Біла сукня Попелюшки

Тема

Кір Буличов

Переклалено за виданням: Булычев К. «Поселок»: Эксмо; Москва; 2005

ГУСАР І ПОПЕЛЮШКА

Гусар Павлиш у синьому картонному ківері з коротким плюмажем з мідного дроту, білому ментику та виблискуючих театральних еполетах, яких гусарам носити не годилось, виглядав безглуздо, з сумом усвідомлював це, але не міг нічого поробити. Чужий монастир…

Він ішов спорожнілим центральним тунелем.

На естраді оркестранти під проводом шумного метушливого товстуна з чорними мишачими очицями встановлювали рояль. Біля дверей до залу юрбилися ті, кому не дісталося місця. Павлиш поглянув поверх їх голів.

На сцені під білим щитом з написом «Селенопорту 50 років», обвитим вінком із синтетичних ялинових гілок, стояв, не знаючи куди подіти руки, знаменитий професор із Сорбонни. Він заплутався в урочистій промові, і численні творіння карнавальної фантазії, що заповнили зал, лише насилу зберігали відносну тишу. Глибоко вкорінене почуття обов’язку змушувало професора детально інформувати присутніх про досягнення в селенології та суміжних науках і суттєвий вклад місячних баз в освоєння космічного простору.

Павлиш оглянув зал. Найбільше там виявилося мушкетерів. Чоловік сто. Вони поглядали один на одного недоброзичливо, як жінки, що випадково зустрілися на вулиці, в однакових сукнях, бо до останньої миті кожен з них вважав, що така світла ідея прийшла в голову лише йому. Між мушкетерами погойдувалися високі ковпаки алхіміків, заважаючи дивитися на сцену, нечасті чалми турецьких султанів і квадратні скерли марсіан. Щоправда, повної впевненості в тому, що це карнавальні марсіани, а не співробітники місячних лабораторій з Корони або П-9, не було.

Павлиш протиснувся крізь натовп арлекінів і гномів, яким не вистачило місця в залі. З білої стелі тунеля звисали намиста ліхтариків і ґірлянди паперових квітів. Оркестр на естраді вже пробував інструменти. Безладні звуки котилися по порожньому коридору. У такт дробу ударника затремтіли квіти над головою. Дві циганки пройшли мимо, кутаючись у шалі.

— Ти не врахувала анігіляційний чинник, — сказала строго циганка в чорній шалі з червоними квітами.

— І ти мене цим докоряєш? — обурилася циганка в червоній шалі із зеленими огірками.

Товстун, який керував установкою рояля, наздогнав Павлиша і сказав йому:

— Галагане, ти несеш повну відповідальність.

— За що? — запитав Павлиш.

— Спіро! — покликав з естради саксофоніст. — Чому не включено мікрофон? Гелій не може співати без мікрофона.

Павлишу захотілося палити. Він дійшов до сходів на нижній ярус, спустився на один марш. На майданчику стояла канапка, і над нею, в ніші, була витяжка для курців. На дивані сиділа Попелюшка в кришталевих черевичках і гірко плакала. Попелюшку образили: не взяли на бал.

Коли людина плаче, це ще не означає, що її треба негайно втішати. Плач — справа інтимна.

— Здрастуйте, — сказав Павлиш, — я з палацу. Принц збився з ніг, розшукуючи вас.

На майданчику було напівтемно, лампа поряд з канапкою, схожа на старовинний вуличний ліхтар, не горіла. Дівчина завмерла, замовкла, немов хотіла дотерпіти, поки Павлиш піде.

— Якщо вас образили злі сестри і мачуха, — Павлиша несло, він не міг зупинитися, — то досить одного вашого слова, навіть кивка, і ми тут же відправимо їх на Землю. На місяці немає місця кривдникам і наклепникам.

— Мене ніхто не кривдив, — відповіла дівчина, не обертаючись.

— Тоді повертайтеся в палац, — запропонував Павлиш, — і признайтеся в усьому принцові.

— У чому?

— У тому, що ви вже заручені з бідним, але чесним пастухом і не потрібні вам діамантові палати й шовкові алькови.

— У вас поганий настрій? — запитала дівчина.

Вона могла запитати що завгодно, зажадати, щоб гусар пішов, відстав. Вона запитала несподіване.

— Я веселий і задоволений життям.

— Тоді чому ви зі мною заговорили?

— Мені прикро. Ви сидите тут зовсім одна, коли з залу доносяться урочисті промови, а оркестр налаштовує труби. Тут можна палити?

— Паліть, — відповіла дівчина. Голос її був настільки рівним і спокійним, ніби й не плакала.

Павлиш сів на канапку, дістав запальничку. Йому хотілося поглянути на обличчя дівчини. У неї був дивний голос, глухий, бідний інтонаціями, і в той же час усередині нього щось дзвеніло, ніби він міг ставати іншим, і дівчина стримувала його навмисно, щоб звучав приглушено. Павлиш клацнув запальничкою так, щоб вогник спалахнув між ним і дівчиною. На секунду висвітилися профіль, щока, око, мочка вуха з-під білого парика.

Дівчина протягнула руку й увімкнула лампу, схожу на вуличний ліхтар.

— Якщо вам так цікаво подивитися на мене, — сказала вона, — навіщо хитрувати? До того ж вогник у запальнички слабенький.

Вона повернула лице до Павлиша і дивилася на нього не посміхаючись, як дитина, що позує фотографові, очікуючи, що з об’єктиву зараз вилетить пташка. У дівчини була вилицювате широке обличчя з великими, трохи розкосими очима, яким слід було виявитися чорними, а вони були світло-сірими. Дуже повні, майже негритянські губи підводилися в куточках, готові посміхнутися. Білий парик з діадемою трохи зсунувся, і з-під нього вибилося пряме чорне пасмо.

— Тепер здрастуйте ще раз, — вимовив Павлиш. — Я дуже радий з вами познайомитися. Павлиш.

— Марина Кім.

— Якщо я справді можу вам чимось допомогти.

— Паліть, — нагадала Марина. — Ви забули дістати сигарету.

— Забув.

— Ви з якого корабля?

— Чому ви вирішили, що я нетутешній?

— Ви з Далекого флоту.

Павлиш промовчав. Він чекав.

— Я почула, як стукають підкови на ваших каблуках.

— У кожного планетольотчика.

— …магнітні підкови. Ось і брюки від повсякденного мундира ви не змінили на гусарські лосини. І ще перстень. Данина курсантської молодості. Такі смарагди гранує кухар на Землі-14. Не пам’ятаю, як його звуть.

— Ганс.

— От бачите.

Нарешті Марина посміхнулася. Одними губами.

— Врешті-решт, нічого в цьому немає дивовижного, — сказав Павлиш. — Тут кожен десятий з Далекого флоту.

— Тільки ті, хто затримався заради карнавалу.

— Їх немало.

— І ви до них не належите.

— Чому ж, Шерлоку Холмсе?

— Я відчуваю. Коли у тебе поганий настрій, починаєш відчувати чужі біди.

— Це не біда, — поправив Павлиш, — це дрібна неприємність. Я летів на Корону, і мені сказали на Землі, що мій корабель стартує з Місяця після карнавалу, як і всі. А він відлетів. Тепер невідомо, як добиратися.

— Ви мали летіти на «Аристотелі»?

— Ви й про це знаєте?

— Єдиний корабель, який пішов у день карнавалу, — пояснила Марина. — Я теж до нього квапилася. І теж запізнилася.

— Там вас хтось… чекав? — От уже не думав Павлиш, що так засмутиться картинкою, що підказала уява: Марина біжить до трапа, біля якого розкриває їй обійми могутній капітан… чи штурман?

— Він міг би залишитися, — сказала Марина. — Ніхто б його не осудив. Він не хотів мене бачити. Він підняв корабель точно по графіку. Напевно, команда була невдоволена. Отже я винна в тому, що ви не потрапили на Корону.

— Боюся, що ви перебільшуєте. — Павлиш намагався побороти в собі атавістичні, негідні цивілізованої людини почуття.

— Я не здаюся вам фатальною жінкою?

— Ні в якому разі.

— І все-таки я злочинниця.

Павлиш погасив сигарету й поставив найбезглуздіше з можливих питань:

— Ви його любите?

— Сподіваюся, що й він мене теж любить, — відгукнулася Марина, — хоча зараз я почала сумніватися.

— Буває, — вимовив Павлиш порожнім голосом.

— Чому ви засмутилися? — запитала Марина. — Ви побачили мене вперше в житті десять хвилин тому і вже готові влаштувати мені сцену ревнощів. Безглуздо, правда?

— Безглуздо.

— Ви смішна людина. Зараз я зніму парик, і мана пропаде.

Але Попелюшка не встигла зняти парик.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке