навіть те, що я був спочатку сприйняв за крилату стелю, виявилося тільки навісними ярусами, на місце яких зараз стали інші, ще вищі.

Важкий пурпуровий відблиск, профільтрований крізь скляну стелю й оті загадкові колони, раптом упав на людські обличчя, наче десь далеко, в серці багатокілометрової споруди спалахнув атомний вогонь. Зелень неонових вогнів, що безперервно стрибали, стала сірою, молочна білизна параболічних пристінків порожевіла. Ця раптова зміна кольору повітря віщувала катастрофу, принаймні мені так здалося, але ніхто не звернув на неї найменшої уваги, і я навіть не міг би сказати, коли все знову стало таким, яким було раніше.

Біля нашої доріжки появлялися вируючі зелені кола, схожі на підвішені в повітря неонові обручі, й тоді частина людей переходила на підніжку іншої доріжки чи трапу, що присувалися. Я помітив, що через зелені лінії того світла можна вільно переходити, так начебто вони були нематеріальні.

Протягом якогось часу я здався на волю білої доріжки, і вона везла мене далі, аж поки не прийшло мені в голову, що я вже опинився поза вокзалом, і ця неймовірна панорама повигинаного скла, що ніби все зривається летіти, власне, і є моїм рідним містом, а те, яке я колись покинув, існує вже тільки в моїй пам'яті.

— Пробачте, — я торкаюсь плеча чоловіка в хутрі, іцо стояв поряд з жінкою, — де ми зараз?

Обоє глянули на мене. На їх обличчях, коли вони підвели голови, я побачив здивування. Я сподівався, що їх дивує тільки мій ріст.

— На полідукті, — відповів чоловік. — Вам який стик? Я нічого не розумів.

— Чи… ми ще й досі на вокзалі?

— Звичайно… — відповів він, трохи вагаючись.

— А… де Внутрішнє Коло?

— Ви вже проїхали. Мусите повернутися.

— Найкраще буде растом з Меріду, — втрутилася жінка. Всі очі її сукні, здавалося, вдивлялись у мене з якоюсь підозрою і подивом.

— Растом?… — повторив я безпорадно.

— Так, це там, — показала вона на зелене око, що надпливало, а за ним підносилося порожнє підвищення з чорно-сріблястими смугами на боках, подібне до химерно розмальованого корпусу перекинутого на бік судна. Я подякував і зійшов з доріжки, та, мабуть, не там, де треба, бо струмінь надзвичайної сили підкосив мені ноги. Я не втратив рівноваги, але мною так крутонуло, що я вже не знав, куди треба йти. Поки я роздумував, що робити, місце моєї пересадки значно віддалилося від чорно-сріблястого підвищення, яке показала мені жінка, і я не міг уже його знайти. Оскільки більшість людей, що стояла біля мене, почала переходити на похилу доріжку, яка рухалася вгору, я теж ступив на неї. Вже звідти побачив величезний напис, що палав у повітрі — ДУКТ ЦЕНТР, решту літер з обох боків неможливо було охопити поглядом через їх величину. Мене безшумно винесло на перон завдовжки, певне, з кілометр, від якого саме відходив веретеноподібний літак, показуючи при зльоті поцятковане вогнями дно. Зрештою, може, саме та китоподібна споруда була пероном, а я опинився на "расті" — нікого було навіть спитати, бо навколо — ні душі. Певне, я не туди потрапив. Частка мого "перону" була забудована якимись присадкуватими спорудами без передніх стін. Наблизившись, я помітив щось подібне до слабо освітлених низьких кабін, у яких рядами стояли чорні машини. Я подумав, що то автомобілі. Але коли дві найближчі рушили і, перш ніж я встиг відскочити, обминули мене, відразу розвиваючи величезну швидкість, я помітив, поки вони зникли в перспективі параболічних схилів, що в них немає ні вікон, ані дверей і що вони обтічні, як велетенські чорні краплини. "Автомашини це чи ні? — подумав я. — У всякому разі, тут якась стоянка. Може, саме тих "растів"?" Я вирішив, що найкраще буде запитати когось, хто надійде, і поїхати разом з ним чи хоч, принаймні, довідатися що до чого. Однак мій перон, злегка вигнутий, наче крило гігантського літака, був порожній, тільки чорні машини виїжджали поодинці або відразу по кілька зі своїх металевих нір і мчали завжди в одному й тому ж напрямі. Я підійшов до самого краю перону й знову відчув ту невидиму пружну силу, що гарантувала безпеку. Справді, перон висів у повітрі, нічим не підтримуваний. Підвівши голову, я побачив багато таких самих перонів, які нерухомо зависли в повітрі, але вже без великих вогнів. Світилося лише там, де прибували кораблі. Однак це не були ракети, як та, що привезла мене з Місяця.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора