Озерний Вітер

Тема

Юрко Покальчук

Зеленава вода спалахнула тисячами золотих іскринок в ту мить, коли сонце вийшло в зеніт і над озером враз щезла тінь від довкружних дерев віковічного лісу, що завмер навколо. Сонячне світло залило срібну гладінь Озера, вже прямими своїми променями пробиваючи товщу води аж до дна, до глибин, до сонних ще від зимової сплячки донних вод, того завмерлого на зиму життя, яке з весною завирувало по всій поліській пущі — в озерах і лісах, в болотах і ставках, у верховіттях дерев і в підземних печерах, у найгустіших нетрях старого лісу.

Сьогодні був саме той день. Саме в такі дні, як сьогодні, набирала весна того розмаху і сили, коли за нею вже відчувалося тепло, а потім і гаряче літо. У такий день, здавалося, можна почути, як росте трава, як наливається соком молоденьке листя на деревах і як вибухають різнокольоровою райдугою в пробудженій пущі лісові квіти.

Кожного року, коли воду Озера врешті починає зігрівати отой найпотужніший промінь, який, розскочившись у глибинах безліччю сонячних зайчиків, засвічує світло весни і на дні Озера, прокидається до життя підводне царство Царівни О.

Вона давно чекала цього знаку сонця, саме цього променя, ще відтоді, як зійшла з Озера крига і забовваніли на деревах перші бруньки.

Царівна О вийшла з води, закутана у довгі свої коси. Волосся повивало її оголене тіло мовби темнозеленою шаллю чи хусткою, кінці якої спадали до п’ят. Ледь торкаючись води, вона ніби стояла і водночас линула поверхнею Озера зі швидкістю, якої бажалося їй.

Вона обходила береги Озера, розкидаючи теплий мул з озерного дна, у такий спосіб пробуджуючи до життя поснулі кущі й дерева, трави і верболози, усю прибережну рослинність. Все було як завжди. Все було гаразд, наставала весна. Царівна впорала свої найнагальніші справи і знову занурилася на дно Озера. Ще могла трохи спочити, дозволити собі улюблені підводні ігри, знову поринути всім єством тільки й тільки у той обшир, який належав цілком і повністю саме їй. І більше нікому. Вона була Володаркою Озера, а що Озеро було найбільшим в усій пущі, то Царівна О була володаркою усіх озер, усього Озерного краю, усього того, що в цім краї було пов’язане із життям води й у воді.

Цього ж дня, коли райдужній промінь проник у глибінь Озера і воно засвітилося зсередини, в центрі озерного свічада раптом випірнула, з силою вириваючись з води більш ніж до пояса і тягнучись обличчям до сонця, струнка постать з густим волоссям по плечі.

Веселий сміх залунав над Озером, і спритні худорляві руки замигтіли у воді. Легко і швидко озерний мешканець поплив до берега.

На берег він просто вискочив і, пробігши кілька кроків по біленькому озерному піску, що встеляв прибережне плесо, дістався гартованого часом товстезного дерева, яке невідомо вже коли збили буря й блискавиця, не вирвавши, однак, його з корінням, не пошкодивши зв’язку з землею, а лише пригнувши стовбур до землі.

Враз вистрибнувши на дерево, він простягнувся на ньому, випростався горічерева і завмер у приємній дрімоті під ніжним промінням весняного сонця.

Це був хлопчик у тому ранньому підлітковому віці, щойно з дитинства, коли тільки-но проступають ознаки майбутньої дорослості і навіть неоковирність чи незграбність не псують враження, а лише викликають замилування.

Озерний мешканець лежав голий проти сонця, і було видно, що худорляве тіло, поза сумнівом, гарно сформоване вже тепер. Природа відміряла йому усе пропорційно настільки, що важко було б тут говорити про якусь незграбність.

Його довге густе волосся, що здавалося зеленим, коли він випірнув з Озера, підсихаючи на сонці, ставало світлішим, точніше — русявим з білявими переливами. Зараз, коли він спав, воно звисало на стовбур дерева розкішними пасмами.

Тонкі, виразні риси обличчя, правильний ніс, пухкуваті широкі вуста, міцне, вперте підборіддя, довгі пухнасті вії, темної, майже чорної барви, як і густі брови такого ж кольору, складалися в чарівливий образ.

Вії прикривали великі, трохи видовжені в кутиках очі, мінилися в кольорові від зеленого до пронизливо блакитного, залежно від того, яке довкілля оточувало їх володаря.

Отак виглядав Волин, озерний княжич, якого виростила й викохала Володарка Озера на втіху собі й радість усьому озерному князівству, усьому, що живе й бутує в глибокій поліській пущі, — живому й неживому, чарівному й звичайному, вічному, як Ліс і Озеро, й змінному, як квітка, як весна, як вітер, як дощ. І як людина.

Відколи він пам’ятав себе, жив на дні Озера, там же й впокорювався в зимовому сні.

Весна, прихід тепла завжди означали для нього початок чудового періоду — повного пригод, розваг з друзями і нових пізнань. О цій порі року всі пробуджувалися від сну, всі знаходили одне одного, зустрічались, бавилися і виконували належне їм згідно з їхнім природним призначенням. Жили.

А коли настала осінь, холодало, з початком заморозків, опускався Волин разом із Царівною О на дно Озера і після прощального бенкету засинав у знемозі від утоми за ціле літо, аби прокинутися знову навесні і поринути у вири літніх буянь.

Раз по раз виникало у нього питання і бажання спізнати більше про себе і про довколишній світ. Але відповіді на найголовніше питання не давав йому ніхто, бо, певне, ніхто й не знав справжньої відповіді.

Багато знала Царівна О. Їй належало знати, вона ж бо була Володаркою Озера, Озерного краю.

Вона знала й те, що бентежило Волина, що викликало у нього неспокій, що виринало несподівано серед усіх ігр і розваг, пестощів і шалів.

Царівна О могла і не могла розповісти Волинові найголовнішого, бо це могло б означати руїну, коловерть, зміну, небезпеку для їхніх взаємин, для усього того ладу, того внутрішнього миру, в якому жив Волин.

Перша відповідь була дуже проста — саме Царівна О створила Волина таким, яким він був зараз, створила його для себе, бо закохалась у дітвака, і раптом заманулося їй виростити собі коханця, назавжди юного і прекрасного. Так з’явився Волин на дні Озера. Чи краще сказати — ось чому з’явився Волин в Озерному краї.

Колись дуже давно (хто може виміряти той час!) із родини, яка прихистилася біля лісового озера, зник хлопчик. Ясноокий і високочолий, світловолосий і стрункий. Жив він перед тим у людській родині, мав батька й матір, братів і сестер. Але якось життєва буря — чи то й війна, чи то мор — вибила людей на час із їхніх родових гнізд, і вони заглибились у ліси й пущу, аби перечекати лиху пору, аж доки можна буде повернутися в домівку.

Волин зростав у лісі напрочуд добре, знав чимало з його таємниць. Лісові трави і звірі з раннього дитинства були хлопчикові друзями, відкривали йому свої таїни. Перше розуміння лісу перейшло до Волина від бабусі, яка зналася на лікуванні й чаклуванні. Бабуся вчила Волина і приказувала: «Це тобі не вічне життя, дитинко! Доля в тебе нелегка, виняткова! Ти у нас зірочка в небі, ясне світло! Аби ж ти лишався з нами довше, приніс би нам щастя!»

Батьки Волина сміялися і було навіть лаяли стару: «Що ти таке кажеш, бабо? Дивись, ще наврочиш!»

Баба відказувала: «Я віщую лиш те, що зірки пророчать, що написано у Книзі життя! Кажу, що бачу, дарма мене звинувачуєте! Доля в нього особлива! Він буде над усіма, для всіх, усіма люблений...»

Бабуся померла, коли вони ще жили в селі і Волин мав десь із дев’ять років. Він дуже побивався за бабусею, бо без неї почув себе раптом, навіть при батькові й матері, ніби самотнім.

Як вона померла, пішло усе в родині невлад, одне лихо за одним почали стукати у двері, аж доки не наскочила справжня біда — чужинське нашестя — і не вигнало усю родину світ за очі з рідної хати.

Бабусю поховали на околиці села, неподалік від садиби Волинових батьків. Не минуло й року, як виросла на могилі розлога калина, та ще й на диво одразу ж заплодоносила. Маленький Волин часто приходив туди, сідав під деревом і подумки розмовляв з бабусею. Йому не раз здавалося, що він чує її, що говорить вона до нього шерехом калинових листочків, усміхається калиновими ягодами, повними і червоними, хоч усього їх вродило першого літа три брості.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора