Позивні Альфи Лебедя

Тема

Малюнки ВІКТОРА КАВУНА

Микола Дашкієв

МІСТ ЧЕРЕЗ БЕЗОДНЮ

аходило сонце. Яскраво-жовті промені осявали засніжені верхів’я скель, чітко окреслювалиурвища й розколини, тугими струнами пронизували хмарки в долині. В отакі надвечірні годинисуворий гірський край дивно змінювався. Він не ставав ласкавішим або теплішим, але в ньомуз’являлося щось таке величне, таке неповторне, чого не забудеш ніколи, якщо побачиш хоч раз.

Над закутим у сніг та кригу бескиддям, на вершині гострого Космічного піка, проти багряногонеба чітким ажурним силуетом вирізнявся новий радіотелескоп. Звідти він здавався іграшковоюспорудою, нікому не потрібною і не. вартою уваги. Важко було навіть повірити, що його стальніопори підносяться більш як на двісті метрів, а мереживна металічна чаша — параболічна антенателескопа — може вільно накрити найбільший океанський пароплав.

Скільки було хвилювань і тривог, доки змонтували цю велетенську споруду! І тепер великагордість обіймає професора Чухрая: надходить час, коли буде вперше випробувано найпотужніший усвіті прилад для вивчення зоряного Всесвіту.

Сонце вже сховалося за радіотелескоп. Воно дотлівало під ажурною чашею, мерехтіло, щоразвтрачаючи на силі. А високо над ним в усе ще рожевому небі розгорялася, яснішала вечірня зірка —красуня Венера. Ще дві години — і настане урочиста мить. Пролунає команда, заклацають перемикачі,завирують у циклофорах електронні вихори, і з антен радіотелескопа в безмежжя Космосу помчатьпотужні “пакети” радіохвиль. Для них не існує перепон; вони подолають які завгодно простори,пронижуть і міжзоряний газ, і розріджені туманності, дадуть можливість проникнути в найдальшізакутки Галактики. Варто було жити й боротися, щоб діждатися цієї миті!

І згадалася професорові та ніч, яка багато в чому визначила зміст його подальшого життя.

То було суворого й величного дев’ятсот дев’ятнадцятого року на одній з маленькихзалізничних станцій біля Курська.

Телеграфіст Микита Чухрай задрімав біля апарата. Власне, він міг би спокійнісіньковмоститися на лаві, але не хотів цього робити, сподіваючись, що сапери ось-ось полагодятьпошкоджену лінію і можна буде зв’язатися з Курськом.

Чухрая збудило виразне татакання телеграфного апарата.

Ще напівсонний, нездатний проаналізувати що до чого, телеграфіст звично прошепотів:

— С… т… о… с… — і раптом схопився. — “Стос”?.. А може — “SOS” — сигнал лиха?

Він кліпав очима, не розуміючи, в чому справа, потім кинувся до приладів.

Ні, зв’язок не відновлено. Як і раніше, до апарата приєднано лише кілька кілометрівтелеграфного дроту, який нікуди не веде. То хто ж може телеграфувати?

А сигнали все одно не припинялись. Вони звучали то голосніше, то тихіше, але тепер в них неможна було добрати жодного смислу, — так, ніби якийсь хлопчак заволодів телеграфним ключем та йбавиться собі, вистукуючи казна-що.

Ось пролунали окремі уривчасті сигнали… А потім, після тривалої паузи, апарат випустивдовжелезну чергу крапок.

Це було нез’ясовне, дивне явище, і Чухраєві навіть моторошно стало. Він підійшов до канапи,неголосно покликав:

— Товаришу командир! Той одразу ж схопився:

— Що-лінію полагодили?.. То передайте в Курськ, нехай…

— Ні, товаришу командир… Діється щось чудне: зв’язку немає, а апарат працює сам… Отпослухайте.

— Та-ак… — зосереджено насупивши брови, командир прислухався до сигналів. — Дивно… А втім,стривай!

Він витяг з планшета компас, поклав його на стіл. Стрілка, що має неодмінно вказувати напівніч, наче сказилась: вона хиталась на всі боки, поверталась своїм синім кінцем то на захід, тона схід, а то й на південь.

— Розумієш? — запитав командир з усмішкою.

— Ні, - щиро признався Чухрай.

— Магнітна буря!

Це знову ж таки нічого не пояснило Чух-раєві. Він знав звичайну бурю, шторм, бо лишепівроку тому його списали з флоту на берег через тяжке поранення; ще на кораблі він вивчив азбукуМорзе, а за апарат взявся тільки три місяці тому. Телеграфіст з нього був поганенький.

— Ну, гаразд, — сказав командир. — Я поясню тобі. Ходімо перевіряти пости.

Вони вийшли на перон. Навкруги була чорна ніч. Мовчали гармати на вогневих позиціях. Нечмихали паровози. Прифронтова станція на часинку заснула тривожним сном солдата передньогокраю.

А над напівзруйнованою станцією, над журливим похмурим степом, над усією поко-пирсаноюснарядами та мінами країною мерехтіли великі яскраві зорі — холодні й чужі, далекі від людськихстраждань і турбот.

І саме про ці зірки й почав говорити молодий командир робітничого загону, колишнійпетроградський студент.

Він пояснив, що на Сонці — такому блискучому й ясному — подеколи з’являються темні плями.На його поверхні закручуються велетенські чорториї, на величезну відстань проносяться хмарирозжареної речовини. Заряджені частинки долітають аж до Землі, і тоді тут танцюють магнітністрілки, порушується радіозв’язок, а біля полюсів спалахують надзвичайної краси полярні сяйва.

Але такі заряджені частки долітають не тільки від Сонця. Наше Сонце — крихітна порошинкаВсесвіту серед незліченної кількості таких самісіньких і набагато більших тіл. Навколо кожногосонця кружляють планети — може, такі, як Земля, — на тих планетах, можливо, живуть такі, як ми,люди, і — хто знає! — може, ті люди вже давно винищили своїх буржуїв і встановили комунізм…

Так говорив молодий командир. А Микита Чухрай, людина з двома класами освіти, слухав,роззявивши рота. Перед ним, колишнім батраком, вперше розкривалися величні, навіть страшніпоняття: безмежність простору й часу, можливість існування інших світів, інших людей.

Він розпитував і розпитував, пожадливо вбираючи в себе почуте. Так спрагла земля під часпершого дощу вбирає життєдайну вологу.

Розмова обірвалась несподівано: на станцію вдерлася ворожа кіннота. Відбувся бій. В томубою молодий командир загинув, а Микита Чухрай був тяжко поранений.

Так і не дізнався Микита, як звали того командира. З часом подаленів, розплився йогообраз, — згадувалися тільки непокірна, буйна чуприна та сірі задумливі очі, які, здавалось,бачили недосяжне для інших. А от його слова, його віра у всемогутність науки вкарбувалися у мозокЧухрая назавжди. Він вирішив стати вченим.

Важко було йому спочатку. Часом навіть зникала віра в те, що можна одержати перемогу надвласним незнанням. Та його підтримувала світла мета, велична мрія, яку посіяв у його душі один ізбезіменних героїв громадянської війни. І він таки переміг.

Мрія встановити зв’язок з інопланетними людьми не залишала Чухрая, хоч і видозмінюваласьодночасно з тим, як колишній батрак набував знань.

Ще студентом Чухрай висунув проект сигналізації на Марс з допомогою геометричних фігур.Просто й мудро: насадити смугами ліси посеред степу у формі трикутника або зірки. Смуга завширшкип’ятдесят і завдовжки тисячу кілометрів уже спостерігалася б з Марса у потужний телескоп.

Але зразу ж виявилось, що такий проект не новий, та й взагалі нікому не потрібний: наукавстановила, що вищих розумних істот на Марсі немає. До того ж навіщо отакі жалюгідні спроби, колиє радіо?

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора