Сріблясте марево

Тема

АНАТОЛІЙ СТАСЬ

Художнє оформлення ІГОРЯ ГРИГОР’ЄВА

Він вийшов з очерету несподівано і став, дивлячись на мене великими сірими очима. На вибіленому сонцем чубі блищали краплини роси і рудів очеретяний пух. Короткий і глибокий шрам над лівою бровою трохи перекошував його обличчя, і, мабуть, тому воно мало дивний вираз. На парубкові була сіра полатана сорочка, сині у смужку закочені вище колін штани. І скринька. Невеличка дерев’яна скринька, що висіла на ремінці через плече.

Ще мить, і я чкурнув би геть, не розбираючи дороги, бо граната обпекла мою долоню. Я з жахом згадав, що тримаю її у руці, не встиг сховати за пазуху. І якби я дременув, то так ніколи й не став би свідком тих дивних подій, що неждано розгорнулися і приголомшили багатьох людей своєю незвичайністю.

Не втік я тільки тому, що зрозумів: хоч він і дивився на мене, яле не моя постать привернула його увагу. Погляд його був спрямований поверх моєї голови, у бік дороги, туди, де щойно спинилися три машини — одна низенька, легкова, вкрита, наче жаба, сіро-зеленими плямами, та ще два грузовики, навантажені якимись ящиками. Видно, щось трапилося, бо німці сновигали біля машин і горланили. Аж сюди, до річки, долинали їхні сердиті голоси. Здавалося, він прислухався до тих голосів і перебирав пальцями, що лежали на дерев’яній скриньці. Я помітив, що його очі стали раптом холодні й непроникливі.

Аж тепер він угледів і мене. Точніше, побачив гранату у моїй руці.

— На повозці взяв? — Він кивнув у бік очеретів. — 3 цим не жартують, бовдуре!

Гранату, зелену і замашну, з густим мереживом сталевого чохла, я й справді узяв на повозці, там, в очеретяних зарослях. То була “моя” повозка, я натрапив на неї випадково, шукаючи качині гнізда, а тепер навідувався туди щодня. Ніхто не знав, що вона там стоїть, загрузнувши в намулі, — новенька військова хура з кованим обіддям. В очеретах залишили її під час відступу червоноармійці.

На повозці лежав автомат без диска, замащена солдатська ватянка, парусинова торбинка, а в ній — кілька гранат. На дні хури під сіном я знайшов білу бляшанку, повну красивих, пофарбованих рожевим лаком запалів для гранат.

Ще була на повозці радіостанція. Важка, металева, з безліччю важелів, вимикачів та шкал, ця знахідка, якби раніше, була б для мене справжнім скарбом. Ще в п’ятому класі я майстрував детекторні приймачі у шкільному радіогуртку, яким керував наш учитель фізики Федір Іванович. Але з якими труднощами діставали ми у своєму глухому селі всілякі гвинтики, клеми, дріт, не кажучи вже про навушники.

Зараз усе те вже було непотрібне. Гранати цікавили мене тепер більше.

Проте “моя” повозка була вже не зовсім моєю — про неї знав і він, цей білявий парубок у латаній сірій сорочці.

— З цим не жартують, — повторив він, — ступив крок уперед і миттю вихопив у мене гранату. Не встиг я рота відкрити, як вона зникла в кишені його смугастих штанів. І тієї ж миті він наче забув про мене. Його погляд, як і хвилину тому, прикували машини, що стояли біля містка.

Глянувши туди, я побачив, що у машин задерті капоти, а біля них вовтузяться і сваряться німці, мабуть, ніяк не можуть завести мотори. Потім почулося гудіння. Спочатку воно було якесь нерівне: то посилювалося, то завмирало. Нарешті, мотори завелися. І відразу ж якась дивна, сірувата, ледь срібляста хмарина попливла над машинами, повільно танучи й переливаючись сліпучим сяйвом. Вже легкове авто і грузовики переповзли через міст і зникли за деревами, а тремтливе марево усе ще висіло у повітрі, виблискуючи, граючи проти сонця міріадами дивовижних сніжинок.

Я оглянувся. Парубок щось бурмотів собі під ніс і обережно крутив на скриньці пластмасовий диск.

В його сірих очах тепер танцювали веселі бісики.

— Ти де живеш? — підвів раптом він голову і глянув на мене так, ніби щойно помітив.

— Коло лікарні, — збрехав я.

— Ага, — байдуже кинув він. І додав: — Друже мій, навіщо так примітивно маскуватися? Ти живеш дуже далеко від лікарні, у будинку під бляшаним дахом. Там стоїть висока груша, а на ній стримить жердина, до якої ваша милість чіпляла колись радіо-антену. Ти вмієш складати детекторні радіоприймачі, адже так?

У мене, напевно, був розгублений і дурнуватий вигляд. Та це не потішило його. Він нахмурився.

— А гранат, друже мій, тобі поки що не треба. Деякі “цивілізовані” типи, — голова його хитнулася у бік дерев, за якими щезли німецькі машини, — не розуміючи нашої юної психології, дарують за такі речі шибеницю або кулю. Помирати ж, уяви собі, нам з тобою немає ніякої потреби.

Я дивився на нього так, як тільки міг дивитися тринадцятирічний хлопчисько на людину, що вже пройшла крізь вогонь та воду і про яку наші сільські хлопці часто говорили, захлинаючись від захоплення.

Минулої осені, коли німці раптово прорвали фронт і на дорогах, розквашених дощами, ревіли їхні танки, машини й тяглися обози, якось надвечір ми побачили групу наших бійців. Люди говорили, що фашисти захопили їх у полон десь під Оржицею. Фашисти гнали бранців через село. Майже всі поранені, у пошматованому одязі, а то й зовсім роздягнені, вони місили босими ногами багнюку, йшли, хитаючись, підтримуючи один одного. Кількох, уже зовсім безсилих, фашисти пристрелили недалеко від річки. Йому ж наша річка врятувала життя. Він кинувся з мосту вниз головою. І поплив, швидко, наввимашки. По ньому били з гвинтівок, а він плив, раз по раз пірнаючи у воду, дістався до очеретів і зник у гущавині. Там його, пораненого в голову, і знайшов пасічник Данило Різниченко, хата якого стоїть над самим урвищем…

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора