Пролісок

Тема

До моєї покійної

сестроньки Надії

Як побожну данину

Найсвятішої любови,

Оцю збірочку сумну,

Звуки скривдженої мови,

Я присвячую тобі,

Моя сестронько кохана,

Що загибла в боротьбі,

Злою долею спіткана!

Скільки раз пером слабим

Ти, пануючи, водила;

Падав - зором голубим

Знов на правий шлях будила!

Жовтень 1893 ...

Народ, покинутий на злидні,

Народ, плазуючий у млі,

Повинен стратить риси рідні.

Безслідно стертися з землі!

Убогенький мій «Пролісок», але від щирого серця... Не шукайте в нім солодких пахощів, та й не барвистий він до того, звичайно... як усякий пролісок, що ледве-ледве пробився з-під снігу на мир... Тож вибачте! Заманулось до божого світла - от і склалась збірочка... вже чого варта, так нехай і вітають. Зміщує вона переважну частину моїх самостійних творів; одкинув я поеми, просторі речі епічні та дещо змісту особистого, не рушивши і перекладів, котрі згодом гадаю видати, коли бог дасть, окремою книжечкою. Все, що в «Проліску», написане мною, починаючи з 1890 року, віршів два-три хіба складені раніше, але потім перероблені,- остався один зміст.

Роби на других дні та ночі,

На хвилю праці не заспи;

А візьме сум, заплачуть очі -

У чарці горенько топи...

Поки останнього хабітку [1]

Не розметають глитаї,

Поки на вічнім заробітку

Не стратиш силоньки свої;

Та не задубнеш без прочинку

Посеред улиці, поки

У карбувальному будинку

Не розлетишся на шматки.

Рученьки терпнуть, злипаються віченьки...

Боже, чи довго тягти?

З раннього ранку до пізньої ніченьки

Голкою денно верти.

Кров висисає оте остогиджене,

Прокляте нишком шиття,

Що паненя, вередливе, зманіжене,

Вишвирне геть на сміття.

Де воно знатиме, що то за доленька -

Відшук черствого шматка,

Як за роботою вільна неволенька

Груди ураз дотика.

Душно конать у знесиллі...

Дайте повітря на мить!

Раз до цілющої хвилі

З ліжка мене підніміть!

Дайте-бо, дайте зітхнути

Вільно, щасливо - хоть раз,

Серцем від мук оддихнути,

Збутись щоденних образ!

Наче навішано гирі,

Вся зайнялась голова...

Думка об іншому мирі

Тільки осталась жива!

Прощайся з ясною красою,

Бо вже заходять косарі;

Зайшли - поникла під косою,

Зів’яла ранком на зорі.

Ронивши слізку, посихаєш,-

Беруть на образи святі;

Ти все жива; благоухаєш

На кипарисному хресті!

"Розпука крає..."

Розпука крає

Серце на дні...

Зіронька сяє,

Та не мені.

Чи їй знать треба,

Як біль дійма?

Зіронька неба

На все німа!

Де ви, правди всенародної

Та братерства сіячі?

Де ви, мислі благородної

Тверді духом діячі?

Вийдіть купою, порайтеся,

Гляньте: трупи та хрести;

Всюди - бранці... не цурайтеся

Їх великої мети.

Розсівайте жменя жменею

Чисто звіяне зерно:

Вороги над Руссю-ненею

Ізнущаються давно!

Такої певної, святої,

Такої рідної, як ти,

Такої щирої, простої,-

Вже більше, мабуть, не знайти.

Таку нечасто скинеш оком,

Такою тільки що марить...

А раз зустрінеш ненароком -

Навіки долю озарить!

Зривається буря від краю до краю,

Бурхочуть навколо вали;

Погнулася щогла... Дарма позираю

Вперед непроглядної мли.

Ні променя навіть, ні гуку людського,

Реве лишень вітер водно,

Скажено запліскує човна гибкого...

Набачив я згубу давно.

Хвилина - і стану я жертвою моря,

Без духу поляжу на дні...

Немає рятунку... не буде... хоч зоря

Заблимала вже вдалині!

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Популярные книги автора