Аурентина

Тема

АНДРІЙ ДМИТРУК

Науково-фантастичні оповідання

Для середнього шкільного віку

Сборник “Аурентина” составляют рассказы молодого украинского советского фантаста. Вместес их героями читатель совершит межпланетные перелеты, примет участие в исследовании жизни другихпланет, разгадке их тайн.

Кораловий пісок, блискучий, білий і дрібний, як алмазний порошок, пісок, що спадав з краюнеозорих пляжів у блакитну, майже зовсім невидиму глибину води; піна прибою, що танула з ніжнимшипінням, і покриті фестонами розквітлих мохів урвища; буйний, пронизаний сонцем ліс в ущелинах,крижані потічки, що грають прозорою галькою, — такою зустріла гостей Аурентина.

Коли легкий червоний “Ельф” — рятувальний катер 11-7655 — спустився на воду і став на триопорні підошви, на кораловому дні, горбкуватому і спіненому, наче цукровий сироп, що застиг укипінні, заметушилися багатоніжки, злякано звихрюючи пишну дихальну бахрому. І кожен капіляр тієїбахроми був виразно видний з катера, хоч глибина тут сягала не менше десяти людських зростів.

Віола першою стрибнула на берег, подала руку Алдоні. Та зупинилася, захоплено озираючисьна всі боки, але Віола схопила її за руку, засміялася, потягла. Бігли, грузнучи в піску, — вінусмоктував ноги, характерно повискував, — не переводячи подиху, видряпалися по хистких багрянихбрилах осипу. Обидві дівчини — пілот і лікар Рятувальної Служби — були дужі і прекраснотреновані, та й тяжіння Аурентини поступалося перед земним. Тому навіть Усагр — УніверсальнийСинтезуючий Агрегат, змонтований на базі гравіхода, наздогнав їх досить далеко від берега, вдухмяному блакитно-зеленому степу з оксамитовими плямами — тінями дерев на розкішній соковитійтраві і шапках квітів. Одержавши сигнал, Усагр ліг на черево і почав роботу…

Під сріблястим зонтичним деревом Алдона привітала Віолу з точним спуском “Ельфа”.Морський вітерець ворушив на хвилях степу, надимав пузирями легке полотнище парашута. Обплутанастропами, в гущавину соковитих стебел зарилася тьмяна броньована куля. Дівчата присілинавпочіпки, уважно розглядаючи грубий панцир радіомаяка. Їх зачаровувала гола, необлагородженасталь, звична людям минулих століть, але зовсім чужа епосі Віоли і Алдони. Було в цій кулі щосьвід музейних рицарських обладунків, од реліктових паровозів чи танків — словом, од виробів тієїдалекої доби, коли міцність корпусу залежала від товщини стінок…

— Невже справді сто два роки? — запитала Алдона, любовно торкаючись поверхні кулі.

— Майже сто три — старт був у січні.

— Ти знаєш, я зовсім не уявляю, як ми підійдемо до них, як почнемо розмову…

— Я теж не уявляю, але знаю, що підійдемо і почнемо.

— Але вони ще не говорили інтерлінгом?

— Дарма, — заспокоїла Віола. — Тоді були міжнародні мови, хоча й не всесвітні: російська,англійська… Якось порозуміємось.

Алдона все ще похитувала головою, прикусивши губу і розширеними прозоро-сірими очимадивлячись на радіомаяк. Віола підвелася, стомившись сидіти навпочіпки. За гаєм зонтичних дерев,наче величезний працьовитий бегемот, вовтузився вимащений грязюкою Усагр, вивергав пінистубудівельну масу і прикочував її у вигляді гладенької підлоги. Швидко скінчивши цю роботу, змінивпрограму і поставив на підлогу щойно створене пругке ліжко…

Відвернувшись від Усагра, Віола побачила подругу, яка лежала горілиць під деревом, і, недовго думаючи, прилаштувалася поряд. Так лежали вони, час від часу починаючи обговорювати можливіваріанти зустрічі, поки не сталися довкола них головні події цього дня. Швидке сонце Аурентинисповзло до місцевого заходу; вовтуження Усагра стало невидимим, оскільки він звів стіни і дахбудинку довкруг себе і тепер докгнчував опоряджувальні роботи; і нарешті в зеленавому сутінковомунебі, ледь поцяцькованому мазками фіолетових хмарин, запалала, витанцьовуючи і стріляючи голками,полум’яна зірка.

І Віола з Алдоною знову бігли, зриваючись у яри, забиті масою трав і виткої березки, —їм, незвиклим до посадки старих кораблів, здавалося, що зірка падає просто на них. А вона,пробившись у щільні шари атмосфери, подала голос такий же приголомшливо-оречевлений, як грубакриця радіомаяка, і незабаром стала сліпучим вогнедишним горном. І люте палюче-дихання зіркизмусило зажмуритися дівчат, що сховалися в зеленій і червоній, листяній і квітковій товщі яру.Лише Усагр, який уже виповз із надр свого плоского одноповерхового витвору і опоряджував останнюфлуорнанель, не звертав уваги ні на пориви розжареного вітру, що оголяв гай, ні на спуск рвучкоївогненної маси, яка тримала на собі круглий обгорілий обеліск….

…Веллерсхоф постарався віддати наказ про вимкнення планетарних сопел якомога буденнішим“командирським” тоном, але зробив це всупереч волі із сльозою в голосі… Вщухло сильне двигтіння,яке ось уже третю добу безперервно потрясало стіни і перекриття світлольота. Різке відчуттяневагомості, наче в ліфті, що обірвався, прокотилося від ступнів до горла І пропало, оскількиувімкнувся імітатор тяжіння. Веллерсхоф підвівся з-за селектора і раптом, переборовши бажаннящосили закричати, кинувся в обійми першого навігатора. І навігатор, котрий перетворився за часпольоту з тендітного, з дівочою шкірою вісімнадцятирічного хлопчиська на огрядного лисуватогодядька, відчайдушно притиснувся до Веллерсхофа.

У кільцевому коридорі житлового корпусу “Титана” розчинялися навстіж двері, крики і сміхкотилися по низці кімнат. Навігатори і програмувальний, енергетики, лікарі, зв’язківці, механіки,члени наукової експедиції — двадцять сім чоловіків і жінок цілувалися, танцювали, відкорковувалипляшки, заготовлені ще на Землі, і розхлюпували вино, що зістарілося за час польоту, нагігієнічний псевдопаркет, на пір’я цибулі і китиці кропу в остогидлій оранжереї. Цілком природно,що в ці хвилини гострого запаморочливого щастя ніхто не згадував ні про чотирьох, що в тяжкихмуках загинули по дорозі, ні про хвороби і рани, які, безперечно, не дадуть повернутися щекільком членам екіпажу, ні, нарешті, про неминучість тривалого зворотного польоту. Мета буладосягнута! Але, на жаль, роки повернення будуть не менш виснажливими і небезпечними, ніж минулічотирнадцять років, з тією лише різницею, що тепер екіпаж складають не веселі, ідеально здоровіюнаки і дівчата, а зранені, стомлені люди, котрим під сорок і за сорок.

А втім, небезпеки таїв не тільки зворотний шлях. У чорно-синьому мареві голоекранів, начедивовижні океанські риби в акваріумах, плавали зображення вимріяного світу. Перші п’ять планетбули мертві і порепані, як глиняні кулі, випалені біло-фіолетовим сонцем. До Шостої планети — відсвітила сюди вдвічі далі, ніж від останньої з п’яти мертвих планет, — розжарений ураган долітавлише теплим вітром. Наче кругла головка кульбаби, сріблилася перед землянами Шоста, крізь товстийшар атмосфери сяяли блакить і зелень. Спустившись на планету і виявивши життя, — хтозна, чи й нерозумне? — члени експедиції Веллерсхофа повністю виправдали б свій страшний переліт, і навітьдорога додому була б не такою тяжкою. Ніхто не сумнівався, що начальник дозволить скинутидослідницьку ракету. Однак природа Шостої, що видавалася такою затишною з відстані двадцяти тисячкілометрів, могла підготувати ще більш моторошні сюрпризи, ніж космос.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке