Червоний олень — білий олень

Тема

Кір Буличов

У сутінках Лунін пристав до берега, щоб переночувати. Місце було вдале — високий берег, порослий зверху старими деревами. Під урвищем тягнулася широка смуга піску, утрамбованого край води і м’якого, розсипчастого, прогрітого сонцем ближче до урвища. Подекуди на піску лежали стовбури дерев, що звалилися зверху, — річка поступово розмивала високий берег. Лунін прив’язав катер до чорного, неоковирного пня, що увійшов корінням у воду. Катер легенько метляло на дрібній хвилі. Намет він вирішив розкласти нагорі. Там не докучатимуть москіти — знизу було видно, як гнуться від вітру верхівки дерев.

Лунін приторочив намет на плечі і почав підйом. Урвище було складене з рихлого пісковика і злежаного, але зрадницьки неміцного кварцового піску. Лунін чіплявся за коріння і колючі кущі, які подавалися з несподіваною легкістю, і доводилося притискатися всім тілом до урвища, щоб не сповзти назад.

Ніхто не заважав Луніну залишитися внизу і переночувати в катері, але Лунін наперед смакував час відпочинку, неспішних роздумів і уявного розбору сьогоднішніх трофеїв. Трофеї залишилися на катері, але Лунін знав їх напам’ять. Та й не знахідки були важливі зараз, а пов’язана з ними можливість підтвердження ідей, які ще не встигли відстоятися і стати теорією.

Нагорі дув свіжий вітер, що набирав силу над дзеркалом річки. Дальній берег уже потонув в імлі. Вітер розігнав москітів. Напнувши намет і перекусивши, Лунін усівся плечима до неоковирного стовбура, звісив ноги з урвища.

Десь неподалік перегукувалися птахи. Тріснула галуза. Лунін чув голоси лісу, але вони не заважали йому Він знав, що в разі небезпеки встигне одним стрибком досягти намету і ввімкнути силове поле. Лунін нагнувся і подивився на катер. Той теж у безпеці. Катер здавався зверху маленьким, немов жучок, прибитий до берега хвилею. Лунін відчув наближення нападу самотності, що переслідувала, наче хвороба. Тут не було своїх. Лише чужі. Лунін був чужим. І геологи, які теж десь у тисячі кілометрів звідси розклали зараз намети і сидять біля них, прислухаючись до звуків лісу або степу. І ботанік теж ночує десь. Сам.

Лунін подивився вгору. Немов знав, що саме зараз Станція пролітає над ним. Станція була яскравою зірочкою. Але не більш як зірочкою. Можна зазирнути до намету і викликати Станцію. І запитати, наприклад, яка тут завтра буде погода. Дадуть відповідь, побажають на добраніч. Диспетчерові нудно. Він чекає не дочекається, коли настане його черга спуститися вниз. Він геолог. Або геофізик. Йому здається — планета така цікава і багата, що йому ніколи буде відчути свою самотність. Може, він має рацію. Напевно, Лунін виняток.

Ця планета могла бути іншою. Зовсім іншою. Можливо, через усвідомлення того, що Лунін ненавмисно оволодів її невеселим секретом, він і мучився самотністю.

На станції він єдиний палеонтолог. Спочатку він працював разом з партією геологів. Потім залишив їх. Все одно він міг лише вгадувати, чого чекати, вести найпопереднішу розвідку. Не більше. Шукати планомірно, робити відкриття, підготовані часом, належало іншим. На пайку Луніна залишалися випадковості і припущення. Одна з випадковостей трапилася вчора. Друга сьогодні вранці.

Вранці він знайшов другу стоянку. Вона виявилася не старшою, ніж вчорашня…

— Ух, — почулося в кущах.

Таке «ух» могло означати лише одне — сигнал до нападу. Лунін кинувся до намету, встигнувши подумати, що плуги, на щастя, ніколи не нападають мовчки. Завжди залишають тобі секунду на роздум. Щоправда, не більше секунди.

Він не встиг сховатися в наметі. Плуги кинулися до нього з-за стовбурів і зверху, з верхівок дерев. Падаючи під тягарем гарячої шерсті, Лунін дотягся до кнопки силового захисту, і поле притиснуло до землі ноги трохи нижче колін. Він рвонув ноги, намагаючись підібгати їх, але це виявилося важко зробити — не стільки через поле, скільки тому, що один з плугів устиг вчепитися лапою в черевик і тягнув до себе. Решта — троє або четверо — билися об невидиму стінку, що відокремлювала їх від Луніна.

У напівтемряві було видно, як світяться червоним їх дуже великі за земними мірками очі. Тому вираз лютих морд здавався двозначним — очі ніяк не в’язалися з оскалом іклів і зморшками, що настовбурчували рідку шерсть на низькому похилому лобі. У очах бачилися здивування, розгубленість і навіть скарга. Але плуги позбавлені жалю і милосердя. Вони непереможні і похмурі хижаки, пани ночі. Величина і форма очей — необхідність. Вони бачать майже в повній темряві.

Черевик залишився в лапі плуга, і той відразу вгризся у нього, але насолодитися здобиччю не встиг. Інший плуг, більший, сповнився заздрості. І плуги забули про Луніна. Він знав, що забули ненадовго — повернуться. Але поки вони рвали черевик.

Лунін влаштувався біля входу в намет і намацав позаду себе кінокамеру. Промінь світла, що вийшов з неї, означив лише чорну величезну груду, що ворушилася, немов рій бджіл, — плуги билися. І тоді з-за дерева вийшов крупний досвідчений самець. Він ішов на задніх лапах і клав їх упевнено й міцно. Він не дивився на пусту бійку: його цікавила більша здобич — намет і людина в ньому.

Плуг не звертав уваги на світло — лише зіниці звузилися до ниточок, і Лунін, дивлячись на нього крізь видошукач камери і підібгуючи роззуту ногу, мимоволі посміхнувся. (Коли перші фотографії цих гігантських мавп прибули на Станцію, доктор Павлиш з «Космосу» сказав цілком серйозно: «Там побував Густав Плуг». Густава Плуга знав багато хто. Він був головним лікарем на «Землі-14» і вирізнявся янгольським характером, умінням відшукувати хвороби у найздоровіших на вигляд космонавтів і страхітливою зовнішністю. Він був схожий на чорну горилу. Тільки в окулярах. Тоді-то Павлиш і намалював на фотографії окуляри, і пітеків назвали плугами.)

— Здрастуйте, докторе Плуг, — сказав Лунін звірові, що поволі підходив. — Я здаюся легкою здобиччю? Зі мною можна чинити за законами джунглів? Ну то постарайтеся уявити, що і я можу вас з’їсти…

На мить Луніну здалося, що силове поле може відмовити. Він навіть витягнув з-під себе босу ногу і ткнув нею вперед. Нога уперлася в перешкоду. Тут-таки Лунін подумав, що завтра доведеться злітати на Станцію. Босоніж тут довго не проходиш.

Ватажок розпластав лапи по невидимій стінці і притиснув до неї морду. Він захлинався злобою. Лунін вселяв йому спогади. І саме тому Лунін сьогодні ставився до плугів без того інтересу, з яким звиклий жити в полі дослідник ставиться до нерозумного життя навколо. Сьогодні Лунін відчував деякі вельми обґрунтовані підозри. Підозри вселили стоянки.

Всього їх було поки дві. Вчорашня, у виярку, на схилі, де кілька неглибоких печер дивилися на трав’янистий лужок. У одній з печерок Лунін вчора виявив сліди кіптяви, а на підлозі, під послідом кажанів, кухонні покидьки — розбиті кістки, попіл і уламки кременя. Години через півтори, схаменувшись і відсапавшись від метушні з камерами і фіксаторами, Лунін викликав Станцію і повідомив чергового про знахідку. Говорив Лунін спокійно, буденно, і тому спочатку черговий не усвідомив значення його слів.

— Записую координати, — відповідав черговий байдуже, як по декілька разів на день відповідав різним групам, кожна з яких була упевнена, що її сьогоднішнє відкриття увійде в історію. — Палеолітична стоянка… Попередній аналіз кухонних покидьків… вісімсот-дев’ятсот років плюс-мінус п’ять… Стривай, — сказав тут черговий. — Які кухонні покидьки?

— Кістки, — сказав Лунін. — Попіл.

— Ти що хочеш сказати?…

— Повідомлення прийняте? Продовжую роботу, — сказав Лунін і відключився, уявляючи собі, як сум’яття, викликане його повідомленням, прокочується хвилею по Станції, відриває від термінової і недавно ще Найважливішої Роботи фізиків, астрономів, зоологів, перекидається на планету і стає надбанням груп, що працюють внизу. «Слухай, ти знаєш, що Лунін знайшов?»

Хвилин п’ять минуло спокійно. Лунін не обманювався щодо цього спокою. Він сидів на валуні і чекав подій.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке