Марсові онуки

Тема

Олександр Казанцев

Багато в небі й на землі такого,

Що нашій філософії й не снилось.

Розділ перший

ТАЄМНИЦЯ ЖИТТЯ

Звідки взявся у людини мозок?

Звідки і чому раптом з'явився у порівняно слабкої голої двоногої істоти цей дивний орган, що дав їй усеперемагаючу здатність мислити, чого позбавлена решта жителів Землі?

Чому таку чудесну властивість має наймолодша на Землі істота, якій не минуло й мільйона років, яка народжує найнепристосованіших до життя малят і все ж таки незмірно піднялася над тваринним світом?

Певна річ, людину створила праця, та чому викопний череп первісного мисливця майже не відрізнявся од черепа сучасного робітника, мозок ученого — від мозку дикуна?

Дивно, що саме ці питання привели професора Іллю Юрійовича Богатирьова на міжпланетний корабель «Знання», зробили його зорельотчиком і командиром міжнародної космічної експедиції.

Вирушаючи в космос, учений думав про Людину, про таємницю її народження, про вершину земної еволюції, яку досі розглядали лише в масштабі однієї планети. А скільки їх, таких планет, де еволюція може йти своїми шляхами! В одній нашій Галактиці налічують півтораста мільярдів сонць! Хай, як вважають, лише в одного з мільйона світил є планета, що рухається не по витягненій траєкторії, не дуже віддаляючись в глибини вічного холоду, не дуже наближаючись до спопеляючого сонця, хай на мільйон планетних систем припадає лише одна планета з умовами, близькими до земних, — все одно в самій тільки нашій Галактиці таких світів сто п'ятдесят тисяч, не кажучи вже про сестру Землі — Венеру…

І напівсивий велетень з важкуватими, але правильними рисами лиця, що куйовдив розкішну, темну, немов оправлену в срібло бороду, протягом годин у «непроглядній тиші», як любив він казати, вдивлявся в колючий розсип немигаючих різнобарвних світил, цих безмежно далеких вогнищ атомної несамовитості матерії, що дарують навколишнім світам променисте тепло, перше з основ Життя…

Життя виникає повсюди, де є сприятливі умови, де вода не завжди камінь чи газ, але й рідина, де в атмосфері є кисень для творчих процесів горіння, де в наявності найпростіші хімічні матеріали для вдалих комбінацій молекул, що поминули межу між мертвим і діючим, де серед міріад спроб, що канули в небуття, лишилось, збереглось, продовжило існування тільки таке сполучення клітин, яке вже стало першим організмом, що знає обмін речовин і постійну зміну зим і весен, дня і ночі, смерті і життя.

У цього сполучення клітин було стільки ж шансів з'явитися, скільки в будь-якого іншого, та всі інші не залишили сліду в часі, і тільки цей один, перший організм міг жити, існувати і, що найголовніше, давати життя. І як серед мільйонів відповідей на питання є тільки одна правильна, так і цей перший організм був обраний не сліпим випадком, а безпомилковою логікою розвитку, тому що лишився в потомстві. А лишившись, він ліг у фундамент тисячоголового Храму Життя, сходи якого ведуть у незліченні вежі розвитку. Сходинки вирізьблено смертельною боротьбою за право жити в поколіннях, усе досконаліших і пристосованіших. Від форми до форми, від виду до виду ведуть ці сходинки, розгалужуючись, повертаючи то вбік, то вверх, підіймаючись і у вежі риб та плазунів, і у вежі птахів та комах. Але особливо широкі, прекрасні сходинки приводять у найвеличнішу надбудову, що увінчана найвищою і неприступною вежею з банею, під якою розмістився чудовий людський мозок.

Самотнім стовбуром серед трав і чагарників здіймається ця горда вежа до самого неба, до мерехтливих зірок. Та немає в ній цілого маршу сходинок. Тільки десь унизу з'єднана вона з незмірно нижчою башточкою мавп, які сперечаються з… жабами про подібність свого скелета з людським.

Великий Дарвін, що розгадав у тумані пошуку точну архітектуру грандіозної будівлі Природного Добору, в думці заповнював сходинки, яких бракувало у «вежі Людини», часом не вирізьблені в камені історії, а хитро відлиті з гіпсу сучасності, як це було із знаменитим пілтдаунським черепом доісторичної людини, що був спритно сфабрикований невідомим і безсовісним знавцем. На ці ж нижчі сходинки біологічного розвитку помилково ставив Дарвін і сучасних дикунів, не підозрюючи тоді, що взята з канібальського села чорношкіра дитина, одержавши європейську освіту, закінчивши Кембриджський чи Оксфордський університет, стає вченим, бо мозок її має ті самі можливості, що й мозок юного англійського лорда.

Дарвінів сучасник, що одночасно з ним прийшов до теорії природного добору, Альфред Рассел Уоллес, статтю якого про принципи еволюції всього живого Дарвін одержав, уже двадцять п'ять років працюючи над усе ще не опублікованою ним теорією видів, перший звернув увагу на незрозумілу прірву, що відділяла людину від решти тваринного світу. Це Уоллес задав питання: «Звідки взявся в людини мозок?» — маючи на увазі стрибкоподібну кількісну і якісну відмінність людського мозку од мозку решти тварин. У всьому згодний із Дарвіним щодо еволюції живих істот, Уоллес схильний був зробити для людини виняток, пояснивши нерозгадано швидкий її розвиток божественними силами.

Дарвін темпераментно відповідав Уоллесу: «Ні, ні і ні!» — та не мав тоді достатніх доказів.

Доказів і в наші часи мало, проте наука шукає їх, вони мусять бути!

Палеонтолог і антрополог професор Богатирьов, звичайно, був переконаний матеріаліст, він не тільки відкидав божественне втручання в формування двоногого ссавця, який ходить прямо, але й схильний був не замикати Дарвінову теорію на самій лише планеті Землі. Він був переконаний, що саме на інших планетах, де життя в певних формах буде виявлене, можна знайти сходинки у вежі еволюції, яких бракує.

Він брав участь у перших експедиціях на Місяць і вивчав там примітивні форми життя на дні кратера Платона, а також «місячну плісняву», знайдену на краю глибокої тріщини першою експедицією Петра Громова.

Та особливо багато обіцяли дарвіністам відвідини, певно, навіть не Марса, планети глибокої давнини, а передусім юної Венери, де, можливо, пощастить перенестися в минулі ери земної історії, побачити втрачені ланки розвитку природи або натрапити зовсім інші шляхи еволюції.

Богатирьов таки домігся того, що перша експедиція в глибини сонячної системи була направлена не на Марс, а на Венеру.

Дбайливо сам доглядав він, годував і стежив за своїми годованцями в «Новому ковчезі», як прозвав він відсік «космічного звіринця» з піддослідними тваринами: свою улюбленицю сибірську лайку Пулю, яка так страждала від невагомості, що її довелося прив'язати за попонку до підлоги; кішку Мурку, що плавала в повітрі, лавіруючи хвостом і лапами, й народила в дорозі п'ятьох котенят, які не уявляли собі інших умов, окрім невагомості; пару мишей; варана, якого доводилося годувати, обов'язково імітуючи стрибки шматочків неначе живої їжі; і голуба, що втратив на кораблі усяку здатність літати.

Невеличким оранжевим півмісяцем, як маленький Місяць в останній чверті, поставала в корабельному вікні Венера, планета раннього, як хотів вірити Ілля Юрійович, життя, планета бур…

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке