В небі — Земля!

Тема

ЛЮДСТВО НЕ ЗАЛИШИТЬСЯ ВІЧНО НА ЗЕМЛІ, А, В ГОНИТВІ ЗА СВІТЛОМ І ПРОСТОРОМ, СПОЧАТКУ НЕСМІЛИВО СЯГНЕ ЗА МЕЖІ АТМОСФЕРИ, А ПОТІМ ЗАВОЮЄ СОБІ УВЕСЬ ПРОСТІР НАВКОЛО СОНЦЯ.

К. Е. Ціолковський

У ЗОРЯНІ СВІТИ

НАПЕРЕДОДНІ ВИЛЬОТУ

Досить лише побіжно окинути поглядом цей просторий кабінет, щоб відчути — робоча атмосфера тут уже вляглася, відшуміла. На вишневій лакованій поверхні письмового столу біліє лише аркуш паперу та стоїть, замислившись, бронзовий Ціолковський. Біля протилежної од вікон стіни мовчазно поблискує нікелем якесь чудернацьке устаткування. Тьмяніють великі й малі, круглі й чотирикутні екрани. Навіть Робот — людиноподібний електронний автомат — і той ніби виключився, стоїть, в’яло опустивши руки. Лише велика модель Місяця — з кратерами, цирками, морями і густим мереживом гір — оточена веселим сяйвом.

Тихо.

Якби людина мала тонший слух, то, може, почула б, як виграють потоки сонячного проміння, що ллються через розчинені вікна. Біля одного з них стоїть господар кабінету Іван Макарович Плугар, — середній на зріст чоловік, — стоїть і милується садом. На його худорлявому обличчі лежать сліди втоми, тільки сірі очі поблискують нестримною енергією.

Сад ще зовсім молодий — його посадили років сім чи вісім тому самі працівники Інституту міжпланетних сполучень. Іван Макарович теж брав участь у суботнику. І от вже перед ним на тендітних стовбурах веселенькі крони яблуньок. Іван Макарович, увесь час зайнятий своїм космічним кораблем, навіть не помітив, коли вони розцвіли. Та що там цвітіння, сьогодні для нього сад — взагалі несподіванка. Коли він виріс? Невже так швидко пролетіли ці роки?

Пройнятий сонцем, сад особливо красивий. Чим довше Іван Макарович дивиться на нього, тим повніше відчуває якусь невимовну радість буття. Яке це чудо — оцей ніжний, трепетний цвіт! Захищене атмосферою від космічного холоду, від згубного проміння, життя розвивається невпинно, невтомно. Розлилося мільярдами форм, відтінків, пахощів, звуків…

— Іване Макаровичу, — пролунав рівний, трохи неприродний голос, — прийшов десятитисячний претендент.

Плугар повертає голову, перепитує Робота:

— Ви сказали — десятитисячний?

Робот блимнув об’єктивами:

— Так.

— Хто ж він такий?

— Каже: селенограф.

— Ну що ж, — усміхнувся Плугар, — десять тисяч — цифра кругла. І на ній ми, мабуть, зупинимось. Нехай заходить.

— Передаю ваше запрошення, — знову заблимав світлом Робот.

Двері відчинилися, і до кабінету поквапною ходою зайшов огрядний чоловік у сірому костюмі з товстою папкою в руці.

— Так, так, — гукнув він на ходу, — я селенограф.

— Сідайте, будь ласка, — Іван Макарович кивнув на жовті шкіряні крісла біля письмового столу.

Сіли.

Чоловік у сірому розв’язав папку, вийняв розкішно переплетений альбом.

— Ви летите у зоряні світи! — патетично вигукнув він. — Робите такий крок у космос… Дізнавшись про вашу експедицію, я вважав своїм обов’язком… — Він подав Івану Макаровичу свій альбом, вийняв хусточку і почав витирати скроні. — Це — найдетальніші карти поверхні Місяця!

— Дякую, — сказав Плугар, зважуючи на руці альбом.

— Що, важкий? — Селенограф тривожно подався вперед.

М’ясисте обличчя його розчервонілося від хвилювання.

— Порівняно з тим, який ми виготовили з мікроплівки, — усміхнувся Іван Макарович, — важкуватий.

Селенограф зніяковів, схилив голову, мнучи в руках хусточку.

— Та я, власне… Це, зрештою, не головне… Я хотів би, шановний Іване Макаровичу, сам полетіти з вами на Місяць! Сподіваюся, селенограф, який десятки років вивчав поверхню нашого супутника… Та я ж усі кратери, всі тріщини, які не є…

Іван Макарович подивився на його огрядну постать, і селенограф зніяковів ще дужче.

— Що — важкий, думаєте?

— Та ні, — Іван Макарович підвівся, встав і його співрозмовник. — Не про те йдеться. Послужити науці знайшлося тисячі ентузіастів… Ми одержали багато листів з Москви, з Одеси, Ленінграда, Києва, Хабаровська… Не ви перший, не ви, мабуть, будете й останній. За той час, що лишився до старту, нас, треба сподіватися, ще штурмуватимуть… А склад експедиції вже давно затверджений, ви ж самі розумієте…

Селенограф стояв розгублений. Здавалось, він зовсім не чекав відмови.

Іван Макарович подивився на нього, ніби щось зважуючи, а тоді продовжував:

— Розкрию вам одну таємницю… Зараз проходять випробування ще однієї космічної ракети. Не за горами той час, коли й вона полетить, як ви кажете, в зоряні світи… Екіпаж її, наскільки мені відомо, повністю ще не укомплектований.

Селенограф просяяв.

— Ну що ж! — осміліло вигукнув він, розводячи руками. — Розумію, це таке діло… Тоді дозвольте… — він несподівано рвучко обняв і поцілував Плугаря. — Бажаю вам щастя!

Іван Макарович не встиг і подякувати, як той уже був за дверима.

Цей візит схвилював ученого. Якось гостріше усвідомив, що прощається з Землею… Прощається? Іван Макарович знову сів у крісло, замислився. Звичайно, може трапитись, що сліпий випадок зруйнує найточніші розрахунки, зроблені колективом науковців. Але Плугар готовий до всього.

Підійшов до книжкових стелажів, що займали всю стіну. Тисячі книжок — людські думки, покладені на папір! Галілей, Джордано Бруно, Коперник, Ломоносов, Ціолковський… Які великі уми мріяли про міжпланетні подорожі! А скільки написано про це фантастичних романів… Час ішов, наука розвивалася, і ось тепер фантазія стає дійсністю. Людина справді вирушає в зоряні світи!

Знову голос Робота вивів Плугаря із задуми:

— Пора, Іване Макаровичу. Діагност чекає.

— Зараз почнемо, — говорить Плугар.

Неохоче підходить до діагностичної машини, сідає в глибоке крісло. Робот допомагає припасувати датчики, і незабаром вони обсновують тіло Плугаря, наче Лаокоона гадюки. Ожив екран осцилографа — спалахнуло голубувате сяйво, а по ньому затремтіли тоненькі криві лінії, штрихи, світлові плями. Вихідний пристрій діагностичної машини видав одну за одною кілька карток з наслідками досліджень. Стан організму перевірено і зафіксовано, гнучкі шланги опали. Але Іван Макарович не вставав з крісла. Дивовижний настрій не залишав його. «Можна виміряти кров’яний тиск, — думав Плугар, — можна занотувати ритми серця, його тони, можна вловити навіть радіохвилі, що їх посилає мозок. А який прилад, які електромагнітні сплески зможуть зафіксувати отой, невимовний стан душі, коли так гостро відчуваєш таємницю життя, коли хочеться і сміятись і плакати від того, що ти — людина, що ти живеш на чудовій планеті і в такий чудовий час — на світанку космічної ери».

Пролунав голос Робота:

— Іване Макаровичу, вас викликає президент Академії.

Плугар швидко встає, підходить до столу, кидаючи на ходу:

— Прошу з’єднати.

Робот ступив ближче, на грудях в нього спалахнув екран. Ще мить — і на голубому тлі з’явилася посивіла голова президента.

— Щойно ми одержали радіограму, — заговорив президент, примружуючи очі, — Міжнародна асоціація космонавтики звертається з клопотанням включити в експедицію на Місяць двох учених із Заходу.

— Які кандидатури? — сухо спитав Плугар.

Видно, що він зовсім не сподівався гостей.

— Отто Дік, фізика атомного ядра.

— Це той, що до роззброєння пропагував «чисту» атомну бомбу?

— Тепер він займається космосом.

— Хто ж другий?

Президент надів рогові окуляри і перестав мружити очі. Заглянув у якусь картку, відповів:

— Жаннета Барб’є, астрофізик, авторка оригінальної космогонічної гіпотези. Вона досліджує взаємопроникнення галактик і хотіла б провести спостереження з Місяця.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке