Було, є i буде (на украинском языке)

Тема

Людмила Козинець

БУЛО, Є I БУДЕ...

Оповiдання

Що нам - таємниць не вистачає?

А. та Б. Стругацькi

...Казала менi бабуся, перебираючи м'якими смаглявими пальцями зеленi трави:

- Стережись, дитино, нежитi, лихої людини, а бiльш за все оковитої та ока лихого...

Я сидiв на печi, грiючи захололi вiд вечiрньої роси долонi i крiзь дрiмоту слухав бабусю. Менi подобалось дивитися, як вона, подерши на стрiчки всiляке дрантя, накручувала на веретено тужавi клубки, якi весело катало по свiтлицi розбишакувате кошеня. Потiм бабуся збирала клубки у фартух, сiдала бiля вiкна, брала великий дерев'яний крючок в руки. Цей крючок я сам їй вирiзував i полiрував уламком скла. Починався нескiнченний бiг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за рядком - з'являлася нова, нарядна постiлка.

У хатi стiйко тримався гiркий запах череди та полину, бабуся в'язала рiзнотрав'я лукiв, верткi пальцi розправляли квiти й стебла. Шелестiла її скоромовка про цiлющу силу диких трав.

- Ти чаклунка, бабо?

- Та нi, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самi збирали, блекоту й нiмицю обминули, та й, правду кажучи, - нiякого чаклунства в блекотi та нiмицi нема, просто отруйне зiлля. На такий випадок книжка є - от, мастак художник i нетямуща людина будь-яку траву розпiзнає. А час для збирання вiдомий - вiд Ондрiя Наливи до Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетiв? Тiльки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвiтом, та бузиною, кропивою, пiдбiлом...

Але менi хочеться чогось незвичайного, i я чiпляюся до бабусi:

- Бабо, бувають чаклунки?

- Не бачила, дитино. У кiно хiба. Було таке про вiдьму одну. Ой, баска дiвка...

- А в бога ти вiриш?

- Овва, бовкнув. А нащо менi? Я ж замiж несватаною пiшла, шiстнадцяти рокiв, а потiм з дiдом твоїм - хiба до бога було? Тут тобi громадянська. Дiд твiй парубкiв зiбрав, мисливцiв, здебiльшого з тих, що бiлцi в око влучають, i в тайгу. А що менi було робити? Пiшла з ними. Довелося травами повоювати - застуджувалися хлопцi, ранили їх ворожi кулi. А ще цинга... Чи ж до бога було?

- "Оковитої та ока лихого..." Що це, ба?

- Про оковиту, прийде час, i сам дiзнаєшся - чого доброго, а цього... А про око лихе розповiм. Цур, умова, не смiятися над старою.

Понад рiчкою хату з голубником бачив? Так от... уже годов так iз сорок... перед самою вiйною, жив там один чоловiк. Прийшлий. Федором звали. Був вiн людиною заздрiсною. Не полюбили його нашi. Чiпать не чiпали, а не любили. I посварився вiн iз сусiдкою...

Бабуся таємниче притишує голос, боязко зиркаючи оком на темнi вже вiкна, i, пiдсунувшись ближче до печi, продовжує:

- Рiк минув. У сусiдки син народився. Чоловiк її з больнички привiз, ну, i влаштували, як водиться, гулянку. Батько немовляти, хоч i напiдпитку, веселий, привiтний, а Федора все ж не покликав. А тiльки той сам прийшов. Постояв на порозi, вклонився, та й до столу. I тут от молода мати вiзьми i згадай йому образу. Федiр - нiчого, всмiхнувся тiльки. А чарки не випив, дитя попросив подивитись. Ну, винесли дитину, не побоялися. Як глянув вiн на немовля, як уп'явся очима... Мати обiмлiла, ворухнутися не може. А дитинча... Падуча його бити почала. За мiсяць i померло.

Бабуся скорботно зiтхнула, похитала головою, сховавши руки пiд фартухом.

Менi теж стало трохи лячно, але виду не подаю - усмiхаюсь:

- Та ну, бабо. Я цю iсторiю чув уже. I не тут це було, i не так.

- То ти iншу iсторiю чув. А коли так, виходить, моя правда. Є люди з лихим оком. Гляне на тебе, а з тобою бiда i трапиться.

- Це вiд одного погляду? Не може цього бути.

- Ет! Хома ти невiрний. У свiтi ще й не таке бува.

Таки так. У мене в лабораторiї сидить хлопчина. Сергiйком звати. Шiстнадцять рокiв. Хоче стати кiбернетиком. Все б нiчого, тiльки хлопчик цей поглядом рухає стрiлку на шкалi будь-якого приладу. Саме поглядом i саме чомусь стрiлку! Виявилося випадково - розважався Сергiйко на уроцi фiзики. В лабораторiю прийшов сам, продемонстрував свої таланти i пiшов по вiддiлах. А ми з Андрiєм прилипли до пiдвiконня - куримо. I як же все це розумiти? П'ятдесят чотири експерименти - жодного зриву. Виводили Сергiйка в iншу кiмнату, екранували - повзе клята стрiлка. Потiм хитромудрий Андрiй її заклинив. Так вона взагалi зламалася.

Ну, Сергiйко ще нiчого: хлопець метикуватий, настроєний миролюбно i до здiбностей своїх ставиться з гумором.

А ось на тому тижнi заблукала одна дамочка. I де вони такi капелюшки беруть? Особисто я подiбнi споруди з пiр'ячка та вуалi тiльки в iсторичних фiльмах i бачив.

Дамочка впала на стiлець, уважно подивилася на мене з-пiд блискучих повiк i почала таке верзти, що за п'ять хвилин я поцiкавився, хто їй виписав перепустку. Перепустки у неї не виявилося. Як вона потрапила в iнститут - невiдомо. Я її збув Андрiєвi i втратив на цьому цiнного працiвника. Справа, виявляється, була в тому, що вночi дамочка чула потойбiчнi голоси i ось прийшла до нас по допомогу. Андрiй, звичайно ж, захотiв цi голоси почути - з метою наукового пiзнання. У-у-у, змiй.

Так менi й треба. Нема чого було знущатися над заїжджим репортером, розповiдати йому байки з iнститутського фольклору. Але ж слухав як! Приємно було подивитися. А коли ми прогнали його через двi сотнi запитань щойно придуманого "тесту" i з таємничим виглядом передали йому "психологiчний портрет"... Сором, хлоп'яцтво, звичайно... Але помста була страшною. Пiсля публiкацiї матерiалу почалося... Нам писали, телефонували, нас ловили вдома i на роботi. Нас навiть обзивали екстрасенсами. Всi вимагали чудес. I ми їх робили. Я, наприклад, вилiкував вiд алкоголiзму сусiда, назавжди позбавив головного болю вахтерку iнституту тьотю Ганю i вiдучив одного знайомого двiєчника вiд звички гризти нiгтi.

А взагалi у мене є непоганий шанс заблукати, пропасти назавжди у нетрях мiфiв, забобонiв, легенд та чуток. Дуже я охочий до цього всього, каюсь. Надто вже полюбляю вiдпускати на волю свою пiдступну уяву. Люблю посидiти з решетом на березi океану знань. При бажаннi з будь-якої легенди можна виловити просяне зернятко iстини, а iнодi й величезний кокосовий горiх. Тiльки от де брати час на це?

Я вiддав тьотi Ганi ключi й поплентався додому. Дорогою мене зiгрiвала думка про запашну, товсту котлету, яку менi вдалося врятувати пiд час учорашнього наскоку гостей. Гiсть нинi пiшов дисциплiнований, приходить зi своїми харчами, особливо коли наскоком, але й з'їдає геть усе. Та я вже вчений. I тiльки-но трапилася нагода, запхав котлету у вазу з-пiд квiтiв.

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора