У промінні двох сонць

Тема

АРХЕОСКРИПТ

Де ж ти дівся, світе мій прекрасний,

Любої природи цвіт і плід?

Вартовий ракетної бази, сидячи на високій вежі в мереживній тіні розкішної пальми, розглядав фотографію дівчини. Дивувався: чому вона усім здається невродливою, а для нього — найкраща? Ех, дурні, не розумієтесь ви на красі та й не знаєте моєї Аніти! Як вона ходить, як вона говорить…

Замріявся хлопець, пригадуючи своє перше знайомство, перші поцілунки. Куций автомат, поставлений біля ноги, немов і собі позирав на картку, яку солдат розпрямляв на коліні. Хоча дівчина дивилася з фотографії трохи сумовито, на обличчі в юнака блукала усмішка.

— Нічого, нічого, Аніто, — бубонів, ледь розтуляючи губи, — вже недовго чекати… Хоча ти ще могла б приїхати, в пустелі теж гарно, увечері… Оббігали б з тобою всю Сахару — ти ж така прудконога! А в оазі як гарно!.. Знаєш, пальми наче перешіптуються. Може, їм не подобається наше сусідство? Але ж ракети — теж ніби пальми, стрункі, високі, тільки віял немає. Їх уже стоїть тут чимало — металева оаза. І що для них оця безкрая пустеля? Вони можуть спустошити цілі континенти! Он воно що. А ти чомусь зажурена, стрибунко. Радіти треба, усміхатися: велич і гідність нашої держави, як сказав генерал, сягає космосу!

Тиркнула зелена телефонна сумка, причеплена до ажурного бар’єра, і солдат, простягши руку, неохоче взяв трубку.

— Вартовий поста…

Та не встиг доповісти, як його перебили.

— Ти що там, заснув? — пискнув капітанів голос, і наче голки вп’ялися в скроню молодого солдата. — Тривога номер один! Неопізнаний літак наближається до бази. Як тільки опиниться у твоєму секторі — вогонь!

— Ясно, капітане! — з якоюсь радісною тривогою крикнув солдат і похапцем поклав трубку. По справжній цілі йому ще не доводилось стріляти, і він відчув легке тремтіння під коліньми і в руках. Швидко підвівся — автомат черкнув об сталеві поручні, а фотокартка, наче білий голуб, пурхнула поміж пруттям і, кружляючи, полетіла вниз. Припадаючи до багатоствольної автоматичної зенітки, помітив, що картка, випурхнувши з тіні на сонце, підлетіла вгору, на рівень вежі, гойднулася, наче на воді, — можна було впіймати, та хіба зараз до цього?

Як тільки на тлі білого вицвілого неба він побачив темний об’єкт, хвилювання процідилося крізь нього, як вода крізь пісок. На екрані — темна сітка координат.

Цятка рухалась до кола, через яке їй ніяк не можна перейти… Ні про що не думав, нічого не сприймав, окрім оцієї цятки, прикипів до ручок автоматичної установки, ставши її живим додатком, її механічним мозком. Переводив погляд з екранчика на розпечене сонцем небо і чекав. Невідомий літак прямував на оазу, але щось незвичайне було в його польоті! Здавалось, інколи він зупиняється, ніби приглядаючись, принюхуючись до пустелі, — а вона лежала під ним велетенським бурим коржем. Вартовий, не спускаючи ока з оптичного прицілу, забубонів:

— Давай, давай… База тебе цікавить, певно, фотографуєш, дурень… А може, просто заблукав у небі? То чому ж не відповідаєш? Ах, ти не устаткований, чи, може, скажеш, відмовила апаратура? Ну що ж, я не винний. Зрештою, ти міг би й повернути… Зустріч зі мною нічого приємного не дасть… А може, ти, голубчику, безпілотний?

Десь у нетрях його душі борсалось якесь заперечення, якесь неусвідомлене бажання уникнути кривавого фіналу. Не відчував загрози ні для бази, ні для самого себе — от ніякої загрози! — в тихому польоті чудернацького апарата.

А він ближчає, ближчає. Заждіть, а чому ніякого звуку? От же цікаво — ні гудіння, ні навіть бджолиного дзижчання! Дивина…

І справді, над оазою, де чатував молодий, закоханий вартовий, над пустелею, що грудьми відбивала міріади пекучих сонячних стріл, — причаїлася тиша. Безголосо, німо було навколо, і коли затахкала зенітка, — здалося, що розколюється скляне шатро неба і дзвінкими уламками падає на кам’янисті піски.

Підбитий літак зупинився над оазою, ніби вагаючись: падати чи не падати? — а тоді шугнув на пальми, збив кілька верхівок, і не встиг вартовий збігти на нижчий майданчик, як вежа загула, задзвеніла, щось ударило його по голові, і він поплив, поплив у темряві, густі глибини якої проштрикували сліпучі скалки…

Дим хистким стовпом підвівся над оазою, а внизу гоготіло полум’я. Ледве встигли вихопити мертвого юнака — пошматована його сорочка затлілася. Обережно поклали біля джерела, навіщось змочували холодною водою скроні, хоч кожен бачив почавлені груди і смертельну поволоку в очах. Лікар, певне, для годиться, ще потримав зап’ястя, але ні про який пульс годі було й думати. Неподалік знайшли фотокартку, з якої дивилася зажурена дівчина.

— Це його…

Доки догоряла сторожова вежа і в огні корчилося й тріщало те, що недавно летіло в небі, ніхто й не згадав про пілота — вважали, що апарат безпілотний.

— Лікаря, лікаря! — скрикнув невеличкий сержант, стаючи на коліна в траві. — Ось де він, здається, ще живий!

Бігцем кинулись туди. Всі побачили: в траві лежав, розкинувши руки, невідомий чоловік.

Загадковий пацієнт шпиталю привертав увагу не лише медперсоналу, а навіть і тяжкохворих. Та й не дивно: минув тривалий час, а й досі не вдалося встановити, хто він такий, звідки з’явився в Сахарі. А національність або хоча б раса? На перший погляд здавалося, що він європеєць. Але золотистий, ледь вловимий відтінок його шкіри, попелясте волосся, форма черепа — цілком правильна куля! — і багато інших ознак поставили в тупик відомого антрополога. “Доки він не стане на ноги і сам про себе не розповість, — розвів руками вчений, — прийти до якогось певного висновку важко”. Ціле авіа-конструкторське бюро досліджувало рештки його літального апарата і не могло встановити, до якого типу цей апарат належить, металургійні лабораторії і досі не визначили, з яких матеріалів він був збудований. Отож невідомий був абсолютно невідомим!

Звичайно, не бракувало усяких здогадів, припущень. Контррозвідка вважала невідомого пілота старанно замаскованим агентом чи диверсантом із суміжньої дружньої держави, яку, очевидно, непокоїть ядерна могутність сусідки. А один сержант із охорони, надавши страшенно серйозного виразу своєму ще зовсім юнацькому обличчю, сказав, що це, можливо, розвідник з якоїсь інопланетної космічної армади і що він зовсім і не людина, а біоробот, бо звичайна людина, бебехнувшись об землю, та ще з такої висоти, віддала б богові душу, а він, бач, витримав і вже починає одужувати…

— Скажіть, сержанте, ви захоплюєтесь фантастикою? — спитав головний лікар.

— О, в мене велика бібліотека.

— Це помітно.

— Що?

— Начитались… — Головний лікар вибачливо посміхнувся, пустив сизі кільця диму, струснув попіл у попільничку і знову заглибився у вивчення показників стану пацієнта. Нарешті з’явилися зміни на краще. Після курсу дегідраційної терапії[1] почав нормалізуватися пульс — із сорока ударів збільшився до п’ятдесяти п’яти…

Головний саме збирався розглянути енцефалограму, коли до кабінету вбігла, навіть не постукавши, медсестра Аніта.

— Він розплющив очі! Щось бурмоче!..

Гукнула, як на пожежу, і прожогом побігла назад.

— Не могла трубку підняти… — пробубонів сержант, зачиняючи двері. — Як навіжена.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке